Відкрити головне меню
Лекція в університеті Готенбурга (Швеція)

Академічна культура (англ. academic culture) – культура накопичення знань, їхнього розвитку, впорядкування та передачі від покоління до покоління через практиків та передавачів[1], тобто дослідників і викладачів дослідницьких інституцій та вищих навчальних закладів. У західних мовах це є частина значення терміну латинського походження academia[2][3], який, окрім вказаного вище, також позначає історичну і сучасну спільноту дослідників, викладачів та мережу відповідних інституцій і публікацій, що українською мовою передається іншим терміном — «академічна спільнота», а для підкреслення тяглості історичної традиції використовується українське поняття «академічна традиція». Академічна культура є ширшим поняттям за «наукова культура» (як і академічна спільнота є ширшим поняттям за «наукова спільнота»), оскільки вищі навчальні заклади та дослідницькі інституції можуть займатися знаннями, які не є строго науковими (наприклад, філософією, мистецтвом, теологією тощо). Відомими теоретиками академічної та університетської культури були Вільгельм фон Гумбольдт[4], кардинал Джон Генрі Ньюмен[5], Хосе Ортега-і-Гассет («Місія університету»)[6], Ярослав Пелікан («Ідея Університету»)[7], Карл Ясперс («Ідея університету»)[8].

У вузькому значенні академічна культура позначає лише «відносини, цінності та поведінку людей, котрі працюють або навчаються в університетах, наприклад, викладачів, дослідників та студентів»[9].

Зміст

Історичний розвитокРедагувати

Історично академічна культура розвивалася і змінювалася у процесі розвитку академічних спільнот. Вона виникла в античності в Академії Платона й дооформилася в неоплатонічній академії пізньої античності. У ранньому середньовіччі ці традиції зберігалися й розвивалися в Александрійській бібліотеці та грецьких гімнасіях.

В інших регіонах академічна культура теж була представлена, але з власною специфікою. У Китаї перша академія виникла у 258 році в Нанкіні. В Індії навчально-дослідницький центр існував у місті Таксіла (нині Пакистан) з 5 століття до Р.Х. і до 5 століття після Р.Х., а згодом подібний центр постав у місті Наланда. У Персії академічна спільнота розвивалася у Харані, відомим своєю сабейською піфагорейською школою. В ісламському світі вчені спільноти виникли в університетах Аль-Карауїн (Марокко, 9 століття), Аль-Азгар (Єгипет, 10 століття) та в Тімбукту (нині Малі, 12 століття).

У пізньому середньовіччі у Європі остаточно сформувалися регіональні академічні традиції та культура, що мали античні та християнські витоки, власне те, що нині у західному світі називається academia. У цей час постали класичні європейські університети, коли ченці та священики почали переїжджати із монастирів у кафедральні міста, де вони відкрили перші школи для поглибленого навчання і досліджень: Болонський університет, Університет Саламанки, Паризький університет, Оксфордський університет, Кембриджський університет. За виключенням Паризького університету, що після реформ французької освіти у 20 столітті вже не існує як єдиний навчальний заклад, всі ці університети і донині зберігають зв’язок із християнською культурою, в Оксфорді[10] та Кембриджі[11] досі викладається теологія і проводяться відповідні дослідження.

У добу Відродження в Європі Козімо Медічі спробував відродити Академію Платона. Цей гурток був неформальним, але справив значний вплив на розвиток ренесансного неоплатонізму. В Італії постали й інші подібні «академії».

У 16 столітті в Європі академічна культура змістилася в сторону літератури та естетики, що визначалося впливом Відродження. В Італії виникла велика кількість таких академій, найвідомішої із яких стала Флорентійська академія мистецтв.

У 17-18 столітті академії поширилися всією Європою, і їхня тематика розширилася на всі сфери знання і наук (академії мистецтв, академії наук, мовознавчі інституції, наукові товариства, військові академії), що, відповідно, призвело до розширення академічної культури. В Україні у 1632 році виникла православна Києво-Могилянська академія, заснована митрополитом Київським Петром (Могилою) з метою протистояти католицизму та уніатству (зокрема, Ягеллонському університету) і зберегти релігійну й національну ідентичність українців.

У 19-20 століттях академічні спільноти розділилися на два основні типи: вищі навчальні заклади і приватні чи державні дослідницькі інституції. Останні можуть не ставити перед собою освітніх задач. На заході академічна культура загалом передбачає цілісність цих двох типів, тож вищі навчальні заклади включають у себе дослідницькі підрозділи, а дослідницькі інституції тісно пов'язані з освітніми установами. На пострадянському просторі, зокрема в Україні, ці два типи лишаються розділеними і спроби їх поєднати, зокрема через створення українських дослідницьких університетів, досі завершувалися невдало. Єдиний зв'язок полягає в тому, що співробітники дослідницьких інституцій (академії наук та науково-дослідних інститутів) зазвичай також викладають у вищих навчальних закладах, а викладачі університетів формально зобов'язані проводити власні наукові дослідження.

ОсобливостіРедагувати

Одним із визначень академічної культури є «сукупність способів і методів діяльності сучасної академічної спільноти (в українському контексті передовсім університетської), її системно інтегрована якість, що відбиває досягнутий рівень розвитку»[12]. Тобто академічна культура розглядається як сукупність певних соціальних норм і цінностей, які формувалися окремо в кожній країні і притаманні конкретній соціальній системі. Сюди також включаються цінності, явища, процеси та відносини, що помітно відрізняють науково-педагогічних працівників, студентів та адміністративний персонал вищих навчальних закладів, а також вчених і дослідників, які працюють у наукових та дослідних інституціях, від інших спільнот та соціальних груп суспільства. Академічна культура є результатом соціальної взаємодії та історичного розвитку суспільства.

Місце в культуріРедагувати

У людській культурі в цілому, академічна культура виступає як тип духовної культури, яка, у свою чергу, включає всі види, форми і рівні суспільної свідомості, освіту і виховання, установи культури. На відміну від інших соціальних чи професійних груп, учасники академічної спільноти не лише задовольняють свої потреби завдяки духовній культурі, а й власною діяльністю збагачують її. Академічна культура характеризується певною самостійністю, однак її не можна розглядати у повному відриві від соціального життя сфери вищої освіти та дослідницьких інституцій. У сучасному світі навіть незалежні дослідники, науковці та викладачі на певному етапі були тісно пов'язані з тією чи іншою навчальною або дослідницькою установою, і не поривають цих зв'язків повністю.

В академічній культурі нерідко трапляються невідповідності та викривлення, обумовлені наявністю ідеології, що вибірково оцінює актуальні економічні, соціальні і політичні проблеми.

СкладовіРедагувати

Основними елементами академічної культури виступають знання і переконання, якими керуються члени академічної спільноти у своїй повсякденній діяльності і які визначають їхнє духовне становище[13]. Це передбачає нероздільність інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоційного і вольового компонентів. Переконання охоплюють всю структуру певних відомостей про явища суспільного життя, зміст і значення норм, принципів поведінки, що випливають зі знань.

Академічна культура включає в себе три види елементів:

  • Поняття (концепти), які містяться головним чином в мові і допомагають членам академічної спільноти організовувати та впорядковувати свій досвід;
  • Відносини, тобто уявлення про взаємозв’язок певних явищ, предметів та процесів, що характеризується своїми поглядами на взаємини між поняттями як реального світу, так і світу трансцендентного, тобто недоступного безпосередньому людському досвіду;
  • Цінності, тобто переконання, що лежать в основі моральних доктрин і поділяються всіма, щодо цілей, до яких слід прагнути членам академічної спільноти.

ВаріаціїРедагувати

Характеристики академічної культури та академічної спільноти можуть варіююватися у різних інституціях залежно від того, яка саме школа філософії науки лежить в основі конкретної організації. Наприклад, радикальний сцієнтизм прагне вивести за межі академічної культури всі знання, які не стосуються точних і природничих наук. Натомість антисцієнтизм наполягає на обов'язковому включення до сфери науки гуманітарних наук і знань (філософія, мистецтво, теологія), які не мають такого строго наукового методу, як точні і природничі, але пояснюють сфери, які недоступні чи нецікаві останнім, і, при цьому, є добросовісними дослідженнями, а не псевдонаукою. Існує також багато проміжних підходів (наприклад, коли філософія включається, але деякі її розділи, як-от метафізика чи естетика, виключаються).

ФункціїРедагувати

 
Лекція в сучасному університеті.

Академічна культура може виконувати низку функцій і мати відповідні цілі. М.М. Закович[14] виділяє наступні функції академічної культури:

  • Пізнавальну, що виражається у фіксації результатів пізнання навколишнього світу, наукового, ціннісного та художнього його відображення і передбачає різні форми пізнавальної діяльності;
  • Інформативну, що уможливлює розуміння сутності академічна культури (пряме і непряме спілкування, засвоєння культурної спадщини, розвиток членів спільноти, їхнє інтелектуальне та духовне збагачення);
  • Світоглядну, що забезпечує єдність пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових елементів свідомості в соціокультурному вимірі;
  • Комунікативну;
  • Регулятивну, що проявляється через символіку, певну знакову систему (правила етикету, різні знаки уваги, традиції тощо);
  • Аксіологічну;
  • Виховну.

Таким чином академічна культура впливає на соціальне життя університетської та дослідницької спільнот, їхні ціннісні основи, стиль роботи, зразки поведінки тощо. Академічна культура включає усвідомлення кожним членом університетської та дослідницької спільноти – викладачем, студентом, дослідником, адміністративним працівником – свого місця і обов’язків у загальному функціонуванні закладу; цінності і норми поведінки; звичаї та ділову практику; правила корпоративної культури; трудову і ділову етику[15].

Соціологічний аспектРедагувати

 
Урочисте академічне вбрання.

З позицій соціології в академічній культурі можна виокремити три її основні сфери[15]:

  • ставлення індивіда до навколишнього природного і соціального середовища, гармонія взаємозв’язків з природою;
  • ставлення однієї людини до іншої, ступінь усвідомлення взаємозв’язків, культурний клімат у вищому навчальному закладі чи дослідницькій інституції;
  • ставлення кожного індивіда самого до себе, самопізнання, самовиховання і саморозвиток.

Рівень академічної культури члена академічної (університетської) спільноти значною мірою проявляється у компетенції та моральних принципах самої спільноти. Наприклад, наявність корупції, плагіату та недобросовісного підходу до досліджень чи викладання призводить до низької академічної культури або її повної відсутності.

У літературі і мистецтвіРедагувати

Одним із текстів, що відображає традиційні академічні цінності, є середньовічний студентський гімн «Гаудеамус», який нині часто виконується під час церемонії посвяти студентів вищих навчальних закладів:

«

Хай живе Академія!
Хай живуть професори!
Хай живе кожен зокрема!
Хай живуть всі разом!
Хай завжди вони процвітають!

Хай живе і республіка,
І хто нею править.
Хай живе наша община,
Милість меценатів,
Які нами тут опікуються.

Хай згине печаль,
Хай згине туга!
Хай згине диявол,
Всякий ворог студентів,
А також насмішники!

»

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Barnett, R. The Idea of Higher Education. — Buckingham: Open University Press, 1997. — 240 p.
  • Becher, Tony. Academic Tribes and Territories: Intellectual Enquiry and the Cultures of Disciplines / 2nd edition. — Open University Press, 2001.
  • Brick, Jean. Academic Culture: A Student's Guide to Studying at University. — Macmillan Education Australia, 2009.
  • Mattingly, Paul H. American Academic Cultures: A History of Higher Education. — University of Chicago Press, 2017.
  • Rhode, Deborah L. In Pursuit of Knowledge: Scholars, Status, and Academic Culture. — Stanford University Press, 2006.
  • Гумбольдт В. фон. О внутренней и внешней организации высших научных учреждений в Берлине // Университетская идея в Российской империи XVIII – начала ХХ века: антология. — М., 2011. — 527 c.
  • Захаров И. В., Ляхович Е. С. Миссия университета в европейской культуре. — М., 1994. — 239 c.
  • Налетова, Ирина; Прохоров, Андрей. Академическая культура как идея университета /
  • Ньюмен Дж. Христианство и научные изыскания // Отечественные записки. — 2003, № 6.
  • Ортега-и-Гассет Х. Миссия университета / пер. с исп. М. Н. Голубевой, А. М. Корбута. — М., 2010. — 144 c.
  • Вебер А. Университет и историческая ситуация // Вебер А. Избранное: кризис европейской культуры. — СПб., 1999. — 565 c.
  • Ясперс, Карл. Идея университета. — Минск: БГУ, 2006. — 159 c.
  • Закович, М.М. Українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2000.
  • Пелікан, Ярослав. Ідея Університету. — К.: Дух і Літера, 2009. — 360 с.
  • Хоружий, Г. Ф. Академічна культура: цінності та принципи вищої освіти / Г.Ф. Хоружий. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2012. — 320 с. — ISBN 978-966-10-2347-4

ПриміткиРедагувати

  1. Англійською «practitioners and transmitters».
  2. academia | Definition of academia in English by Oxford Dictionaries. Oxford Dictionaries | English. Процитовано 2019-04-13. 
  3. ACADEMIA | meaning in the Cambridge English Dictionary. dictionary.cambridge.org (en). Процитовано 2019-04-13. 
  4. Гумбольдт 2011.
  5. Ньюмен 2003.
  6. Ортега-и-Гассет 2010.
  7. Пелікан 2009.
  8. Ясперс 2006.
  9. Brick 2009, p. 2.
  10. Faculty of Theology and Religion. www.theology.ox.ac.uk. Процитовано 2019-04-13. 
  11. Faculty of Divinity. www.divinity.cam.ac.uk (en). Процитовано 2019-04-13. 
  12. Хоружий, с. 30.
  13. Хоружий, с. 30.
  14. Закович 2000.
  15. а б Хоружий, с. 30-51.