Вікіпедія

Ати-бати, йшли солдати…

фільм 1977 року
(Перенаправлено з Ати-бати, йшли солдати...)

«Ати-бати, йшли солдати…» (рос. «Аты-баты, шли солдаты…») — український радянський художній фільм кіностудії ім. Олександра Довженка, остання режисерська робота 49-річного Леоніда Бикова і його остання роль у кіно. Лідер прокату 1977 року (7 місце, 35,8 млн глядачів). Прем'єра кінострічки в радянському прокаті відбулася на початку жовтня 1976.

Ати-бати, йшли солдати…
рос. Аты-баты, шли солдаты…
Жанрвійськовий фільм
драма
РежисерЛеонід Биков
СценаристБорис Васильєв
Кирило Рапопорт
У головних
ролях		Леонід Биков
Володимир Конкін
ОператорВойтенко Володимир Григорович
КомпозиторГеоргій Дмитрієв
КінокомпаніяКіностудія імені Олександра Довженка
Творче об'єднання «Время»
Тривалість87 хв.
Моваукраїнська, російська
Країна СРСР
Рік[[у кіно|]]
IMDbID 0074161

Сюжет

ред.

Маленька станція Подбедня нічим не відрізняється від багатьох інших місць в Україні, де розгортаються події фільму. У роки німецько-радянської війни тут точилися жорстокі бої. А тепер сюди з'їжджаються сини і дочки тих, хто не дожив до перемоги. У фільмі показані паралельно дві сюжетні лінії: перша розвивається в середині 1970-х років, друга — навесні 1944 року. До кінця фільму лінії змикаються на полі бою, який відбувається 18 березня 1944 і пам'ять про який вшановують присутні 18 березня 1974.

Події 1970-х років

ред.

Костянтин, майор танкових військ, святкує в колі товаришів по службі отримання звання підполковника. У цей же день він отримує листівку із запрошенням приїхати на станцію Подбедня, де тридцять років тому загинув його батько. Костянтин не пам'ятає батька: адже коли той загинув, йому був всього один рік. А незабаром померла мати, і Костянтин виховувався в дитбудинку.

У поїзді Костянтин знайомиться з Анною Веленстович, дочкою молодшого лейтенанта Ігоря Сусліна, загиблого в тому ж бою, що і батько Костянтина.

Анна носила прізвище матері. Її мати і батько провели разом лише одну ніч напередодні того останнього бою для батька Анни, а мати Сусліна не побажала визнати ні її матір, ні саму Анну.

Анна пояснила, що це вона написала листівку. Разом з місцевим головою колгоспу в річницю бою вони вирішили зібрати родичів загиблих воїнів.

Свідком бою була місцева мешканка Валентина Іванівна. Їй було тоді дванадцять років. Саме в їхньому будинку зупинився на ніч взвод молодшого лейтенанта Сусліна, якому наступного дня судилося ціною своїх життів зупинити німецькі танки.

Події 1944

ред.

Молодший лейтенант Суслін (Володимир Конкін), який закінчив школу-десятирічку і прискорені командирські курси, був призначений командиром взводу винищувачів танків. Перед відправленням на фронт йому доручили підготувати ударний взвод винищувачів танків.

У взводі, крім молодих і необстріляних солдатів, були досвідчені фронтовики. Один з них — єфрейтор Святкін на прізвисько «Сват» (Леонід Биков). Святкін недавно знищив німецький танк, був при цьому поранений і вже в госпіталі отримав орден Червоної Зірки. Після госпіталю Святкін був направлений у взвод Сусліна.

Веселун, балагур і колишній вихованець дитбудинку, «Сват» жартує над молоденьким лейтенантом, який ніколи не бачив німецького танка, і Суслін спочатку навіть просить комбата прибрати зі свого взводу Святкіна як недисциплінованого бійця.

Взвод прибуває на станцію Подбедня, що знаходиться в тилу. Ротний командир наказує Сусліну висунутися в Іллінку і заночувати там, а з ранку рухатися в Рум'янцево, знайти там старшого і діяти так, як накажуть.

Взвод повинен зупинитися на нічліг в Іллінці, і Святкін просить командира взводу дозволити йому відзначити з товаришами день народження сина (у 1970-х ми бачимо його — це підполковник Костянтин), так як у нього самого дня народження «немає».

Товариш Святкіна Вано Кодерідзе запрошує на свято двох дівчат із сусіднього медсанбату. В одній з них Суслін несподівано впізнає однокласницю Кіму Веленстович. Ігор та Кіма в школі були закохані одне в одного, але не визнавалися в цьому. Ніч вони проводять разом.

Вранці Ігоря викликають до тяжко пораненого полковника. Він повідомляє Сусліну, що німецька моторизована група прорвала оточення і йде до Іллінки, де багато поранених. Сусліну і його взводу винищувачів танків належить зупинити ворога.

Прототипи

ред.

Описаний у фільмі бій мав місце під Харковом у 1943 році. Взвод винищувачів танків під командуванням лейтенанта Петра Широніна (як і «Суслик», щойно з піхотного училища) стримував поблизу села Таранівка Зміївського району Харківської області броньовану групу німецьких військ. У взводі, як і у фільмі, було 25 бійців. Починаючи з ранку 2 березня до полудня 6-го взвод «широнінців» стримував атаки противника, знищивши 16 танків, 10 бронеавтомобілів і більше сотні ворожих солдатів. Найзапеклішим видався бій 5 березня, в якому і загинуло дев'ятнадцять «широнінців», прозваних згодом українськими «панфіловцями». Всі вони були поховані 8 березня 1943 року в братській могилі в Таранівці.

В ролях

ред.

Знімальна група

ред.

Призи

ред.

Джерело інформації

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ати-бати,_йшли_солдати…&oldid=43765684