Ви́ща осві́та в Украї́ні відповідно до чинного законодавства - сукупність систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших компетентностей, здобутих у закладі вищої освіти (науковій установі) у відповідній галузі знань за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти[1]

Станом на 1 вересня 2019 р. в Україні налічувалось 281 університетів, академій, інститутів, та 338 коледжів, технікумів, училищ, що мали статус закладів вищої освіти. Система вищої освіти України готує фахівців із 29 галузей знань і 121 спеціальності, що дозволяє задовольняти потреби всіх сфер суспільного життя країни.

ІсторіяРедагувати

Історія вищої освіти в Україні має довгу та багату історію. Українських студентів, випускників та вчених уже давно знають і цінують по всьому світі. Першовідкриття та новаторські дослідження вчених, які працювали в українських університетах, інститутах та академіях, таких як Лев Ландау, Дмитро Менделєєв, Ілля Мечников, Микола Жуковський і Євген Патон, є частиною загальної історії світової науки.

СтруктураРедагувати

До структури вищої освіти входять рівні освіти:

Рівні вищої освітиРедагувати

Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітніми (освітньо-професійними, освітньо-науковими, освітньо-творчими) програмами на таких рівнях вищої освіти[2]:

  • початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти;
  • перший (бакалаврський) рівень;
  • другий (магістерський) рівень;
  • третій (освітньо-науковий, освітньо-творчий) рівень

Початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти відповідає п'ятому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає набуття здобувачами вищої освіти здатності до розв’язування типових спеціалізованих задач у певній галузі професійної діяльності.

Перший (бакалаврський) рівень вищої освіти відповідає шостому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає набуття здобувачами вищої освіти здатності до розв’язування складних спеціалізованих задач у певній галузі професійної діяльності.

Другий (магістерський) рівень вищої освіти відповідає сьомому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає набуття здобувачами вищої освіти здатності до розв’язування задач дослідницького та/або інноваційного характеру у певній галузі професійної діяльності.

Третій (освітньо-науковий) рівень вищої освіти відповідає восьмому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає набуття здобувачами вищої освіти здатності розв’язувати комплексні проблеми в галузі професійної та/або дослідницько-інноваційної діяльності.

Закон України «Про вищу освіту»Редагувати

З 2002 по 2014 роки в Україні діяв попередній Закон «Про вищу освіту».

1 серпня 2014 року Президент України Петро Порошенко підписав новий Закон «Про вищу освіту» № 1556-VII, який парламент ухвалив у другому читанні та в цілому[3]. Закон сприймається як перемога громадянського суспільства і лобістів від освіти, хоча ним просувалися й лазівки щодо іншомовного навчання у вишах.

Закон визначає концептуальні засади модернізації вищої освіти — інтеграція вищої освіти України до Європейського простору шляхом реалізації положень та принципів Болонського процесу; забезпечення якості вищої освіти і науки шляхом розвитку незалежної системи забезпечення якості вищої освіти; інтеграція освіти, науки та інновації; автономія закладів вищої освіти; співпраця закладів вищої освіти та бізнесу у сфері вищої освіти і науки шляхом запровадження механізмів інноваційного розвитку країни за рахунок взаємодії освіти, науки, бізнесу і держави", — йдеться на вебсайті українського президента.

Новий закон розширює автономію університетів, забороняє стягувати додаткову плату зі студентів за виготовлення дипломів та посилює відповідальність за плагіат.

СтатистикаРедагувати

Кількість ЗВОРедагувати

Станом на січень 2017 в Україні мережа закладів вищої освіти І—II рівнів акредитації (коледжів, технікумів і училищ) налічує 742 заклади, з них 418 самостійних (175 — державної форми власності, 179 — комунальної та 64 — приватної форм власності), 324 структурні підрозділи університетів й академій.[4]

Сектор державної форми власності (заклади вищої освіти, що засновані державою, фінансуються з державного бюджету й підпорядковуються відповідному центральному органу виконавчої влади) включає 232 виші III—IV рівнів акредитації та 517 — I—II рівнів. Серед них 141 університет, 52 академії, 39 інститутів і консерваторій, 128 коледжів, 231 технікум і 158 училищ.

Сектор приватної форми власності (заклад вищої освіти, заснований на приватній власності й підпорядкований власнику (власникам)) налічує 126 вишів III—IV рівнів акредитації та 76 — I—II рівнів. У тому числі 35 університетів, 9 академій, 82 інститути, 55 коледжів, 18 технікумів і 3 училища.

Чисельність і середній вік студентівРедагувати

За роки незалежності України чисельність студентів на 10 тис. населення збільшилася з 310 до 578 осіб.

Станом на 1 серпня 2013 р. у ЗВО України було зареєстровано 2 200 100 заяв від 703 800 абітурієнтів[5].

Середній вік студента в 1993 році становив 20 років, в 2010 — 19.

Національне агентство із забезпечення якості вищої освітиРедагувати

Цей орган у сфері вищої освіти було створено в 2014 року. Його повноваження це: формування вимог до системи забезпечення якості вищої освіти, аналіз якості освітньої діяльності закладів вищої освіти, формування пропозицій щодо переліку спеціальностей, проведення акредитації освітніх програм та інші.

Агентство формується з 23 членів і формується на квотних засадах. 27 липня 2016 Кабінет Міністрів затвердив перший склад НАЗЯВО. Деякі призначення одразу викликали спротив громадськості. Наприклад в наукових роботах Руслана Гурака, що був обраний до НАЗЯВО 9 вересня 2016 року на ІІ Всеукраїнському з'їзді закладів вищої освіти державної форми власності, було знайдено плагіат.[6]

Джерела фінансуванняРедагувати

Контингент студентів за джерелами фінансування розподіляється так:

  • у вишах I—II рівнів акредитації
  • 51,3 % студентів навчаються на кошти державного бюджету,
  • 35,5 % — на кошти фізичних і юридичних осіб,
  • 11,7 % — на кошти місцевого бюджету,
  • 1,5 % — на галузеві кошти;

у вишах III—IV рівнів акредитації

  • 54,9 % студентів навчаються на кошти державного бюджету,
  • 43,0 % — на кошти фізичних і юридичних осіб,
  • 0,4 % — на кошти місцевого бюджету,
  • 1,7 % — на кошти зацікавленої галузі.

Тобто кожен другий студент є інвестором системи вищої освіти.

Проблеми територіальної організації вищої освіти в УкраїніРедагувати

З набуттям незалежності України, відбувалося почасти анархічне утворення закладів вищої освіти, що призвело до суттєвих диспропорцій. Наприклад, у невеликому містечку Глухів з 34-тисячним населенням діє Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка, в якому навчається понад 5 тисяч студентів. Подібна ситуація і з Національним університетом «Острозька академія» в невеличкому містечку Острог, де проживає всього 16 тисяч мешканців. А з іншого боку, у багатьох великих містах Донбасу (наприклад, Хрустальний, Бахмут, Кадіївка, Єнакієве, Костянтинівка, Довжанськ) та інших територій України (наприклад, Горішні Плавні, Ковель, Коростень, Шепетівка, Бердичів, Конотоп, Ізмаїл тощо) немає жодного закладу вищої освіти, що вкрай негативно відбилося на морально-інтелектуальній сфері у цих населених пунктах.

Детальний науковий аналіз даних проблем вперше зробив у своїй кандидатській дисертації «Територіальна організація вищої освіти України» [Архівовано 14 липня 2018 у Wayback Machine.], кандидат географічних наук, науковий співробітник Інституту економіки та прогнозування НАН України Січкаренко Кирило Олексійович [Архівовано 1 березня 2016 у Wayback Machine.]. У даній науковій роботі дані оптимізовані рекомендації по усуненню наявних диспропорцій в територіальній організації вищої освіти в Україні.

Реформи у вищій освіті та їх наслідкиРедагувати

Влітку 2016 вперше було впроваджено Зовнішнє незалежне оцінювання для студентів, що вступають на магістратуру[7]. Воно стосуватиметься тільки юридичних спеціальностей восьми університетів, що погодилися взяти участь в пілотній програмі.

Восени 2016 року було оприлюднено плани МОН відмінити ряд освітньо-кваліфікаційних рівнів: спеціалістів, кандидатів наук та неповної вищої освіти. Після введення змін, повинні залишитися таки рівні: молодший бакалавр, бакалавр, магістр, доктор філософії, доктор наук.[8]

Станом на 2021 за оцінкою фахівців система вищої освіти переживає глибоку багаторівневу кризу, витоки якої пов’язані із відсутністю на рівні державного управління системного бачення сучасних проблем вищої освіти, розуміння тісного зв’язку між рівнем її державної підтримки та динамікою національної конкурентоспроможності, абсолютним домінуванням фіскальної мотивації над стратегічною при вирішенні проблем фінансового забезпечення потреб вищої школи. Внаслідок поглиблення цієї кризи посилюється інституційна дисфункціональність вищої освіти, яка набуває все більше рис інституційної неспроможності, за якою настає стан деградації та інституційного виродження[9].

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Закон України «Про вищу освіту» (від 1 липня 2014 року № 1556-VII). Архів оригіналу за 8 травня 2017. Процитовано 28 березня 2017. 
  2. Закон України "Про вищу освіту
  3. Президент підписав закон про вищу освіту. Архів оригіналу за 3 серпня 2014. Процитовано 2 серпня 2014. 
  4. Борис Чижевський (17.01.2017). Легко приймаються рішення — важко виправляти їхню згубність. Голос України. Архів оригіналу за 18 січня 2017. 
  5. Архівована копія. Архів оригіналу за 23 серпня 2013. Процитовано 20 серпня 2013. 
  6. Контроль вищої освіти: НАЗЯВО. buki.com.ua. Архів оригіналу за 23 лютого 2017. Процитовано 22 лютого 2017. 
  7. ЗНО для магістрів: злочин чи кара?. buki.com.ua. Архів оригіналу за 23 лютого 2017. Процитовано 22 лютого 2017. 
  8. Українські ЗВО позбулися спеціалістів, кандидатів наук та неповної вищої освіти. buki.com.ua. Архів оригіналу за 23 лютого 2017. Процитовано 22 лютого 2017. 
  9. Соболєв В. М., Соболєва М. В. Інституційна спроможність системи вищої освіти та чинники її забезпечення. Проблеми економіки, 2021, 2: 63-69.

ПосиланняРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Від контролю до культури якості: перезавантаження процесів забезпечення якості в українській вищій школі = От «что такое плохо?» к культуре качества: перезагрузка процессв обеспечения качества в украинской школе="We chare because we care": reloading the processes of quality assurance in the Ukrainian higher education: практ. посіб. / [редкол.: С. Гришко та ін.]. — Львів: Компанія «Манускрипт», 2014. — 168 с. : іл. — (Програма Tempus). — Текст парал. укр., рос. — ISBN 978-966-2400-38-0
  • Імператив якості: вчимося цінувати і оцінювати вищу освіту = «Что такое хорошо»: учимся ценить и оценивать высшее образование=Quality matters: how to value and evaluate higher education: навч. посіб. / [за ред. Т. Добка, М. Головянко, О. Кайкової та ін.]. — Львів: Компанія « Манускрипт», 2014. — 572 с. : іл. — (Програма Tempus). — Текст парал. укр., рос. — ISBN 978-966-2400-37-3
  • Національний портал забезпечення якості вищої освіти. Інструкція для користувача: інстр. для користувача / О. Л. Шевченко, Ю. М. Горобець, О. Ю. Шевченко, В. В. Сокол. — Львів: [б. в.], 2014. — 48 c. — (Програма Tempus).
  • Національний портал забезпечення якості вищої освіти. Інструкція для розробників сторонніх систем щодо інтеграції їх з національним порталом забезпечення якості вищої освіти / О. Ю. Шевченко, В. В. Сокол, О. Л. Шевченко. — Львів: [б. в.], 2014. — 32 c. : іл. — (Програма Tempus).