Відкрити головне меню

Барвінківська паланка (Барвінкова Стінка) (1653–1709) (1734–1775) — адміністративно-територіальна одиниця Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734–1775). Центр паланки — Барвінкове.

Барвінківська паланка
Паланкове місто Барвінкове
Країна Herb Viyska Zaporozkogo Nyzovoho (Alex K).svg Військо Запорозьке Низове
Офіційна мова українська
Населення
 - повне
Площа
 - повна
Дата заснування 1734

Зміст

ІсторіяРедагувати

Перша згадка про неї як про Барвінкова Стінці зустрічається в Синодику Святогорського монастиря в 1653 році. У 1653 р. монастир прибуло 12 запорожців з листом від отамана Івана Барвінка з проханням освятити нове селище. Архімандрит Іоанн з кліром виїхали з монастиря і неподалік від нього зустрілися з самим Барвінком і більш ніж з трьома сотнями козаків, які і проводили їх на місце.

Іоанн хрестив село, фортецю і церкву. Фортеця розташовувалася  на Чумацькій горі, село — внизу біля річки. Місце було прикрите з півдня чотирма рукавами річки і озерами.

Є також дані, що це поселення було визначено в грамоті Запорізького Коша отаману Барвінку: «У дикому полі, на березі Торця, біля Татарського перелазу».

З наявних матеріалів можна зробити висновок, що Барвінкової Стінки заснували за розпорядженням Богдана Хмельницького під прикриттям Запорізької Січі. Основна маса переселенців — вихідці з Поділля. Було їх кілька тисяч чоловік.

ЛіквідаціяРедагувати

У 1707–1708 роках Барвінківські козаки брали участь у повстанні Кіндрата Булавіна. Загоном у 1500 чоловік командував барвенковчанин Семен Олексійович Драний. Він зайняв Бахмут і всі повстанці загинули в бою проти царських карателів.

У 1708 році в Барвінкову Стінку приїхали Петро І, гетьман Мазепа, кошовий Гордієнко. Петро І попередив місцевих козаків, щоб вони більше не сміли виступати проти нього. Однак незабаром разом із Запорізькою Січчю барвенковчани підтримали Мазепу в його боротьбі проти Петра І. У 1709 році Барвінкова Стінка за розпорядженням царя була знищена.

Їх поселення за розпорядженням царя стерли з лиця землі, а землі на північ і схід від Барвінкової Стінкі були захоплені старшиною Ізюмського слобідського полку, поміщиками і служилими людьми Бахмутського повіту.

ВідновленняРедагувати

Після 1734 року в урочищі Барвінківська Стінка козаком Якимом Шпаком відбудовується слобода, яка згодом стає центром Барвінкової паланки Запорізької Січі, яка проіснувала до 1775 року, року ліквідації Січі.

В середині XVІІІ століття козацька старшина Ізюмського слобідського та Бахмутського козацького полків почала отримувати у властність землі південніше Торської захистної лінії та міста Тор (Слов'янськ), які вздовж річки Сухий Торець, а потім річки Казенний Торець до впадіння його в Сіверський Дінець здавна вважалися землями війська запорозького. Виник земельний спір. Поселенців – новоросійських старшин-поміщиків, заселивши хуторами та селами спірні землі, Кіш об'явив «зайдами» і в 1768 році організував об'їзди своїх кордонів з цілью їх вигнання. Керував об'їздами Андрій Порохня, полковник Протовчанської паланки Колпак та колишній полковник Самарської паланки Ігнатій Писанка.

В Центральному Державному історичному архіві в місті Київі зберігається «Дело по Указу Слободской губернии вотчинного департамента о ученении Изюмского комиссарства города Изюма с жителями и слободы Тору жителям с смежествующими Войска Запорожского козаками в земляных дачах разводу». Для вирішення питання «полюбовного развода» земель ВІйська Запорозького та Ізюмської провінції указом вотчинного департамента Слобідсько – Української губернії від 19 вересня 1769 року був призначений ізюмський комісар Олексій Бистрицький. Для переговорів з запорозьцями указ собов'язував комісару зібрати представницьку делегацію з вибраних повіренних та власників, а також для допомоги мешканця слободи Тор полкового хорунжого Адамова. Також в указі в категорічній формі вимагалося, щоб до запорозьців ніякі володіння слобожан відійти не могли. Так з самого початку переговори повинні були зайти в глухий кут.

Багаточисельна група вершників делегації виїхала з Тору в сторону запорожського зимівника Барвінкова Стінка. В делегацію входили ізюмські повірені Михайло Мережко та Тимофій Огненко, ізюмські військові обивателі – старожили (колишні слобідські козаки) Михайло Белогаев, Козьма Головеенко, Данило Масисов та Григорій Безверхий, торські повірені – Афанасій Роменський, Андрій Журавель, Іван Бугай, Ілім Дереза, Іван Боженко, військові торські обивателі – старожили – Олексій Шестопалов, Іван Петренко, Федор Коломієць.

Зустічь відбулась коло впадіння річки Бичок з півдня в річку Торець (Сухий Торець) і до цього часу ця місцина зветься Козацькі майдани. Делегацію запорозьців очолював полковник Колпак, з яким була старшина та козаки. Запорозьці представили копію Універсала, що був наданий гетьману Богдану Хмельницькому ще польським королем Стефаном Баторієм, за яким кордон граничив річкою Орелю і дальше лінією, яка условно з'єднувала витоки Орелі та Кальміусу з дельтою Дона. Так, як документ детально не описував правобережних приток Дінця та урочищ, якими запорозькі козаки володіли, слобожанці не погодились з цим кордоном.

На це зауваження запорозькі козаки заявили, що границя їх володінь проходить «по урочищам з вершини Орелі на устя річки Бритай, що впадає в річку Береку, а тою Берекою в річку Дінець, а від устя Береки через Велику Камишеваху на тополю, яка стоїть на могилі між вершинами балок Боброва та Курульчина, що вийшли з Торця, а від тої тополі на ріг лісу Черкаського, а від рогу Черкаського та річці Торцю на урочище Сіркову Гатку і через річку Торець на устя річки Казенного Торця, а від того устя Торецького на вершину Кальміюса і до устя ріки Дону». Даний опис показував, шо в районі Сухого та частині Казенного Торця Військо запорозьке свою границю проводило по Торській оборонній лінії, що була збудована відповідно наказу московського керівництва в 1684 році козаками Харківського слобідського полку.

Указаний рубіж явно не сподобався слобожанам, які вже захопили частину тих земель і мали там до 50-ти хуторів, тому вони запропонували свій варіант полюбовного розділу земель. Кордон повинен був пройти з вершини тієї ж річки Орелі на тополю, а від тополя на устя річки Курульчиної і через річку (Сухий) Торець на річку Маячку на хутір Бахмутського кінного козацького полку козака Данила Мораховського, а від того урочища через річку Грузьку на вершину Кальміюса. Так вони хотіли залишити за собою землі, на яких розташовувались їхні поселення, в тому числі засновані слобідськими козаками слободи Грушувахська та Велика Камишуваха і інші. Щоб це не сталося, полковник Барвінківської Паланки Іван Гараджа заснував свій хутір (колишні села Гаражівка І та Гаражівка ІІ) на північно-східній окраїні паланки при впадінні річки Берека в ріку Сіверський Дінець.

В рапорті від 2 жовтня 1769 року Олексій Бистрицький писав: «… А вони тільки із старі і до 1765 року володіли і нині володіють річками Оріль та Самара з їх вершинами до вершин суміжних Ізюмської провінції володінь річки Торця і вийшовших з цієї річки її приток Лукновахи, Бичка, Маячки та Грузької …І тому з ним, полковником Колпаком, і з бувшою при нім делегацією полюбовного разводу не зроблено».

Друга комісія під керівництвом Запорізького старшини Андрія Порохні також не поступиться ні метра козачих земель на півночі з боку Ізюма.

За розпорядженням кошового Калнишевського полковник Гараджа вигнав за межі паланки всіх, хто зайняв землі без дозволу. Серед них були і люди Харківського губернатора Щербініна. Губернатор скаржився Потьомкіну на барвенковчан.

У 1769–1774 роках барвінківчан брали участь у російсько-турецькій війні і в повстанні Пугачова. У 1774 році в Барвінківську Стінку прибув каральний загін полковника Долгорукого. Однак полковник Гараджа з барвенковчанамі роззброїли карателів, а самого Долгорукого засунули в бочку з дьогтем, виваляли в пір'я і в такому вигляді передали Ізюмським козакам.

ЛіквідаціяРедагувати

Після ліквідації Запорізької Січі полковник Гараджа і Кулик були відправлені в Сибір, де їх слід загубився. Катерина ІІ видала Указ на вічну волю козакам Барвінківської паланки. Однак, ті відмовилися і багато хто пішов за Дунай. Вони були і в Чорноморському козацтві і на Кубані.

Останнім сплеском козацької вольниці можна назвати подію 1787 року. Проїздом з Криму в Барвінкове побувала Катерина ІІ. Вона відвідала козацьку церкву, куди жінкам вхід був заборонений. Недружелюбно зустрінута молящимися козаками, вона швидко покинула храм. А через кілька днів козаки спалили свою святиню: «Оскільки лярва Катька її осквернила».

ПостатіРедагувати

ПолковникиРедагувати

  • Іван Гараджа
  • Іван Кулик

ТериторіяРедагувати

Землі, що входили у володіння Барвінкової Стінкі, займали весь теперішній Барвінківський район і частково Ізюмський і Близнюківський Харківської області, Слов'янський, Краматорський та Олександрівський райони Донецької області. Міста Слов'янськ і Краматорськ виникли пізніше на землях Барвінкової Стінкі.[1]

ПриміткиРедагувати

  1. Зеленый Н. В. Город Основание города Барвенково. Казачий период истории города Архівовано 4 March 2016[Дата не збігається] у Wayback Machine. // Барвенково. История.

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати