Боженко Василь Назарович
Васи́ль Наза́рович Боже́нко (1867/1869/1871, с. Бережинка, нині Кропивницький район — 19 серпня 1919, Славута або 21 серпня 1919, Житомир) — більшовицький червоний польовий командир та український радянський військовий діяч часів війни 1917—1921 років, українофоб, колаборант, посібник російських більшовиків.
| Василь Назарович Боженко | |
|---|---|
 | |
| Народився |
1871 Хутір Бережинка, Єлисаветградський повіт, Херсонська губернія, Російська Імперія |
| Помер |
21 серпня 1919[1] м. Славута, Заславський повіт, земля Погорина, УНР |
| Поховання | Житомир |
| Діяльність | революціонер |
| Учасник | Російсько-японська війна, Громадянська війна в Росії і Радянсько-українська війна (1917—1921) |
| Військове звання | командир бригади |
| Наступник | Васіч Василь Миколайович |
| Партія | РСДРП |
| Родичі | Боженко Назар |
| У шлюбі з | Боженко Феодосія Мартинівна |
Входить до числа постатей, які підпадають під закон про декомунізацію[2].
Життєпис ред.
До революції ред.
Народився 1871 (за іншими даними — 1867 або 1869) року[3] в сім'ї бідняка у селі Бережинка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині Кропивницький район, Кіровоградська область, Україна). Українець. З 12 років йому довелось піти на заробітки. В березні 1904 за поширення листівок Одеського комітету РСДРП був вперше заарештований. Учасник російсько-японської війни. Повернувшись з війни, продовжував революційну роботу в масах на Єлисаветградщині, за що у 1907 був позбавлений волі на три роки.
З 1915 по 1917 — столяр у Київських механічних майстернях, один із керівників профспілкового руху: голова профспілки деревообробників. 3 березня 1917 на зборах представників заводів та майстерень Боженко обирається до Тимчасового виконавчого комітету по організації Київської ради робітничих депутатів, тоді ж вступає у більшовицьку партію[4].
Після революції ред.
Під час Київського січневого збройного повстання 1918 року на чолі Деміївського червоногвардійського загону брав участь у боях проти Української Центральної ради. З березня 1918 року після зайняття Києва німецькими військами — на Донбасі. У травні того ж року на чолі невеликого загону виходить з України в «нейтральну зону». Як свідчить очевидець, на початку вересня В. Н. Боженко з титулом «командуючого всіма повстанськими силами» у селі Юринівка (на той час — Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії) займається організацією повстанських загонів, очолює повітовий військово-революційний комітет. Результатом його роботи стає злиття щонайменше 30 загонів у три з'єднання, командирами яких було призначено його самого, Салая та Черняка.
Наприкінці вересня 1918 призначений командиром 2-го батальйону, а в листопаді — командиром Таращанського полку, пізніше — командиром Таращанської бригади, що входила до складу 1-ї української радянської дивізії, згодом — 44-ї стрілецької дивізії, якою командував Микола Щорс. Таращанський полк, разом з Богунським, брав участь у бойових діях проти Директорії і захопленні Києва 5 лютого 1919, за що був нагороджений Червоним прапором, а командир Боженко — іменною золотою зброєю. За життя нагороду Боженкові так і не було вручено.
Смерть ред.
Помер (за однією з версій був отруєний ЧК в процесі ліквідації партизанщини в Червоній Армії)[5], за одними даними 21 серпня 1919 року в Житомирі[3], за іншими — на станції Славута 19 серпня 1919. Похований у Житомирі, могила не збереглася.
Родина ред.
Дружина Боженка — Феодосія Мартинівна — загинула при загадкових обставинах (за однією з версій, була вбита ЧК)[5] у 1919 році. Ймовірно, похована в Києві. Брат Михайло за часів громадянської війни командував ескадроном Богунського полку, брав участь у німецько-радянській війні: був командиром загону народного ополчення Дніпровського металургійного заводу ім. Дзержинського[6].
Пам'ять ред.
- Вулиця Боженка — у багатьох містах України (близько 70-ти) та Росії періоду більшовизму. В процесі декомунізації в Україні назва вулиці Боженка залишилася тільки в Луцьку та окупованому Луганську.
Примітки ред.
- ↑ а б Боженко Василий Назарович // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- ↑ Список осіб, які підпадають під закон про декомунізацію | Офіційний вебсайт УІНП. www.memory.gov.ua. Архів оригіналу за 7 жовтня 2015. Процитовано 11 лютого 2019.
- ↑ а б Шушківський А. І. Боженко Василь Назарович [Архівовано 3 листопада 2016 у Wayback Machine.]… — С. 172.
- ↑ Згідно з «канонічним» за радянських часів виданням «Історії Великого Жовтня», у Тимчасовому комітеті Боженко був єдиним більшовиком поміж решти членів комітету: трьох есерів та трьох меншовиків.
- ↑ а б Митрофаненко Ю. Боженко, Щорс та інші. Трагедія «червоних отаманів». Архів оригіналу за 21 березня 2018. Процитовано 21 березня 2018.
- ↑ Див. Григорович Д. Ф., Замлинський В. А., Немятый В. Н. Коммунистическая партия Украины в годы Великой Отечественной войны. — К. : Політвидав України, 1980.
Джерела ред.
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Митрофаненко Ю. Боженко, Щорс та інші. Трагедія «червоних отаманів» [Архівовано 21 березня 2018 у Wayback Machine.]
- Шушківський А. І. Боженко Василь Назарович [Архівовано 3 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2004. — Т. 3 : Біо — Бя. — С. 172. — ISBN 966-02-2682-9.
- Аралов С. И. Ленин вел нас к победе. Воспоминания. — М. : Госполитиздат, 1989. (рос.)
- История Великого Октября. В 3-х томах. — 2-е изд. / И. И. Минц ; АН СССР ; Науч. Сов. по компл. пробл. Вел. Октябр. Соц. револ. ; Ин-т Истории. — т. 1: Свержение самодержавия. — М. : Наука, 1977. — С. 673.
Посилання ред.
- Вулиця Боженка [Архівовано 7 березня 2022 у Wayback Machine.].
- Історія Бережинки[недоступне посилання з червня 2019].
- Інститут історії України. Боженко Василь Назарович [Архівовано 26 серпня 2020 у Wayback Machine.].
- Юрій Митрофаненко (16 березня 2018). Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів". http://www.istpravda.com.ua/. Історична правда. Архів оригіналу за 21 березня 2018. Процитовано 21 березня 2018.