Вікіпедія

Ати-бати, йшли солдати…

фільм 1977 року
(Перенаправлено з Ати-бати, йшли солдати...)

«Ати-бати, йшли солдати…» (рос. «Аты-баты, шли солдаты…») — український радянський художній фільм кіностудії ім. Олександра Довженка, остання режисерська робота 49-річного Леоніда Бикова і його остання роль у кіно. Лідер прокату 1977 року (7 місце, 35,8 млн глядачів). Прем'єра кінострічки в радянському прокаті відбулася на початку жовтня 1976.

Ати-бати, йшли солдати…
рос. Аты-баты, шли солдаты…
Жанрвійськовий фільм
драма
РежисерЛеонід Биков
СценаристБорис Васильєв
Кирило Рапопорт
У головних
ролях		Леонід Биков
Володимир Конкін
ОператорВойтенко Володимир Григорович
КомпозиторГеоргій Дмитрієв
КінокомпаніяКіностудія імені Олександра Довженка
Творче об'єднання «Время»
Тривалість87 хв.
Моваукраїнська, російська
Країна СРСР
Рік1976
IMDbID 0074161

Сюжет

ред.

Маленька станція Подбедня нічим не відрізняється від багатьох інших місць в Україні, де розгортаються події фільму. У роки німецько-радянської війни тут точилися жорстокі бої. А тепер сюди з'їжджаються сини і дочки тих, хто не дожив до перемоги. У фільмі показані паралельно дві сюжетні лінії: перша розвивається в середині 1970-х років, друга — навесні 1944 року. До кінця фільму лінії змикаються на полі бою, який відбувається 18 березня 1944 і пам'ять про який вшановують присутні 18 березня 1974.

Події 1970-х років

ред.

Костянтин, майор танкових військ, святкує в колі товаришів по службі отримання звання підполковника. У цей же день він отримує листівку із запрошенням приїхати на станцію Подбедня, де тридцять років тому загинув його батько. Костянтин не пам'ятає батька: адже коли той загинув, йому був всього один рік. А незабаром померла мати, і Костянтин виховувався в дитбудинку.

У поїзді Костянтин знайомиться з Анною Веленстович, дочкою молодшого лейтенанта Ігоря Сусліна, загиблого в тому ж бою, що і батько Костянтина.

Анна носила прізвище матері. Її мати і батько провели разом лише одну ніч напередодні того останнього бою для батька Анни, а мати Сусліна не побажала визнати ні її матір, ні саму Анну.

Анна пояснила, що це вона написала листівку. Разом з місцевим головою колгоспу в річницю бою вони вирішили зібрати родичів загиблих воїнів.

Свідком бою була місцева мешканка Валентина Іванівна. Їй було тоді дванадцять років. Саме в їхньому будинку зупинився на ніч взвод молодшого лейтенанта Сусліна, якому наступного дня судилося ціною своїх життів зупинити німецькі танки.

Події 1944

ред.

Молодший лейтенант Суслін (Володимир Конкін), який закінчив школу-десятирічку і прискорені командирські курси, був призначений командиром взводу винищувачів танків. Перед відправленням на фронт йому доручили підготувати ударний взвод винищувачів танків.

У взводі, крім молодих і необстріляних солдатів, були досвідчені фронтовики. Один з них — єфрейтор Святкін на прізвисько «Сват» (Леонід Биков). Святкін недавно знищив німецький танк, був при цьому поранений і вже в госпіталі отримав орден Червоної Зірки. Після госпіталю Святкін був направлений у взвод Сусліна.

Веселун, балагур і колишній вихованець дитбудинку, «Сват» жартує над молоденьким лейтенантом, який ніколи не бачив німецького танка, і Суслін спочатку навіть просить комбата прибрати зі свого взводу Святкіна як недисциплінованого бійця.

Взвод прибуває на станцію Подбедня, що знаходиться в тилу. Ротний командир наказує Сусліну висунутися в Іллінку і заночувати там, а з ранку рухатися в Рум'янцево, знайти там старшого і діяти так, як накажуть.

Взвод повинен зупинитися на нічліг в Іллінці, і Святкін просить командира взводу дозволити йому відзначити з товаришами день народження сина (у 1970-х ми бачимо його — це підполковник Костянтин), так як у нього самого дня народження «немає».

Товариш Святкіна Вано Кодерідзе запрошує на свято двох дівчат із сусіднього медсанбату. В одній з них Суслін несподівано впізнає однокласницю Кіму Веленстович. Ігор та Кіма в школі були закохані одне в одного, але не визнавалися в цьому. Ніч вони проводять разом.

Вранці Ігоря викликають до тяжко пораненого полковника. Він повідомляє Сусліну, що німецька моторизована група прорвала оточення і йде до Іллінки, де багато поранених. Сусліну і його взводу винищувачів танків належить зупинити ворога.

Прототипи

ред.

Описаний у фільмі бій мав місце під Харковом у 1943 році. Взвод винищувачів танків під командуванням лейтенанта Петра Широніна (як і «Суслик», щойно з піхотного училища) стримував поблизу села Таранівка Зміївського району Харківської області броньовану групу німецьких військ. У взводі, як і у фільмі, було 25 бійців. Починаючи з ранку 2 березня до полудня 6-го взвод «широнінців» стримував атаки противника, знищивши 16 танків, 10 бронеавтомобілів і більше сотні ворожих солдатів. Найзапеклішим видався бій 5 березня, в якому і загинуло дев'ятнадцять «широнінців», прозваних згодом українськими «панфіловцями». Всі вони були поховані 8 березня 1943 року в братській могилі в Таранівці.

В ролях

ред.

Знімальна група

ред.

Призи

ред.

Джерело інформації

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ати-бати,_йшли_солдати…&oldid=44063897