Кіраси́ри (фр. cuirassiers) — вид важкої кавалерії XVI—XX століть, вершники якої були захищені кірасою. Мали на озброєнні палаш, пістолети і карабін. У XVIII — поч. XIX ст. кірасирські полки, призначені для завдання вирішального удару, існували в більшості європейських армій[1]. На початку XX ст. кіраси були ліквідовані (крім парадної форми), а назва «кірасирські» збереглась за традицією за окремими полками в деяких арміях.

Полковник 10-го кірасирського полка наполеонівської армії, 1812 р.
Важкий обладунок кірасира XVI—XVII ст.

XVI—XVII стРедагувати

Броньована кавалерія існувала вже в Стародавньому світі: у єгиптян, греків, римлян та інших народів[1]. У високому і пізньому Середньовіччі кіраса була неодмінним атрибутом лицарів і деяких інших кіннотників, але з початком Нового часу її значення падає.

Перші кірасири з'явилися наприкінці XVI століття в армії Моріца Оранського[2] і були схожі на латників пізнього Середньовіччя (обладунки на зразок максимільянівського або міланського). Вони носили обладунок «у три чверті»: він закривав увесь тулуб і ноги до коліна. Голову захищали закритим шоломом, бургіньйотом або шишаком, які носили зазвичай разом з горжетом для захисту шиї. Захист тулуба складався з нагрудника і наспинника, іноді посилювався плакартом. Руки були захищені поручами, наплічниками, налокітниками. Від латних рукавиць майже відмовилися, особливо для правої руки, оскільки вони заважали заряджати пістолі. Замість комбінації коротких набедренних щитків і набедреників для захисту стегон стали використовуватися видовжені набедренні щитки, а для захисту гомілок — високі кавалерійські чоботи, що замінили раніші наголінники і сабатони[3]. Озброєння включало в себе пару пістолів з колісцевими замками у сідлових кобурах (вони замінили лицарське копіє), меч і іноді клевець. Кінські обладунки не використовувалися.

 
Кірасири початку XVII ст. (війська фельдмаршала Г. Г. Паппенгейма)

Обладунок кірасира був дуже дорогим: наприклад, в Англії в 1629 р. кірасирське спорядження коштувало 4 фунти 10 шилінгів (у той час як спорядження кінного аркебузира всього 1 фунт 6 шилінгів)[4].

 
Пара колісцевих пістолетів — основна зброя ранніх кірасирів

Протягом другої половини XVI століття важка «лицарська» копия поступово виходить з ужитку, можливо, внаслідок поширення піхотної піки. Крім того, копия потребувала тривалої практики для ефективного застосування, у той час як належна вправність із вогнепальною зброєю досягалася набагато легше. Колишні списники перетворилися на озброєних пістолями кірасирів і рейтарів.

Взяття на озброєння пістоля як основної зброї призвело до розвитку тактики «караколь»: при її виконанні кірасири розряджали свої пістолі в супротивника і поверталися назад для передзаряджання під прикриттям товаришів. Після певних первісних успіхів ця тактика виявилася вкрай неефективною, оскільки ворожа піхота за наявності вогневої і чисельної переваги, могла легко відбити атаку кірасирів. Внаслідок цього змінюється концепція використовування броньованої кавалерії, основною тактикою якої стає замість обстрілу на відстані бій у тісному зіткненні зі супротивником, із застосуванням переважно клинкової зброї. Ця зміна приписується шведському королю Густаву Адольфу в 1620—1630 рр. (період Тридцятирічної війни)[5]. Він також зменшив число рядів у кавалерійських шикуваннях з раніших 6-10 (що зазвичай використовувалися в «пістольній» тактиці) до зручних у сутичці холодною зброєю 3 рядів, що також могло компенсувати недостатню чисельність шведської кавалерії, яка була нерідким явищем[6]. Після Тридцятилітньої війни кірасири поступово витісняють рейтарів, залишаючись єдиним родом броньованої кінноти[2].

 
Жан-Луї Месоньє Кірасири, 1805 р.
 
Антуан-Жан Гро, Лейтенант Шарль Легран з 12-го французького кірасирського полку, 1808 р.

В Англійській громадянській війні взяли участь лише 2 кірасирські полки: лейб-гвардійський графа Роберта Девере і «Лондонські Омари» (London lobsters), хоча воювали і окремі бійці інших полків у повному обладунку. З удосконаленням піхотної вогнепальної зброї, особливо з впровадженням мушкетів, корисність повного обладунку істотно зменшилася. На середину XVII століття кірасир у такому обладунку ставав дедалі більше анахронізмом. «Вбивчо йти на війну в цілому обладунку», — зауважував очевидець кінця XVII ст.[7] Наприкінці століття кірасирський обладунок втрачає захист кінцівок і відтоді складається тільки з нагрудної і наспинної пластин[6].

XVIII—XIX стРедагувати

Обладунок, що тепер складався тільки з нагрудної і наспинної пластин, протягом XVIII століття то скасовувався, то знову повертався в кірасирські полки. Приміром, британська кавалерія вступила у війну за іспанську спадщину без панцирного захисту, але під час війни отримала кіраси. Кірасири мали велике значення в арміях Австрії, а також у військах Фрідріха Великого. Під час французьких революційних воєн мало які полки важкої кавалерії носили бойові кіраси (це не стосувалося згаданих кірасирів австрійців). Дванадцять австрійських кірасирських полків, що існували в період 1768—1802 років (коли їх число зменшилося) носили кіраси тільки з однієї нагрудної пластини[8], що зменшило вагу обладунку, але в той же час залишило спину незахищеною в умовах вихрової кавалерійської сутички.

У Російській армії кірасири з'явилися за імператриці Анни Іоаннівни; пропозицію зі їх впровадження вніс фельдмаршал Б.-К. Мініх: з огляду на необхідність мати важку кавалерію, здатну вести бойові дії проти легкої турецької кінноти[1]. Спочатку кірасирських полків було 4, у середині XVIII століття їхня кількість збільшилася до 6[1]. Озброєння кірасирів складалося з воронованої кіраси, палаша, пари пістолетів, карабіна, підвішеного на панталері і патронної ладівниці. З метою підвищити маневреність вершників у 1786 р., перед російсько-турецькою війною 1787–91 кіраса в кірасирських полках скасовується, а замість палаша впроваджується шабля. Імператор Павло I в 1796 р. повертає кірасирам їх кіраси і збільшує число полків до 16. У 1812 році налічувалося 10 полків; 5 з них, що найбільш відзначилися у війні з Наполеоном, отримали георгіївські штандарти, 7 — георгіївські труби, а Лейб-Кірасирський Його Величності Полк прилічений до гвардії (як Лейб-гвардії Кірасирський)[2].

Більшість вояків важкої кавалерії у 1700—1785 рр. носили капелюх-треуголку, що ближче до кінця століття поступово еволюціонував у двоуголку. У перші два десятиліття XIX ст. двоуголки замінили каски, часто зроблені зі загартованої шкіри на латунному каркасі (у Франції кірасири використовували сталеві драгунські шоломи).

 
Кірасири (фрагмент картини Ж.-Л. Месоньє Перед атакою, 1805 р.)

Участь у наполеонівських війнахРедагувати

Хоча наприкінці XVIII століття кіраса вже не забезпечувала належної якості захисту від куль найновіших кременевих рушниць, вона могла захистити від вогню з далекої відстані, рикошетів, а також пістолетних пострілів. Що важливіше, у добу масового застосування кавалерії броньований нагрудник (поряд зі шоломом) забезпечував відмінний захист від клинкової зброї і пік ворожої кінноти та від піхотних багнетів. Також кіраса справляла певний психологічний ефект як на її власника (спонукаючи його сміливіше кидатися в гущу сутички), так і на супротивника (викликаючи зніяковіння перед броньованим вершником), крім того, додавала свою вагу до власної ваги коня і кавалериста, що було особливо важливо в зіткненнях з ворожою кавалерією.

Наполеон Бонапарт приділяв особливу увагу кірасирським частинам — у рамках концепції масованих кінних атак. За постановою 1804 року кірасири налічують 12 полків, з визначеною уніформою: сині мундири з яскраво-червоним оздобленням, і касками замість капелюхів. Карабіни були замінені мушкетонами, зручнішими при відбиванні атак іррегулярних військ, а також легких формувань регулярної армії[9].

 
Юліуш Коссак Сутичка (двобій австрійського кірасира з польським уланом Наполеона), 1850 р.

Кіраси наполеонівських кіннотників первісно були розраховані витримувати влучення трьох рушничних куль з близької відстані, але насправді цього ніколи не вдавалося досягти. Нарешті це було визнано регламентами, і від кірас стали вимагати тримати тільки одне влучення з далекої дистанції[10].

Доцільність застосування кіраси іноді піддавали сумніву. Прусські кірасири відмовилися від кірас перед наполеонівськими війнами, але повернулися до них у 1814 році. У цей же період тільки один британський кавалерійський полк (королівський кінно-гвардійський) носив кіраси: у Нідерландську кампанію 1794 року, використовуючи нагрудники зі сховищ[11]. Австрійці використовували полегшений обладунок, що складався тільки з нагрудної пластини і шолома[12]. Наполеон вважав кірасу ефективним захистом і навіть впровадив її у двох карабінерських полках після битви при Ваграмі. У Російській армії після скасування півкірас австрійського типу в 1801 році повернулися до повних кірас у 1812, впровадивши їх у всі армійські і гвардійські кірасирські полки; у таких обладунках російські кірасири билися в Бородінській битві. Після Тарутінської битви трофейні французькі кіраси були передані Псковському драгунському полку, який офіційно був перетворений у кірасирський. Незважаючи на технологічну кращість порівняно зі середньовічними обладунками, кіраси наполеонівського часу залишалися обтяжливим аксесуаром і сильно нагрівалися в жарку погоду, проте, з огляду на надаваний додатковий захист і вражаючий вигляд броньованого вершника, продовжували зберігатися в арміях.

Франко-прусська війнаРедагувати

Останнім випадком, коли кірасири зіграли головну тактичну роль ударної броньованої кавалерії, стала франко-прусська війна 1870-71 років. У французькій армії на початок війни налічувалося 11 кірасирських полків, але вони не брали участі у бойових діях починаючи аж з битви при Ватерлоо в 1815 році (бригада в складі 6-го і 9-го полків вирушила на Кримську війну, але насправді не зустрічалася зі супротивником)[13]. Відповідно перспектива дій проти прусської армії з її 10 кірасирськими полками[14] для французьких кірасирів здавалася можливістю довести актуальність цього роду кавалерії. На практиці ж виявилося, що масовані атаки проти прусської піхоти й артилерії в битвах при Верті і при Резонвіллі призвели до сильних втрат при незначній шкоді для супротивника.

XIX—XX стРедагувати

 
Російські гвардійські кірасири (обер-офіцери лейб-гвардії Кірасирського Його Величності і лейб-гвардії Кірасирського Її Величності полків у парадній формі), 1855 р.

Австрійські кірасири в 1860 році відмовляються від нагрудників[15], а в 1868 р. австрійці офіційно скасовують у себе цей рід важкої кавалерії (12 полків)[16][17]. Бельгія, за прикладом Франції, у 1830 р. створює 2 кірасирські полки, але з міркувань економії в 1863 р. їх перетворюють на уланські[18].

У німецькій армії на початок XX ст. зберігається 10 кірасирських полків (включаючи прусський Gardes du Corps і гвардійських кірасирів). Кіраси (у вигляді нагрудних пластин) служать елементом лише парадної форми і тільки в мирний час[19]. Після поразки Німецької імперії в Першій Світовій війні німецькі кірасирські полки скасовуються.

У Російській армії у зв'язку з поширенням нарізної вогнепальної зброї чисельність кірасирських полків із середини XIX століття зменшується: у 1860 р. залишають тільки чотири гвардійських, решту перетворюють на драгунські[20][2]. Наприкінці XIX ст. російські кірасири, як і німецькі, носять нагрудники-кіраси тільки як елемент парадної форми у мирний час[19]. Станом на початок XX століття існують тільки 4 кірасирських полки: Кавалергардський, лейб-гвардії Кірасирський Його Величності, лейб-гвардії Кірасирський Її Величності та лейб-гвардії Кінний. У 1918 році вони були розформовані[2].

У Франції в цей період налічується 12 полків кірасирів. Французькі кірасирські полки так само продовжували носити кіраси і шоломи із султанами. Перед Першою Світовою війною обговорювалося їх збереження тільки як елемента парадної форми, але ще в перші тижні війни кіраси з шоломами зберігали у складі польової форми, обтягаючи їх коричневою або синьою тканиною[21] поверх демаскуючих металевих елементів[22]. Втім, незабаром виявилося, що кіраси некорисні в умовах нової війни, хоча їх офіційно скасували тільки в жовтні 1915 року[23]. До кінця війни залишилися тільки 6 кірасирських полків і всі вони були удостоєні бойових відзнак (5 з них воювали пішими). У 1930-х ці полки опинилися в числі перших кавалерійських механізованих частин; один полк під назвою «кірасирського» (6e−12e régiment de cuirassiers) зберігається в сучасній французькій армії. Кіраси і шоломи на початку XX століття носили такі церемоніальні підрозділи, як іспанський Королівський Ескортний Ескадрон (Escolta Real)[24], аргентинська президентська гвардія[25], італійський кірасирський корпус (Corazzieri)[26].

Найвідоміші кірасирські полкиРедагувати

  • Королівська гвардія (Велика Британія)
  • Гвардійський Кірасирський полк (Пруссія)
  • Gardes du Corps (Пруссія)
  • Кораццієрі / Карабінері (Італія)
  • Кірасирський полк імператорської гвардії (Франція)
  • Кавалергардський полк / Кірасирський полк Лейб-гвардії (Росія)

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г Кирасиры // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого[ru] [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва И. В. Сытина[ru], 1911—1915. (рос.)
  2. а б в г д В. И. Корышко. Кирасиры // Большая российская энциклопедия : [в 36 т.] / председ. ред. кол. Ю. С. Осипов, отв. ред. С. Л. Кравец. — М. : Науч. изд-во «БРЭ», 2004—2017. (рос.)
  3. Tincey, J. (McBride, A. — illustrator) (1990) Soldiers of the English Civil War (2) Cavalry, Osprey Publishing, ISBN 0-85045-940-0. pp. 31 and 45.
  4. Haythornthwaite, P. (1983) The English Civil War, An Illustrated History Blandford Press. ISBN 1-85409-323-1. pp. 45 and 49.
  5. Brzezinski, R. (Hook, R. — illustrator) (1993) The Army of Gustavus Adolphus (2) Cavalry. Osprey Publishing, ISBN 1-85532-350-8, p. 4
  6. а б Blackmore, D. (1990) Arms & Armour of the English Civil Wars, Trustees of the Royal Armouries. ISBN 0-948092-08-4, pp.9-10
  7. Mollo, John. Military Fashion. с. 23. ISBN 0-214-65349-8. 
  8. Smith, Digby (2006). An Illustrated Encyclopedia of Uniforms of the Napoleonic Wars. с. 140–141. ISBN 0-7548-1571-4. 
  9. Jean Delmas. Cuirassier // Encyclopædia Universalis. (фр.)
  10. Elting, J.R. (1988) Swords Around a Throne: Napoleon's Grande Armée, London, p. 230
  11. W.Y. Carman, A Dictionary of Military Uniform, ISBN 0-684-15130-8
  12. Philip Haythornthwaite, Austrian Army of the Napoleonic Wars — Cavalry, ISBN 0-85045-726-2
  13. Stephen Shann & Louis Delperier, pages 11 and 17 "French Army 1870-71, ISBN 1-85532-121-1
  14. Michael Solka, page 12, «German Armies 1870-71 — Prussia», ISBN 1 84176 754 9
  15. Rothenburg, G. The Army of Francis Joseph. West Lafayette: Purdue University Press, 1976. p 63.
  16. Pavlovic, Darko. The Austrian Army 1836-66 (2) Cavalry. с. 33. ISBN 1-85532-800-3. 
  17. Richard Knotel, page 24 «Uniforms of the World», ISBN 0-684-16304-7
  18. Lierneux, Pierre (2017). The Belgian Army in the Great War Vol. 2 (вид. 1.). Vienna: Verlag Militeria. с. 406. ISBN 978-3-902526-86-1. 
  19. а б Herr, Ulrich. The German Cavalry from 1871 to 1914. с. 268. ISBN 3-902526-07-6. 
  20. Кирасиры // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  21. Louis Delperier, pp=62-67 Les Cuirassiers 1845—1918, Paris: Argout-Editions, 1981
  22. Mirouze, Laurent (2007). The French Army in the First World War - To Battle 1914. с. 258–259. ISBN 978-3-902526-09-0. 
  23. Louis Delperier, pp 34 and 60 Les Cuirassiers 1845—1918, Paris: Argout-Editions, 1981
  24. Jose M. Bueno, page 19 «Tropas de la Casa Real», ISBN 84-86071-01-1
  25. Jack Cassin-Scott, plate 1, "Ceremonial Uniforms of the World, ISBN 0 903792 03 6
  26. Quinto Cenni, page 309 "«Il Soldato Italiano dell' Ottocento», Revista Militare quaderno n.3/1856

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати