Вікіпедія

Змієнко-Сенишин Галина Всеволодівна

Гали́на Все́володівна Зміє́нко-Сени́шин (нар. 21 грудня 1918(19181221) — пом. 13 липня 2003) — українська журналістка, публіцистка, мемуаристка, громадська діячка.

Змієнко-Сенишин Галина Всеволодівна
Ім'я при народженні Галина Всеволодівна Змієнко
Народилася 21 грудня 1918(1918-12-21)
Одеса, Одеський повіт, Херсонська губернія, Українська Народна Республіка
(тепер — центр Одеської області України)
Померла 13 липня 2003(2003-07-13) (84 роки)
Монреаль, провінція Квебек, Канада
Країна  Україна
 СРСР
Національність українка
Місце проживання Монреаль
Діяльність журналістика, публіцистика, мемуаристика, громадська діяльність
Батько Всеволод Змієнко
Мати Піама Змієнко (у дівоцтві — Скляревська)
Родичі дід — генерал Дмитро Скляревський
У шлюбі з Євгеном Павловичем Сенишиним (*1906 — †1994)
Діти син Зенон (нар. 1947)
У Вікіпедії є статті про інших людей з прізвищем Сенишин.

Життєпис ред.

Народилася 21 грудня 1918 року у Одесі Одеського повіту Херсонської губернії Української Народної Республіки (тепер — центр Одеської області України). Мала двох старших братів — Всеволода та Олега. Батько — український військовик, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки Всеволод Юхимович Змієнко. Мати — Піама Дмитрівна Змієнко (у дівоцтві — Скляревська).

Із грудня 1920 року разом з іншими вояками Армії УНР Всеволод Змієнко перебував у польських таборах інтернованих. Спочатку — в Александруві, потім — у Щипйорно. Його сім'я залишилася в Одесі і не знала, де шукати батька. Згодом Змієнко отримав листа від одного з побратимів із Одеси. Товариш писав, що від тифу померли мати Змієнка, дружина і майже всі родичі[1]. Діти залишилися живі — їх взяла до себе на виховання рідна сестра Піами, Марія, дружина генерала Олександра Рябініна-Скляревського[2].

У 1922 році родичі і знайомі знайшли можливість переправити 4-річну Галину, разом із 10-річним Всеволодом, до Польщі[1][3](семирічного Олега не змогли вивезти, бо не знайшли його метричне свідоцтво, без якого перевезти дитину через кордон було неможливо[2]), до подруги їх матері Прощецької[4]. Згодом, через те, що батько весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, дітей доглядала Клавдія Олексіївна Безручко — дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка[1][2][3][5].

Початкову освіту Галина отримала у Рідній школі імені Маркіяна Шашкевича в Перемишлі. У 1939 році — закінчила гімназію при Українському інституті для дівчат у Перемишлі[6]. Брала активну участь в діяльності «Пласту» (щоб стати пластункою, їй довелось навчатись лише на «відмінно», бо інакше її б не взяли до організації)[3].

У 1940-ві роки — вивчала політологію в Академії політичних наук[pl] у Варшаві. Згодом — разом із чоловіком Євгеном Сенишиним (одружилися у 1942 році) переїхала до Кракова, а потім — до Відня. У Відні та Берліні Галина вивчала дантистику[6][7][8].

Згодом — Сенишини поїхали до Зальцбурга, а потім, через Лінц, до італійського порту Генуя, а вже звідти, у 1948 році, кораблем, переїхали до Канади, де перші два роки жили у Вінніпезі, а потім – переїхали до Монреаля[3][8]. У Монреалі жили в районі Розмонт, де купили невелику крамницю[8].

У роки Незалежності Галина тричі приїздила до Одеси[1], де відвідала подвір'я, на якому колись гралась дитиною[3]. Також намагалася розшукати родичів, зокрема, брата Олега.

Померла 13 липня 2003 року у Монреалі. Прощання і відспівування пройшло у Соборі святої Софії в Монреалі. Похована на цвинтарі Мон-Руаяль поруч з чоловіком[7].

Творчість і громадська діяльність ред.

Брала активну участь у таємній діяльності «Пласту» на теренах Польщі[6].

Очолювала жіночу секцію української громадської організації «Запоріжжя», Союз українок Канади[6].

Із 1966 по 1970 рік — очолювада відділ «Доньки України» в Монреалі Союзу українок Канади[6][7].

Із 1984 по 1992 рік — очолювала прихильників Державного центру УНР у Монреалі[6][7].

Із 1990 по 1997 рік — керівниця Української суботньої школи імені митрополита Іларіона у Монреалі[6].

У 1992 році, як секретар Президії Української Національної Ради, брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного центру УНР в екзилі Президентові України Леонідові Кравчуку[2][3].

В україномовних та англомовних виданнях публікувала публіцистичні та історичні праці, частина з яких у 2001 році видана і в Україні окремою книжкою[9], що містить також особисті спогади про життя самої Галини та її близьких[2] (Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / упоряд. та авт. передм. М. Тимошик. — Київ-Монреаль: Наша культура і наука, 2001. — 196 с. — (Всесвітній форум українців). — ISBN 966-95575-9-3).

Авторка аналітичних статей «Духовна спадщина Симона Петлюри і Євгена Коновальця» та «Український пласт», есе з українського народознавства «Українське Різдво в Канаді» та «До свого кореня»[6].

Друкувала статті, репортажі, есе у канадських часописах «Український голос», «Новий шлях», «Промінь», «Мета»[3], «ОКО»[6][7].

У 1983 році упорядкувала збірку «Бібліографія голоду в Україні 1932–1933 років» (Оттава-Монреаль), яку у 1990 році перевидала в Києві[6].

У 1990 році — видала у Монреалі документальну книгу «Літопис українців Квебеку» з нагоди 100-річчя поселення українців Канади. А у 2001 році, у Києві, — книгу спогадів, статей та есеїв «Пересаджені квіти України»[7].

Одеській державній науковій бібліотеці пожертвувала свою бібліотеку, яку збирала все життя (у тому числі — рідкісні українознавчі видання[10]), а Музею Збройних Сил України — картину ветерана Армії УНР, художника Леоніда Перфецького (*1901 — †1977) «Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів», де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з'єднання[3][5].

Особисте життя ред.

Сім'я ред.

Рід матері ред.

Дід по матері — генерал Дмитро Скляревський.

Бабуся по матері — Наталя Захарівна Скляревська. Після смерті чоловіка — жила в Іркутську. Зять, генерал Олександр Рябінін-Скляревський, пропонував Наталі Захарівні повернутися до Одеси, але вона ортимувала у Іркутську добру пенсію за службу чоловіка і не захотіла переїжджати[11].

Мати — Піама Дмитрівна. Померла у 1921 році у Одесі від тифу[4].

Рід батька ред.

Батько — український військовик, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки Всеволод Юхимович Змієнко (*1886 — †1938) із козацького роду Змієнків. Визначний військовий діяч Армії УНР, один з організаторів військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі. Після встановлення радянської влади в Україні — емігрував до Польщі. В еміграції працював у Генеральному штабі Армії УНР, упродовж 1928—1936 років очолював підрозділи розвідки і контррозвідки, підготував основні концептуальні засади розвідки, вважаючи її «мозковою клітиною» штабу[12].

Брати ред.

Галина мала двох старших братів — Всеволода та Олега.

У 1921 році мати Галини, Піама Змієнко, померла від тифу. Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра Піами, Марія, дружина генерала Олександра Рябініна-Скляревського[2]. Рябініни-Скляревські жили в Одесі, у Цегельному провулку, у будинку № 4[3].

У 1922 році родичі і знайомі переправили 4-річну Галину разом із найстаршим братом, 10-річним Всеволодом, до Польщі[1][3]. Семирічного Олега не змогли вивезти, бо не знайшли його метричне свідоцтво, без якого перевезти дитину через кордон було неможливо[2]. У 1932 році генерал Олександр Рябінін-Скляревський отримав листа від Всеволода із Праги — він писав, що закінчив гімназію, а його сестра Галина також знаходиться в Празі. У листі хлопець також цікавився місцезнаходженням і долею свого брата Олега, який лишився у СРСР[4]. Також відомо, що Всеволод навчався у Варшаві, а в роки Другої світової війни проживав у різних країнах Європи. У 1945 році, ймовірно, Всеволод загинув[2].

Доля Олега довго залишилася невідомою, навіть після тривалих пошуків СБУ на прохання Галини в 1992 році[1]. Але пізніше, із розсекречених документів із галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України, стало відомо, що у 1924 році до Одеси із Москви приїздила ще одна сестра Піами Змієнко — Валентина Скляревська-Вальчукевич, яка забрала Олега з собою. Хлопець мав прізвище Скляревський — за дівочим прізвищем рідної матері. Про свого рідного батька, Всеволода Змієнка, нічого не знав. Йому навмисно нічого не розповідали, щоб уберегти від зайвих проблем. Згодом, через розлучення тітки та інші проблеми в сім'ї, Олег вів у Москві спосіб життя безпритульного. Його затримала міліція за дрібну крадіжку. Хлопця направили у заклад для безпритульних неповнолітніх дітей, а звідти — до Інституту трудового виховання. За клопотанням із дитбудинку отримав місце в гуртожитку. У листах в Одесу до Марії Дмитрівни Рябініної-Скляревської, яку називав мамою, писав, що працював креслярем на Автозаводі імені Сталіна, потім, за скороченням штату, Олега звільнили. Невдовзі він влаштувався креслярем на завод «Калібр»[ru][2].

НКВС планували використати Олега для вербування батька, Всеволода Змієнка. У травні 1935 року начальник Іноземного відділу Управління державної безпеки НКВС Української СРР Абрам Сапір писав:

  Вважаю за доцільне всебічно вивчити Олега Змієнка і за наявності у нього позитивних рис обговорити питання про його переселення в Україну, орієнтовно в Одесу, де він зможе мешкати у Рябініних. Перебування сина Змієнка в Україні дасть змогу нам за сприятливої ситуації здійснити деякі заходи і проти самого Змієнка[2].  

В іншому документі, адресованому керівництву Іноземного відділу Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, Абрам Сапір писав:

  Нами намічені заходи із вербування Змієнка Всеволода або засилання нашого агента для встановлення зв'язку з ним і впровадження у розвідку УНР. Як у першому, так і в другому випадку комбінація розрахована на використання Скляревського Олега...[2].  

Згодом Олега заарештували — за нібито поширення на заводі антирадянської літератури. Для подальшого розслідування справи Олега направили до Одеси. Слідство тривало майже два роки. Одночасно заарештували і генерала Олександра Рябініна-Скляревського, якого намагалися використати у збиранні відомостей про генерала Змієнка і його сина. У 1938 році Олега Скляревського звільнили з-під варти «за відсутності доказів контрреволюційної і терористичної діяльності». Однак НКВС продовжував розробляти варіант можливого виведення Олега за кордон. При цьому йому розповіли, ким є його батько та спонукали через родичів отримати адресу рідного брата Всеволода. Як один із варіантів, розглядали нібито його втечу до Польщі до рідних сестри і брата для подальшого впровадження у коло знайомих і колег батька[2]. Але 30 жовтня 1938 року генерал Всеволод Змієнко помер.

Зрештою, у травні 1940 року подальше ведення справи Олега Скляревського НКВС припинив і залишив його у спокої «як непридатного до закордонної роботи». Олег звільнився з роботи і виїхав до Москви. Інформації про його подальшу долю в матеріалах архівної справи немає[2].

Чоловік і син ред.

У 1937 році на студентському балу у Варшаві познайомилась з працівником Українського Наукового Інституту, уродженцем села Шили Збаразького повіту Тернопільщини, Євгеном Павловичем Сенишиним (*1906 — †1994), за якого у 1942 році вийшла заміж[3][7][8].

У 1947 році, у Австрії, у місті Бранау у Сенишиних народився син Зенон[3][8].

Бібліографія ред.

Примітки ред.

  1. ↑ а б в г д е Вельможко В. Герої звитяги під Замостям (Про Всеволода Змієнка) // Чорноморські новини. — 2016. — 16 червня. — № 51 (21728).
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Як НКВС хотів завербувати начальника розвідки УНР в екзилі// Стаття на офіційному сайті Служби зовнішньої розвідки України. — 2021. — 21 жовтня.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н Бузейчук В. Спогади Галини Змієнко-Сенишин як джерело до вивчення життя та діяльності О.О. Рябініна-Скляревського// Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал. — Київ: Журнал Київського славістичного ун-ту, 2009. — №1-2. — С. 204-209.
  4. ↑ а б в Капарулін Ю.В. Олександр Рябінін-Скляревський: інтелектуальна біографія історика (1878–1942 рр.). — Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2014. — С. 45. — ISBN 978-617-7178-16-2
  5. ↑ а б Про картину «6-а Січова дивізія у Станіславові» на фейсбук-сторінці Національного військово-історичного музею України. — 2021. — 23 лютого.
  6. ↑ а б в г д е ж и к л Тимошик М.С. Змієнко-Сенишин Галина Всеволодівна// Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк [та ін.]. — Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2022.
  7. ↑ а б в г д е ж В неділю, 13 липня 2003 року у Монреалі, відійшла у вічність ГАЛИНА ЗМІЄНКО-СЕНИШИН (Некролог)// Свобода. — 2003. — 8 серпня. — №32. — С. 31.
  8. ↑ а б в г д Жила В. Людина, яка прагнула допомогти Україні вийти на шлях достойного розвитку (До сороковин від дня смерти Галини Змієнко-Сенишин)// Народна Воля. — 2003. — 18 вересня. — №36. — С. 5.
  9. ↑ Видано спомини і есеї Галини Змієнко-Сенишин// Свобода. — 2001. — 27 липня. — №30. — С. 18.
  10. ↑ Тимошик М.С. Нашого квіту — по всьому світу (Переднє слово про книгу та її авторку) // Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / упоряд. та авт. передм. М. Тимошик. — Київ-Монреаль: Наша культура і наука, 2001. — С. 7. — (Всесвітній форум українців). — ISBN 966-95575-9-3
  11. ↑ Капарулін Ю.В. Олександр Рябінін-Скляревський: інтелектуальна біографія історика (1878–1942 рр.). — Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2014. — С. 44. — ISBN 978-617-7178-16-2
  12. ↑ Галерея Слави. Видатні розвідники Української національної революції 1917-1921 рр. СЗРУ (укр.). 22 січня 2019. Архів оригіналу за 13 серпня 2020. Процитовано 17 серпня 2020.

Джерела ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Змієнко-Сенишин_Галина_Всеволодівна&oldid=40630728