Личкове
Ли́чкове — село в Самарівському районі Дніпропетровської області. Центр Личківської сільської громади. Кількість населення за переписом 2001 року становить 2 822 особи.
| село Личкове | |||
|---|---|---|---|
| |||
 | |||
| Країна |  Україна
| ||
| Область | Дніпропетровська область | ||
| Район | Самарівський район | ||
| Тер. громада | Личківська сільська громада | ||
| Код КАТОТТГ | UA12100030010063170 | ||
| Облікова картка | Личкове | ||
| Основні дані | |||
| Перша згадка | 1706 | ||
| Населення | 2 822 | ||
| Поштовий індекс | 51140 | ||
| Телефонний код | +380 5691 | ||
| Географічні дані | |||
| Географічні координати | 49°5′30″ пн. ш. 35°12′18″ сх. д. / 49.09167° пн. ш. 35.20500° сх. д. | ||
| Середня висота над рівнем моря |
82 м | ||
| Водойми | канал Дніпро—Донбас | ||
| Відстань до обласного центру |
82 км | ||
| Відстань до районного центру |
43 км | ||
| Найближча залізнична станція | Бузівка | ||
| Місцева влада | |||
| Адреса ради | с. Личкове, вул. Центральна, 103 | ||
| Сільський голова | Чуприна Анатолій Григорович | ||
| Карта | |||
  Личкове | |||
 Личкове | |||
| Мапа | |||
| |||
|
| |||
Географія
ред.Село Личкове розташоване на півночі області на її межі з Харківською областю. Знаходиться на правому березі каналу Дніпро — Донбас паралельно якому протікає річка Оріль, нижче за течією примикає село Великокозирщина, на протилежному березі стариці річки Оріль — село Лиманівка (Берестинський район) Харківської області. Навколо села розташовані залишки русла річки Оріль, яке утворює лимани, стариці та заболочені озера. Через село проходять автомобільна автошлях територіального значення Т 0412, що сполучає Личкове із сусіднім селом Бузівкою та містом Перещепиним. Також через село пролягає залізниця, на станції Бузівка зупиняються тільки приміські поїзди.
Історія
ред.На території, де розташоване село Личкове, виявлені поселення та могильник епохи неоліту (IV тисячоліття до н. е.), кургани епохи бронзи (II тисячоліття до н. е.), поселення і могильник слов'ян VII—VIII ст. н. ери.
Від заснування до початку ХХ століття
ред.Село засноване в другій половині 17 століття[1]. Назва походить від українського слова лика лози, якого було вдосталь у долині Орелі, що використовувалося тут для в'язання личаків — давнього слов'янського взуття.
За іншою версією, що побутує на рівні усних переказів, назва села походить від імені козака Личка — засновника села. За легендою, Личко був дуже вродливим чоловіком, обличчя якого було спотворене шрамом від шаблі, через що він і отримав своє прізвисько.
Дана версія походження назви також підтверджується тим фактом, що перша офіційна згадка про Личкове датується 1706 роком у збірнику Феодосія Макаревського «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия», де зазначається, що у Личковому є кілька десятків дворів і дерев'яна церква. Там же згадується про оселення у Личковому козаків, які після зруйнування 1709 року Чортомлицької Січі селилися вздовж берегів Орілі.
У 1737 році село зазнало нападу віськ Кримського ханства, під час якого було спалено багато осель, а значну частину жителів було забрано в полон. Наступного року багато мешканців села померло від чуми[2]. 1740 року село було відбудоване, однак 1768 року знову вщент зруйноване набігом кримських татар[3]. На 1772 рік у Личковому налічувалось 90 родин і 1 014 мешканців. На землях навколо села було засновано зимівники і хутори, право на це, т. зв. «білет», видавалося Кошем власникам коней або худоби для випасання[4].
Із 1766 року Личкове було центром Протовчанської паланки, згодом село перебувало у складі Орільської паланки. Згодом була утворена окрема Личківської паланка Запорозької Січі[5].
Населення Личкового складали козаки і посполиті. Поряд із виконанням військової служби жителі села займалися тваринництвом, рибальством, бджільництвом і деякими ремеслами. Хліборобство не було основним видом діяльності жителів, але згодом і тут зайнялись вирощуванням пшениці, жита, ячменю та інших культур. У 1776 році у Личковому проживало 1 479 осіб, з яких 758 поселян і хліборобів та 366 «робітних людей», тобто тих, хто обслуговував зимівники козацької старшини та заможних козаків[6].
Після ліквідації Запорозької Січі Личкове увійшло до складу Азовської губернії. У 1776—1778 рр. було центром Личківського повіту, що утворено замість скасованої 1775 року Личковської паланки Запорозької Січі. Згодом Личкове у складі Царичанського повіту, а з 1783 року входить до складу Новомосковського повіту, де є центром Личківської волості.
Населення Личкового було переведено до категорії державних селян, найбідніші з яких згодом ставали кріпаками. Саме село і землі навколо нього були передані у власність статського радника М. Іванова. Йому належало 214 дворів із 1393 кріпаками, а також винокурня, кінний завод та два млини.
У другій чверті 19 століття село придбав поміщик І. В. Катеринич. Станом на 1862 рік в селі проживало 1334 душі, налічувалось 204 двори. Щороку проводилось 3 ярмарки (23 квітня, 1 жовтня, 4 листопада).
Із кінця 19 століття щороку в Личковому відбувалося 4 ярмарки.
Після проведення селянської та земельної реформ у Російській імперії 1861 року селянам Личкового було виділено частину земель. Більшість землі залишилась у власності поміщика, максимальний розмір наділу, яку міг одержати селянин, становив 4 десятини (близько 4,37 га). Зберігся офіційний документ про виступ селян Личкового у 1884 році в зв'язку з тим, що поміщик не додав їм кілька десятків десятин землі.
ХХ століття
ред.Із 1885 року в селі працювала церковнопарафіальна трирічна школа, а у 1911 році відкрито однокласне початкове училище, що підпорядковувалось повітовому земству. Із 1906 року почав діяти фельдшерський пункт.
У 1908 році в селі проживало 2 708 мешканців[7].
Зі становленням у селі радянської влади і початком примусової колективізації почалося створення колгоспів. Також 1925 року було відкрито медичну амбулаторію, колишню земську початкову школу реорганізовано у семирічну, а з 1937 року — в десятирічну середню школу.
За адміністративно-територіальним поділом Личкове входило до складу Котівського району.
Під час Другої світової війни було окуповане німецько-нацистськими військами з 28 вересня 1941 року по 23 вересня 1943 року.
1956 року колгоспи Личкового було об'єднано в один — ім. Суворова. Після ліквідації Котовського району село увійшло до складу Магдалинівського району.
У 1970-х роках тут велось спорудження каналу Дніпро—Донбас. Канал перерізав русло Орілі поблизу Личкового, внаслідок чого річка тепер не протікає поблизу села. На місті старого русла утворені дві штучні водойми.
Сучасність
ред.
Підприємства
ред.У листопаді 2002 року підприємством «ХарківГазВидобування» введено в експлуатацію Личківське нафтогазоконденсатне родовище.
У Личковому діє декілька дрібних сільськогосподарських підприємств, зерносклад, нафтобаза.
Заклади соціальної сфери
ред.- Личківська середня (загальноосвітня) школа
- дитячий садок
- будинок культури
- будинок побуту з перукарнею
- дільнича лікарня та ветлікарня
- пошта
- Личківська сільська бібліотека
Транспортне сполучення
ред.Через Личкове проходить автошлях Т 0412. Станція Бузівка Придніпровської залізниці розташована у Личковому.
Каша по-личківськи
ред.На другий день весілля в селі подають незвичну кашу, яку варять у казані і називають кашею по-личківськи. [8]
Спершу у воді варять дрібно порізані курячі пупи. Можна їх перед цим і злегка підсмажити. Потім у бульйон додають домашні вершки, чим вища їх жирність – тим краще, масло - теж туди. А вже потім всипають перебране й промите пшоно. Від вершків каша набуває приємного смаку й запаху, стає наче шовковиста. Але й це ще не все – під кінець варіння у кашу додають збиті сирі яйця. Вливають їх тонкою цівкою, обережно помішуючи вариво. Старійшини села кажуть, що таку кашу тут варили на весілля здавна. Вона уособлювала міцний родинний зв'язок у новій сім’ї (бо ж пупи – це те, що зав’язують). Пшоно – це майбутні діти, яких бажали молодятам народжувати багато. Масло, вершки – це багатство, в якому мали б купатися молодята.
Населення
ред.Мова
ред.Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[9]:
| Мова | Кількість | Відсоток |
|---|---|---|
| українська | 2663 | 94.37% |
| російська | 134 | 4.75% |
| білоруська | 12 | 0.43% |
| вірменська | 8 | 0.28% |
| румунська | 1 | 0.03% |
| інші/не вказали | 4 | 0.14% |
| Усього | 2822 | 100% |
Примітки
ред.- ↑ Яворницкий Д. И. Очерки по истории запорожских казаков и Новороссийского края.(рос.)
- ↑ Ф. Макаревский. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии. — с. 234
- ↑ Скальковский А. А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского.(рос.)
- ↑ Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. — с. 70
- ↑ Макидонов, А. В. (2011). Персональный состав административного аппарата Новороссии XVIII века (PDF). Запоріжжя: Просвіта. с. с. 4. ISBN 978-966-653-285-8. Архів оригіналу (PDF) за 22 січня 2021. Процитовано 18 січня 2021.
{{cite book}}:|page=має зайвий текст (довідка); Вказано більш, ніж один|pages=та|page=(довідка) - ↑ К истории управления Новороссией князем Г. А. Потёмкиным. Ордера 1775 и 1776 гг., вып. 2. — Екатеринослав, 1905(рос.)
- ↑ Список населённых мест Новомосковского уезда
- ↑ Дніпро — центр гастрономічних рекордів
Література
ред.- Максимов В.П., Найдіон В.П., Тищенко З.С. Ли́чкове // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974. — том Дніпропетровська область / А.Я. Пащенко (голова редколегії тому), 1969 : 959с. — С.387-395
Джерела
ред.- Історія міст і сіл Української РСР. Том 4. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971. — С. 387—395
Посилання
ред.- Офіційний сайт Магдалинівської РДА
- Неофіційний сайт Личкового [Архівовано 29 січня 2009 у Wayback Machine.]
- Личкове. Історія села [Архівовано 17 березня 2013 у Wayback Machine.]
|
Це незавершена стаття з географії Дніпропетровської області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |