Северин Наливайко

Северин (Семерій) Наливайко
Северин (Семерій) Наливайко
Козацький отаман
1594 — 1596
 
Громадянство: Flag of Poland.svg Польща
Віросповідання: православний
Народження: невідомо
Гусятин?
Смерть: 11 квітня 1597(1597-04-11)
Варшава
 
Військова служба
Роки служби: нев. — квітень 1594
Приналежність: Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow (Alex K).svg Приватне військо
Alex K Ostorzhskyi.svg К. Острозького
Звання: Сотник
Командував: Сотня Надвірної хоругви
Битви: Битва під П'яткою

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Севери́н Налива́йко (інколи[1] Семерій,[2], Семен) (?, Гусятин — 11 квітня 1597, Варшава) — український військовий діяч, козацький ватажок. Один з керівників повстання 1594—1596 років у Речі Посполитій.

Зміст

Походження та юні рокиРедагувати

Життя Наливайка до 1594-го року маловідоме. Вважають, що народився в містечку Гусятин (нині Тернопільської області),  в окремих історичних працях вказуються також Кам'янець-Подільський чи Острог — приблизно в першій половині 1560-х років[2]. За припущеннями Сергія Леп'явка, родина належала до представників залишку боярського стану, батько займався кушнірством.

Під час конфлікту з Марціном Калиновським, котрий привласнив собі Наливайківську землю, батька Семерія сильно побили, а від отриманих ран він невдовзі помер.[2] Родина переїхала до старшого брата Дем'яна до Острога. Імовірно, за протекції старшого брата вступив на службу до приватного війська князя Костянтина Василя Острозького, згодом ставши сотником його надвірної хоругви. Брав участь у розгромі заколоту Кшиштофа Косинського. Внаслідок цього його стосунки із запорожцями були надовго зіпсовані.

Козацький ватажокРедагувати

Волоська кампаніяРедагувати

 
Взяття фортеці Ізмаїл українськими козаками на чолі із гетьманом Наливайком у 1595 році.

1593-го року Османська імперія оголосила війну Австрії. У похід мав вирушити й кримський хан, аби вдарити по Угорщині. Виникла небезпека великого походу татар через Україну. Польський уряд, не маючи змоги виставити достатнє кварцяне військо, видав універсали до східного магнатства та всіх охочих про створення «загонів самооборони». Саме в цей час, відпросившись у квітні зі служби кн. Острозького, Наливайко організував козацький загін та рушив з ним на брацлавське прикордоння, надіславши лист Яну Замойському про свою готовність взяти участь у виправі. Та польний гетьман Станіслав Жолкевський був щодо козацтва настроєний скептично й не схотів взяти Наливайка на службу[3]. Тоді Северин з своїм військом пішов на Волощину на власний розсуд. Під час походу розбив татарський загін, захопивши зброю та кілька тисяч коней. Після цього звернувся до запорожців, заохочуючи до згоди й спільних операцій.

Запорожці спочатку гнівалися на Наливайка за його участь у Волинській кампанії, але після перепросин та подарунку низовцям частини своєї здобичі — півтори тисячі коней, захоплених від татар, домовленість була досягнута. У жовтні 1594-го, разом з Лободою, Наливайко повів козаків у новий похід на волоські землі. За оцінками польських істориків чисельність козацького війська нараховувала до 12 тисяч. Під час виправи край було спустошено та спалено Ясси. Під впливом втрат молдавський господар розірвав стосунки з Туреччиною і склав присягу Рудольфу II. На початку січня Наливайко вирушив на Волощину вже в ролі її союзника. В цей раз були знищені околиці Білгорода, спалено Кілію та ще кілька поселень близ гирла Дунаю. Захопивши здобич та бранців козаки, відсвяткувавши Великдень, відбули до Пикова.

Початок конфронтаціїРедагувати

Ще восени 1594-го, після першого походу на волохів, Наливайко з козацтвом та міщанами пограбували шляхту в Брацлаві, незабаром вщент розбивши зібраний тими військовий загін. Королю Сигізмунду ІІІ те Северин пояснював як помсту Калиновським :

« «п. Каліновский моєму батьку без усякої причини ребра поломав, і таким чином батька мого зігнав зі світа, а я за сю велику кривду, не будучи свідомим правних способів і не маючи коштів і накладів, потрібних для процесу, як чоловік бідний, признаюсь до того — постановив був над ним помститися способом худопахольським»  »

Після цього погрому брацлавці стали повними володарями міста — взяли замок, забрали армату, понищили міські й земські акти. Народовладдя тривало до літа 1595-го, коли на Україну вирушило кварцяне військо.

Приблизно тоді ж на Поліссі господарювало низове козацтво на чолі з Федором Полоусом, який:

« «відступивши від Лободи, пройшов горі Днїпром і там ходив з своїм полком, виберав стацію й чинив наїзди на шляхетські доми»  »

Але внаслідок завершення військових дій проти османів, що призвело до призначення господарем Молдавії ставленика поляків Єремії Могили, а сам край номінально поновив васальну залежність від Туреччини фактично ж ставши буферною зоною поміж двох імперій, ситуація змінилася.

Це, у свою чергу, внесло переміни у відносини до козаків — якщо досі їх воєнні операції, звернені проти муслімів, були корисні польському урядові, то віднині козаччині вирішено було покласти край. До того ж відтепер Корона мала змогу зосередити сили на подоланні «українних своєвільств»[4]. Сейм ще 1593-го р. поухваляв дуже грізні постанови, проголосивши козаків за «бунтівників і ворогів держави». Втім ці ухвали зосталися на папері, а козаки всі ці роки були повними хозяями на всім українськім пограничу, від Східного Поділля до Дніпра. Розквартировувалися де хотіли, збирали контрибуції та припаси.

Волинська кампаніяРедагувати

 
Карабулін Б. М. «Взяття Луцького замку С. Наливайком»

Грандіозні контрибуції розпочав Наливайко восени 1595 р. після повернення з Угорщини. Насамперед пішов на Волинь, під Луцьк в час ярмарку і судової сесії, коли до краю понаїздило шляхти та купців. Налякані обивателі вислали назустріч делегацію на чолі з біскупом Бернардом Мацейовським і домовились про відкуп; але Наливайко, тим не вдовольнившись, пограбував ще й передмістя. Далі вирушив на Білорусь, здобув Слуцьк, забрав гармату та наказав міщанам заплатити величезний викуп, й, перш ніж підійшло литовське військо, рушив на Бобруйськ і Могилів. Після взяття й розграбування останнього наприкінці січня повернувся на Волинь.

На Волині, ймовірно, за дорученням князя К. В. Острозького, пограбував маєтності представника уніятів Кирила Терлецького та його брата Яроша,[5] зокрема, Будераж, та скарбницю. Внаслідок цієї акції, починаючи з літопису Грабянки, Северин постає у німбі оборонця православ'я, хоч на думку Михайла Грушевського:

« «…принціпіальні реліґійно-національні мотиви в русі властиво ще не грали ніякої замітної ролї.»  »

Бої з кварцяним військом та загибельРедагувати

 
Пам'ятник Северину у Гусятині

Утиски, вчинені наливайківцями К. Терлецькому, котрий перебував у фаворі Корони, призвели до остаточного рішення про військовий похід коронного війська проти козацтва. Сигізмунд ІІІ оголосив посполите рушення на західно-українських землях, але шляхта зреагувала на нього відверто мляво. Натомість опорою С. Жолкевському в поході стали князь Кирик Ружинський, котрий через власну латифундію в Паволоцькій волості розсварився з козаками, ставши їм за найнепримиреннішого ворога[6], та керуючий литовською частиною війська Богдан Огинський.

З козацького боку керманичами виступили Григорій Лобода, Матвій Шаула, Криштоф Кремпський та Сасько Федорович. Запорожці на початку повстання, не мали С.Наливайка за спільника, і лише загроза коронного війська призвела до об'єднання низовиків та наливайківців:

« «Лобода мав впливи серед більшої части, і то старших Низовців, Наливайко переважно серед різних утікачів, що вчинивши якийсь злочин, або покинувши своїх панів, тїкали до козаків, шукаючи захисту — у них він своєю відвагою й злочинами здобув велику славу й повагу»  »

Повстанське військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але змушене було відступити на Лівобережжя. Внаслідок невдалого для козаків Солоницького бою угодовська частина козацької старшини організувала змову, підступно захопила С.Наливайка, М.Шаулу, інших керівників повстання. 28 травня (7 червня) 1596 року повстанці видали їх Станіславу Жолкевському. Незважаючи на обіцяну амністію для повстанців, Жолкевський наказав вирізати більшість козаків. Після тортур С.Наливайка було чвертовано[7] у Варшаві.

РодинаРедагувати

 
Поштова марка 2011 року, на якій зобразили Григорія Лободу (зверху) і Северина Наливайко.

Старший брат Дем'ян — священик домашньої церкви князя Костянтина Острозького в Острозі, був пов'язаний з Острозькою академією, викладав у її стінах. Другий брат Северина мав шевську справу в Острозі. Відомо також про сестру Олену.

Вшанування пам'ятіРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Леп'явко Сергій Анатолійович стверджує, що це його справжнє ім'я
  2. а б в Сергій Леп'явко. Северин Наливайко // Володарі гетьманської булави… — С. 54.
  3. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV
  4. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV — С. 4.
  5. Д. Яворницький. Історія запорізьких козаків… — Т. 2. — С. 105—106.
  6. Недавній ватажок козацький виступив завзятим і немилосердним ворогом козаччини, так що навіть Жолкевський не похваляв його нелюдських екзекуцій і оправдував тільки тим, «бо козаки йому доїли до живого» — Грушевський М. Історія України-Руси. — Том VII. Розділ IV. — С. 5.
  7. Грушевський М. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. — С. 8.
  8. Вінграновський М. Северин Наливайко: роман / М. Вінграновський; передм. І. Дзюби. — К. : Веселка, 1996. — 366 с.: іл. — С. .

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати