Відкрити головне меню

Ли́чкове — село в Магдалинівському районі Дніпропетровської області. Центр Личківської сільської ради. Кількість населення за переписом 2001 року становить 2 822 особи.

село Личкове
Lychkove.jpg
Країна Україна Україна
Область Дніпропетровська область
Район/міськрада Магдалинівський район
Рада/громада Личківська сільська рада
Код КОАТУУ 1222384001
Облікова картка Личкове 
Основні дані
Перша згадка 1706
Населення 2 822
Поштовий індекс 51140
Телефонний код +380 5691
Географічні дані
Географічні координати 49°05′30″ пн. ш. 35°12′18″ сх. д. / 49.09167° пн. ш. 35.20500° сх. д. / 49.09167; 35.20500Координати: 49°05′30″ пн. ш. 35°12′18″ сх. д. / 49.09167° пн. ш. 35.20500° сх. д. / 49.09167; 35.20500
Середня висота
над рівнем моря
82 м
Водойми канал Дніпро—Донбас
Відстань до
обласного центру
82 км
Відстань до
районного центру
43 км
Найближча залізнична станція Бузівка
Місцева влада
Адреса ради с. Личкове, вул. Центральна, 103
Сільський голова Чуприна Анатолій Григорович
Карта
Личкове. Карта розташування: Україна
Личкове
Личкове
Личкове. Карта розташування: Дніпропетровська область
Личкове
Личкове

Зміст

Географічне розташуванняРедагувати

Село Личкове розташоване на півночі області на її межі з Харківською областю. Знаходиться на правому березі каналу Дніпро - Донбас паралельно якому протікає річка Оріль, нижче за течією примикає село Великокозирщина, на протилежному березі стариці річки Оріль — село Лиманівка (Зачепилівський район) Харківської області. Навколо села розташовані залишки русла річки Оріль, яке утворює лимани, стариці та заболочені озера. Через село проходять автомобільна автошлях територіального значення Т 0412, що сполучає Личкове із сусіднім селом Бузівкою та містом Перещепиним (Новомосковський район Дніпропетровської області). Також через село пролягає залізниця, на станції Бузівка зупиняються тільки приміські поїзди.

ІсторіяРедагувати

На території, де розташоване село Личкове, виявлені поселення та могильник епохи неоліту (IV тисячоліття до н.е.), кургани епохи бронзи (II тисячоліття до н.е.), поселення і могильник слов'ян VII - VIII ст. н. ери.

Від заснування до початку ХХ століттяРедагувати

Село засноване в другій половині 17 століття[1]. Назва походить від українського слова лика лози, якого було вдосталь у долині Орелі, що використовувалося тут для в'язання личаків  — давнього слов'янського взуття.

За іншою версією, що побутує на рівні усних переказів, назва села походить від імені козака Личка  — засновника села. За легендою, Личко був дуже вродливим чоловіком, обличчя якого було спотворене шрамом від шаблі, через що він і отримав своє прізвисько.

Дана версія походження назви також підтверджується тим фактом, що перша офіційна згадка про Личкове датується 1706 роком у збірнику Феодосія Макаревського «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия», де зазначається, що у Личковому є кілька десятків дворів і дерев'яна церква. Там же згадується про оселення у Личковому козаків, які після зруйнування 1709 року Чортомлицької Січі селилися вздовж берегів Орілі.

У 1737 році село зазнало нападу віськ Кримського ханства, під час якого було спалено багато осель, а значну частину жителів було забрано в полон. Наступного року багато мешканців села померло від чуми[2]. 1740 року село було відбудоване, однак 1768 року знову вщент зруйноване набігом кримських татар[3]. На 1772 рік у Личковому налічувалось 90 родин і 1 014 мешканців. На землях навколо села було засновано зимівники і хутори, право на це, т. зв. «білет», видавалося Кошем власникам коней або худоби для випасання[4].

Із 1766 року Личкове було центром Протовчанської паланки, згодом село перебувало у складі Орільської паланки. Населення Личкового складали козаки і посполиті. Поряд із виконанням військової служби жителі села займалися тваринництвом, рибальством, бджільництвом і деякими ремеслами. Хліборобство не було основним видом діяльності жителів, але згодом і тут зайнялись вирощуванням пшениці, жита, ячменю та інших культур. У 1776 році у Личковому проживало 1 479 осіб, з яких 758 поселян і хліборобів та 366 «робітних людей», тобто тих, хто обслуговував зимівники козацької старшини та заможних козаків[5].

Після ліквідації Запорозької Січі Личкове увійшло до складу Азовської губернії. У 1776-1778 рр. було центром Личківського повіту, у складі Царичанського повіту, а з 1783 року входило до складу Новомосковського повіту, центр Личківської волості.

Населення Личкового було переведено до категорії державних селян, найбідніші з яких згодом ставали кріпаками. Саме село і землі навколо нього були передані у власність статського радника М. Іванова. Йому належало 214 дворів із 1393 кріпаками, а також винокурня, кінний завод та два млини.

У другій чверті 19 століття село придбав поміщик І. В. Катеринич. Станом на 1862 рік в селі проживало 1334 душі, налічувалось 204 двори. Щороку проводилось 3 ярмарки ( 23 квітня, 1 жовтня, 4 листопада ).

Із кінця 19 століття щороку в Личковому відбувалося 4 ярмарки.

Після проведення селянської та земельної реформ у Російській імперії 1861 року селянам Личкового було виділено частину земель. Більшість землі залишилась у власності поміщика, максимальний розмір наділу, яку міг одержати селянин, становив 4 десятини (близько 4,37 га). Зберігся офіційний документ про виступ селян Личкового у 1884 році в зв'язку з тим, що поміщик не додав їм кілька десятків десятин землі.

ХХ століттяРедагувати

Із 1885 року в селі працювала церковнопарафіальна трирічна школа, а у 1911 році відкрито однокласне початкове училище, що підпорядковувалось повітовому земству. Із 1906 року почав діяти фельдшерський пункт.

У 1908 році в селі проживало 2 708 мешканців[6].

Зі становленням у селі радянської влади і початком примусової колективізації почалося створення колгоспів. Також 1925 року було відкрито медичну амбулаторію, колишню земську початкову школу реорганізовано у семирічну, а з 1937 року — в десятирічну середню школу.

За адміністративно-територіальним поділом Личкове входило до складу Котівського району.

Під час Другої світової війни було окуповане німецько-нацистськими військами з 28 вересня 1941 року по 23 вересня 1943 року.

1956 року колгоспи Личкового було об'єднано в один — ім. Суворова. Після ліквідації Котовського району село увійшло до складу Магдалинівського району.

У 1970-х роках тут велось спорудження каналу Дніпро—Донбас. Канал перерізав русло Орілі поблизу Личкового, внаслідок чого річка тепер не протікає поблизу села. На місті старого русла утворені дві штучні водойми.

СучасністьРедагувати

ПідприємстваРедагувати

У листопаді 2002 року підприємством «ХарківГазВидобування» введено в експлуатацію Личківське нафтогазоконденсатне родовище.

У Личковому діє декілька дрібних сільськогосподарських підприємств, зерносклад, нафтобаза.

 
Пам'ятник Т. Шевченку, встановлений у Личковому у 2014 році


Заклади соціальної сфериРедагувати

  • Личківська середня (загальноосвітня) школа
  • дитячий садок
  • будинок культури
  • будинок побуту з перукарнею
  • дільнича лікарня та ветлікарня
  • пошта
  • Личківська сільська бібліотека

Транспортне сполученняРедагувати

Через Личкове проходить автошлях Т 0412. Станція Бузівка Придніпровської залізниці розташована у Личковому.

ПриміткиРедагувати

  1. Яворницкий Д. И. Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края.(рос.)
  2. Ф. Макаревский. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии. — с. 234
  3. Скальковский А. А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского.(рос.)
  4. Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. — с. 70
  5. К истории управления Новороссией князем Г. А. Потёмкиным. Ордера 1775 и 1776 гг., вып. 2. — Екатеринослав, 1905(рос.)
  6. Список населённых мест Новомосковского уезда

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати