Вороне (Уманський район)

Вороне́ — село в Україні, в Уманському районі Черкаської області, у складі Жашківської міської громади. Населення — 1 186 чоловік, дворів — 546.

село Вороне
Країна Україна Україна
Область Черкаська область
Район/міськрада Уманський район
Рада Жашківська міська рада
Код КОАТУУ 7120981601
Облікова картка gska2.rada.gov.ua 
Основні дані
Засноване 1545[1]
Населення 1 186
Поштовий індекс 19234
Телефонний код +380 4747
Географічні дані
Географічні координати 49°08′45″ пн. ш. 30°13′34″ сх. д. / 49.14583° пн. ш. 30.22611° сх. д. / 49.14583; 30.22611Координати: 49°08′45″ пн. ш. 30°13′34″ сх. д. / 49.14583° пн. ш. 30.22611° сх. д. / 49.14583; 30.22611
Середня висота
над рівнем моря
216 м
Водойми річка Гірський Тікич
Відстань до
обласного центру
135,7 (фізична) км [2]
186 (по трасі) км
Відстань до
районного центру
18 км
Місцева влада
Адреса ради с. Вороне
Карта
Вороне. Карта розташування: Україна
Вороне
Вороне
Вороне. Карта розташування: Черкаська область
Вороне
Вороне

Розташоване на правому березі річки Гірський Тікич за 18 км на південний схід від залізничної станції Жашків, за 10 км від автотраси Київ — Одеса. На півночі сусідить з селом Охматів, на сході з селом Червоний Кут, на півдні з селами Хижня та Одай та з селами Зелений Ріг та Сабадаш на заході.

У Вороному виявлено залишки поселення трипільської культури та курганні поховання доби ранньої бронзи і кочивників Х століття.

ІсторіяРедагувати

Як свідчить аналіз топонімії краю, місцевість, де зараз знаходиться Вороне, у 11—12 століттях належала до терену, на якому перебували племена огузів-торків (від них назва річок Торч та Торчиця) та чорних клобуків.

У другій чверті 16 століття місцевість довкола сучасного Вороного становила частину великого обширу знаного в джерелах, як селища Митківці, відомі як власність браславського земянина Дмитра Базановича та його сина Богдана. Доволі великого розповсюдження (через помилкове вивчення першоджерел) набула версія про те, що селище Митківці і слід вважати сучасним Вороним, до останнього часу вважалася аксіомою. Втім, як зясовано, істориком Романом Захарченком назва Митківці стосується в першу чергу сучасного села Кищенці на Маньківщині (засноване саме, як Митки на однойменній річці). Із 1592 року ця місцевість стала власністю браславського старости Юрія Струса, а згодом — його дочки Ельжбети Струсевої з Коморова Калиновської. Перша згадка власне про Вороне належить до 16291630 рр., у яких про це поселення йдеться, як про новозасноване містечко, що вказує на заснування саме в цьому часі.

В «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» Л. Похилевича 1864 року йдеться:

«Вороное, село при реке Тикиче, о бразующей огромное озеро, выше села Хижны в 3-х верстах. Отдельная часть села, у степи, недавно наименована Константиновкою. Жителей обоего пола 1390. Земли считается в Вороном с Охматовым, составляющих одно имение 5916 десятин. Принадлежит Константину Рогозинскому. Чрез село пролегает большая транзитная дорога из Белой Церкви в Умань. Церковь Михайловская, деревянная, 5-го класса; земли имеет 67 десятин, построена в 1802 году на месте давнейшей»[3].

І дуже довго цей шлях («большая транзитная дорога») був одним із джерел заробітку для місцевих жителів, що мали своє Вороне не за село, а за містечко, проти, допустимо, Охматова. Шлях був не просто «из Белой Церкви в Умань», а з Києва на південь, до Криму і потім до Одеси, шлях проходив через село, ним і їхали торгувати (а і в селі був великий базар), і йшли пішки на прощу до Київської Лаври люди безперервно. Є свідчення, а може, легенда, що Катерина Друга у 1787 році проїхала через Вороне: «Карет було так багато, і віконця завішені, і де там була Катерина?» Ніхто її не побачив. Потім проклали шосе до Одеси, не через Вороне. Але прочани йшли старим шляхом.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1923—1933 та 1946–1947 роках.

У Другій світовій війні 349 жителів села воювали на фронтах, з них 177 загинули, 126 нагороджені орденами і медалями. 1968 року в селі встановлено пам'ятник вічної Слави «Скорботна мати», обеліск Слави та пам'ятник на братській могилі.

Ще на початку 20 століття на Гірському Тікичу споруджено гідроелектростанцію.

Станом на 1972 рік у селі мешкало 1 809 чоловік, працювали середня школа, клуб на 500 місць з широкоекранною кіноустановкою, радіовузол, 2 бібліотеки з фондом 15 тисяч книг, дільнича лікарня на 25 ліжок, аптека, дитячі ясла на 100 місць, поштове відділення, 4 магазини, їдальня, перукарня, майстерня для пошиття одягу і ветдільниця.

В селі була розміщена центральна садиба колгоспу «Авангард», за яким було закріплено 2 651 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 2 438,7 га орної землі. Господарство вирощувало зернові і технічні культури, займалося м'ясо-молочним тваринництвом і рибництвом.

НаселенняРедагувати

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1321 особа, з яких 564 чоловіки та 757 жінок[4].

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 1183 особи[5].

МоваРедагувати

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[6]:

Мова Відсоток
українська 97,22 %
російська 2,36 %
молдовська 0,17 %
білоруська 0,08 %

СучасністьРедагувати

На території села функціонують загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, Будинок культури на 500 місць, радіозузол, бібліотека, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, відділення зв'язку, філія ВОБ, магазин, АТС на 51 абонента, РТВ, краєзнавчий музей.

Відомі людиРедагувати

Мешканці нагороджені орденами за трудові досягненняРедагувати

Вихідці з села, які мають наукові ступеніРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.
  • Архів Вороненської сільської ради

Ресурси інтернетуРедагувати