Барановський Ярослав Володимирович

член проводу ОУН
(Перенаправлено з Ярослав Барановський)

Яросла́в Барано́вський (псевдо: «Макар», «Лімницький»; 10 липня 1906, с. Темирівці, Галицький район, Івано-Франківська область — 1943, Львів) — український націоналіст, з 1933 — секретар Проводу ОУН, довірена особа Євгена Коновальця.

Ярослав Барановський
Ярослав Барановський
Псевдо «Макар», «Лімницький»
Народився 10 липня 1906(1906-07-10)
Темирівці, Рогатинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина
Помер 11 травня 1943(1943-05-11) (36 років)
Львів, Дистрикт Галичина, Генерал-губернаторство,
Третій Рейх Третій Рейх
·загинув від рук невідомого вбивці
Поховання
Країна  Австро-Угорщина
 ЗУНР
 Польська Республіка
 Українська держава
Діяльність політик
Відомий завдяки діяч ОУН
Alma mater Карлів університет
Науковий ступінь доктор праваd
Знання мов українська[2]
Партія ОУН

Відповідно до українського законодавства може бути причисленим до борців за незалежність України у ХХ сторіччі.[3]

Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік. Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський. Стоять зліва направо 3 ряд : Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич

Життєпис ред.

Юність ред.

Народився в родині отця Володимира і Мальвіни Барановських. Виховувався в патріотичній сім'ї. У травні 1924 року закінчив Станиславівську гімназію та став студентом правничого факультету Львівського університету.

Ще під час навчання в гімназії Ярослав вступив до «Пласту» і УВО. Був членом 11-го Пластового полку ім. гетьмана Івана Мазепи. Крім того, був залучений Юліаном Головінським до «Летючої бригади» в якій був наймолодшим, але у 19241925 узяв участь у багатьох її акціях. Порушив правила конспірації і потрапив до рук поліції, зламався та видав криївку на вулиці Убоч, що дало можливість затримати решту учасників Летючої бригади.[4] У підсумку так званого процесу «поштовців» (Львів, червень 1926) отримав найменший термін — три роки позбавлення волі.

Подальше політичне життя ред.

Після тюрми емігрував до Чехословаччини, де закінчив правничий факультет Карлового університету і здобув звання доктора права і суспільних наук. На еміграції познайомився з полковником Євгеном Коновальцем. На його пропозицію взяв участь у I Конгресі Українських Націоналістів. У Празі брав участь у житті секції «Зарево», душею якої був Олег Кандиба-Ольжич.

У лютому 1933 на 9-му з'їзді ЦЕСУС у Празі Барановського обрали президентом цієї української світової студентської організації. Підпорядковував український студентський рух націоналістам. Після арешту багатьох членів ЦЕСУС змушений був шукати іншого пристановища, тож перебирався до Відня. Там одружився з Анною Чемеринською, членом УВО, ОУН. Як президент ЦЕСУС виконував також обов'язки секретаря ПУН, міжнародного референта і вирішував справу легалізації Союзу в Австрії.

Президентом ЦЕСУС був до 1939 року. ІІ з'їзд ЦЕСУС, який відбувся у Відні в червні 1939 року, обрав його почесним президентом.

Особливо відзначився активністю у 1938 — в Карпатській Україні, а пізніше — на Лемківщині та Бойківщині.

Як секретар ПУН Барановський став членом вужчого проводу — найбільш наближених до Євгена Коновальця людей. У середині 1930-х років його вплив в ОУН настільки відчувався, що про нього почали говорити як про людину, яка визначає політику організації, є найближчим помічником Коновальця. В його обов'язки входили контакти з Краєм. Євген Коновалець безмежно довіряв Барановському, цінував його за відданість справі, патріотизм, принциповість. Саме «Макар» спланував і організував безпечний перехід через кордон Григорія Мацейка (після відомого атентату на Перацького), особисто зустрів його в Карпатах і подбав про подальшу його безпеку на території Чехословаччини.

Ярослав Барановський дуже боляче пережив трагічну смерть Євгена Коновальця в Роттердамі. Не раз він казав: «Чому, чому не мені судилася доля зустріти в Роттердамі Валюха?». Після смерти полковника Коновальця вождем ОУН та ПУН у серпні 1939 року було обрано Андрія Мельника. Ярослав Барановський кардинально впливав на політику нового лідера, що викликало спротив у Р.Ярого та діячів ОУН «у краю».

Конфлікт в ОУН ред.

Після падіння Польщі, коли багато членів ОУН вийшли з тюрем, почався тиск на Барановського. Після його категоричної відмови перейти на бік прихильників Степана Бандери останні почали вимагати від Голови ПУН полковника Андрія Мельника вивести з ПУН Ярослава Барановського, Омеляна Сеника і С.Чучмана. Голови ПУН полковника Андрія Мельника відмовився виконати ці вимоги. Революційний трибунал ОУН, очолюваний Іваном Мициком[5], спростував звинувачення проти Ярослава Барановського. На підставі присуду Голова ПУН відновив його в усіх правах.

Нині кваліфіковані юристи та експерти, маючи доступ до архівів, спростували всі звинувачення проти Ярослава Барановського, і документи, за якими його було звинувачувано, визнали фальшивими. У спецповідомленні НКВС УРСР V4500/СН ЦК КП(б) України про роботу 5-го відділу УДБ НКВС УРСР йдеться про те, як вдалося обмовити одного із активних оунівців — Барановського, що нібито він співпрацював із польською розвідкою. Але постійні звинувачення дуже вплинули на молодого амбітного політика, і він поступово відійшов від організації. У вересні 1940 добровільно залишив ПУН і переїхав з дружиною до Кракова, а в 1941 — до Львова.

Трагічна загибель ред.

У травні 1942 року ОУН на українських землях очолив член ПУН Олег Кандиба-Ольжич. Він запросив Ярослава Барановського повернутися до політичної діяльності. Але вже 11 травня 1943 близько 13.00 Ярослава Барановського застрелили на розі сучасних вулиць Рилєєва та Устияновича у Львові.

Після смерті ред.

Похорон, що перетворився у велику процесію, відбувся 14 травня 1943 року на Личаківському цвинтарі. Домовину з каплиці, що на вул. Пекарській, несли Олег Ольжич, Юрій-«Уть» Соколовський, Богдан Онуфрик-Коник, Осип Бойдуник. Був також вінок від Голови ПУН полковника Андрія Мельника з написом «Мужньому воїнові — Андрій Мельник». Обряд похорону закінчився піснею «Ой Морозе, Морозенку», яку виконав хор під орудою Миколи Колесси.

Після арешту Олега Ольжича вдову Ярослава, Ганну Чемеринську, найближчу співробітницею Ольжича, яка залишилася у Львові, було заарештовано і вивезено до Берліна. В 1945 році її звільнили, а в 1953 році вона емігрувала до США.

Примітки ред.

  1. Личаківський некрополь — С. 101.
  2. Czech National Authority Database
  3. Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 5 листопада 2021. 
  4. Книш З. повні вітрила! (Українська Військова Організація в 1924—1926 роках). — Торонто: «Срібна Сурма», 1970 р. — С. 205-207.
  5. Вєдєнєєв Д. В. Меч і тризуб. Нотатки до історії Служби безпеки Організації Українських Націоналістів «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» № 1/2(6/7) 1998, 2-4 (13-15) 2000

Посилання ред.