Відкрити головне меню

Олександр Григорович Данченко (22 червня 1926, Новоолексіївка — 13 лютого 1993, Київ) — український радянський графік, заслужений діяч мистецтв УРСР1969 року), член Спілки художників СРСР, Народний художник УРСР1985 року).

Олександр Григорович Данченко
Народження 22 червня 1926(1926-06-22)
Новоолексіївка
Смерть 13 лютого 1993(1993-02-13) (66 років)
  Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Жанр Графіка
Навчання Київський художній інститут
Діяльність художник-гравер

БіографіяРедагувати

Олександр Григорович Данченко (22.06.1926 — 13.02.1993). Видатний художник, класик української графіки, активний учасник руху шестидесятників.

Народний художник України, член Національної Спілки Художників України, член-кореспондентом Академії мистецтв СРСР, очолював секцію графіки Київської організації Спілки Художників України. Нагороджений срібною медаллю Академії мистецтв СРСР, лауреат премії ім. В. І. Касіяна.

Один з найвизначніших українських графіків другої половини XX ст., народний художник України Данченко Олександр Григорович народився 22 червня 1926 року на хуторі Ново-Олексіївка Велико-Врадіївського р-ну Одеської (тепер Миколаївської) області в сім'ї колгоспників. В 1931 році сім'я Данченків переїхала до Дніпропетровська. Від самого раннього дитинства Сашка цікавило і захоплювало малювання. Він сам знаходить шлях до художньої студії в міському Палаці піонерів, мріє про художнє училище, куди зміг поступити вже тільки в 1944 році після звільнення Дніпропетровська від німецьких загарбників. Батько загинув на фронті у перші місяці війни. Дуже хвора мати з двома дітьми тяжко бідувала. В 1946 р. всі вони опухли від голоду, але Олександр продовжував наполегливо вчитися. У вільний час він багато копіює, буквально проковтує всю літературу з мистецтва з бібліотеки училища. В 1947 р. ще студентом училища вперше бере участь в обласній виставці художників. В 1948 р. він блискуче кінчає Дніпропетровське художнє училище і поступає до Київського державного художнього інституту.

Вже на першому курсі інституту Олександр Данченко привертає увагу і викладачів, і студентів своїм точним, виразним рисунком, відчуттям лінії і форми, вмінням компонувати, створювати складні, довершені композиції, дивовижною працездатністю. З 1950 року, навчаючись на другому курсі інституту, Олександр почав ілюструвати книжки у видавництвах «Держлітвидав» та «Молодь». Матеріально допомогти йому було нікому, а прожити на мізерну студентську стипендію і в той час було неможливо.

У 1953 році Данченко вперше експонує свої твори на Республіканській художній виставці і від того часу до останніх років життя він був постійним учасником майже всіх республіканських, всесоюзних та багатьох міжнародних виставок. Закінчив художній інститут Данченко в 1954 році.

Дипломна серія його офортів «Визвольна війна українського народу проти польської шляхти в 1648—1654 рр.» зразу привернула увагу художньої громадськості. В українське мистецтво увійшов талановитий художник-графік. В цій ранній серії виявилися характерні риси творчості митця: схильність до народної, епічної теми, блискуча майстерність у розв'язанні масових багатофігурних композицій, досконале володіння складною технікою офорту.

Створенню дипломної серії передувала велика підготовча робота. Художник пішки пройшов слідами бойового шляху козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, побував на місцях всіх героїчних змагань, переможних і трагічних битв козаків.

Після закінчення інституту Данченко в 1955—1958 рр. навчається у творчій аспірантурі при Київському художньому Інституті та одночасно викладає офорт і композицію на графічному факультеті. З 1962 року він повністю віддається творчій роботі.

Зацікавлення історією рідного народу проходить червоною ниткою через усе життя і творчість Олександра Григоровича Данченка. З великим натхненням працює художник над серією історичних портретів народних героїв України. Чимало історичної літератури перегорнув художник, перечитав переказів, народних пісень та дум, щоб скласти собі уявлення про образ кожного із славних синів України, які очолювали боротьбу українського народу за національне і соціальне визволення в XVІ-XVIII століттях. В 1962 році ці портрети друкувалися на сторінках журналу «Україна». Важко навіть передати, яке величезне враження справила серія «Народні герої України» на глядачів, а, головне, на читачів журналу, що виходив тоді дуже великим тиражем, значна частина якого надсилалася також за кордон.

В образах, створених здебільшого без іконографічних матеріалів лише уявою і талантом художника, відтворено сам дух багатостраждального, але не переможеного і гордого народу. Ці портрети-легенди, також як і офорти серії «Визвольна війна українського народу» пробуджували любов до рідного краю, зацікавлення історією України, сприяли самоусвідомленню українців.

В Україні, мабуть, нема жодного історичного або краєзнавчого музею, де в експозиції не були б представлені зрідка оригінали, а здебільшого фотокопії з аркушів цих серій Олександра Данченка. Миттєво розійшовся випущений видавництвом «Мистецтво» (1965) буклет листівок з серією портретів народних героїв України, а в канадійському місті Торонто було видано книжку «Народні герої України» з передруком офортних портретів Данченка.

Своєрідним продовженням графічної серії «Народні герої України» стала серія значків під тією ж назвою, викарбувана в 1970 р. у майстернях Товариства охорони пам'ятників історії і культури.

Невеликі, приблизно 2 см в діаметрі, схожі на трохи стерті старовинні, дещо асиметричні монети, без будь-якого декору, де увага зосереджувалась цілком на портретах героїв, виконаних з великим смаком у тонко розробленому пластичному рельєфі, вони одразу привернули увагу не лише колекціонерів. Максим Кривоніс, Северин Наливайко, Іван Сірко, Семен Палій, Іван Богун, Устим Кармалюк, — ці імена багато говорили серцям українців. Але часи короткої тимчасової відлиги минули. Майже відразу весь тираж «крамольних» значків був конфіскований і знищений, так що лише одиниці їх дивом уціліли. Не були втілені в матеріалі і залишилися в ескізах значки з зображеннями Максима Залізняка і Олекси Довбуша, гетьманів Байди Вишневецького, Сагайдачного і Дорошенка, Мазепи і Полуботка, що над ними художник продовжував працювати і в подальші роки.

В останні роки життя Олександр Григорович, продовжуючи серію портретів історичних діячів, працював над портретами українських гетьманів, але завершити цю роботу не встиг. Залишилися лише чудові ескізи, виконані олівцем.

Через передчасну смерть Данченко закінчив у матеріалі лише портрет Петра Дорошенка. Десять портретів так і залишилися в ескізах, виконаних олівцем або рапідографом.

Не судилося народитися на світ і задуманій Данченком величезній серії «Історія України-Руси», що мала складатися з понад ста офортів. Працюючи над тематикою аркушів цієї серії, Данченко з скрупульозністю науковця-історика ознайомився з усім доступним історичним матеріалом.

Ця грандіозна серія, пропущена через доскональне знання історії, багатющу уяву і образне мислення художника, повинна була у високо художніх образах знайомити глядачів з нашою тисячолітньою історією від часів Олегових аж до трагічного XVIII ст.

Художник прагнув висвітлити найзначніші події, що вплинули на розвиток історії нашої Батьківщини, показати найвизначніших історичних осіб України в їхніх діяннях, ознайомити з різними аспектами життя на наших землях протягом віків. Ось, наприклад, сюжети кількох аркушів: «Олег з Ігорем», «Ярослав-будівничий», «Володимир Мономах», «Дорошенко. Руїна», «Перепис населення», «Посполите рушення», «Київські спудеї», «Сірко і запорожці», «Сагайдачний під Хотином», «Андрусівське перемир'я», «Виговський під Конотопом», «Мазепа-будівничий», «Чорна рада», «Напад на ясир», «Біля зимівника», «Рибалка з острогою» тощо

Між цими серіями пролягло все плідне і багатогранне творче життя художника. Ось коротко його головні віхи.

Серед станкових циклів Данченка особливе місце посідає серія з п'яти офортів «Кооюківка. 1 березня 1943 року» (1971), присвячена 256 українським селам, спаленим німецькими окупантами. Цією роботою художник привернув увагу як громадськості, так і можновладців тодішньої України до долі сотень українських сіл, знищених війною. Адже до того у нас знали і згадували лише Орадур, Лідіце та Хатинь, нічого не відаючи про наші українські села, де за один день загинуло по кілька тисяч жінок, дітей та стариків. За цю серію Данченко був нагороджений срібною медаллю Академії мистецтвтв СРСР і місячною поїздкою до Італії.

Особливо плідно працював Олександр Данченко в жанрі книжкової ілюстрації. Варто згадати, що всі без винятку книги, проілюстровані Олександром Григоровичем, здобували почесні перші дипломи на конкурсах на найкращу книгу. Книги з ілюстраціями Данченка розкуповувалися в книгарнях миттєво, за один-два дні, а самі ілюстрації експонували на художніх виставках, ставали подією в художньому житті.

Серед проілюстрованих Данченком книг варто згадати «Думи» (1959), «Гомоніла Україна» П.Панча, «Кобзар» Т.Шевченка (1963) разом з групою художників; «Козацькому роду нема переводу…» (1967) О.Ільченка (цей великий цикл ілюстрацій часто називали енциклопедією українського життя 18 ст.); «Енеїду» І.Котляревського (1969), вперше в Україні проілюстровані «Декамерон» Дж. Боккаччо (1969), «Історія одного міста» М.Салтикова-Щедріна (1973—1974) та «Десять днів, що потрясли світ» Дж. Ріда (1977) за яку митця нагороджено премією імені В.Касіяна; збірник оповідань О.Довженка «Незабутнє» (1977—1978); «Кобзар» Т.Шевченка (1980—1983) та «Прапороносці» О.Гончара (1984—1985).

Незавершеною лишилася робота над ілюстраціями до «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі, де художником створено 33 ескізи до кожної пісні з «Пекла», що вже самі по собі є шедеврами книжкової графіки.

До цього можна було б ще додати, що Данченко завжди був великим патріотом України, брав дуже активну участь у громадському житті Спілки художників України, вбачаючи своє завдання у відстоюванні права художників на творчі пошуки і вільне виявлення своєї творчої особистості. Олександр Григорович займав завжди чітку безкомпромісну національно-свідому громадянську позицію, що було дуже нелегко в роки застою і вимагало від митця у виборюванні своїх позицій неабиякої мужності, витрати всіх душевних і фізичних сил. У 1956—1968 рр. Данченко — Голова секції графіки Київської організації Спілки художників України. З 1962 року і до останніх днів життя він член Правління і Президії Спілки художників, у 1968—1973 рр. — він заступник голови правління Спілки. І це тоді, коли такі високі посади у творчих спілках могли обіймати лише члени КПРС, а Данченко ніколи не був у лавах цієї організації. Завдяки чесності, принциповості, скромності, безкорисливості, а передусім своєму могутньому таланту Олександр Григорович був глибоко шанований в мистецьких колах України.

В 1985 Данченку було присвоєно звання Народного художника Української РСР. В 1991 році він став членом-кореспондентом Академії мистецтв СРСР.

Данченко Олександр Григорович пішов з життя 13 лютого 1993 р. після тривалої важкої хвороби. Невеличкі грубенькі альбоми, що з ними він не розлучався навіть на лікарняному ліжку, заповнені ескізами та композиційними начерками нових творів, що на їх завершення потрібні були б ще роки й роки…

 
Могила Олександра Данченка

Помер 13 лютого 1993 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 52).

ТворчістьРедагувати

Твори в галузі станкової й книжкової графіки:

Автор ілюстрацій до поем Т. Шевченка: «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Відьма», «Княжна», «Єретик», «Наймичка», «Москалева криниця», «Марина».

ЛітератураРедагувати