Відкрити головне меню
Щебінь.
Підсипання щебеню під залізничне полотно.
Так званий «кубовидний щебінь», лещадність якого становить близько 10-15 %.

Щебі́нь[1], розм. груз[2], діал. шу́тер[3] (від нім. Schotter, Schutter)[4] — неорганічний зернистий сипучий матеріал із зернами крупністю понад 5 мм, який одержується шляхом дроблення гірських порід, гравію і валунів, — а також попутньо добутих розкривних і вмісних порід або некондиційних відходів гірських підприємств по переробці руд (чорних, кольорових і рідкісних металів металургійної промисловості) і неметалічних копалин інших галузей промисловості й наступного розсіву продуктів дроблення.

Зміст

Загальний описРедагувати

Під терміном «щебінь» розуміють:

  • Пухка великоуламкова (псефітова) гірська порода, що складається з майже необкатаних гострокутних зерен твердих порід розміром 10-100 мм. За переважною крупністю уламків виділяють крупний щебінь (70-150 мм), середній (20-70 мм) і дрібний (5-20 мм).
  • Продукт механічного дроблення природних кам'яних матеріалів з частинками звичайно гострокутної форми розміром від (3-5)-150 мм. Технологічний процес включає дроблення і подальше розсівання або розсівання без дроблення гірських порід, металургійних шлаків тощо. При цьому виділяють такі класи крупності щебеню (мм): 3(5)-10, 10-20, 20-40, 40-70 та понад 70 мм (на вимогу споживачів).

Щебінь у вигляді однієї або суміші двох суміжних фракцій — фракціонований, у вигляді суміші більше двох суміжних фракцій — рядовий. За формою зерен розрізняють лещатий і кубовидний щебінь. Більше цінується кубовидний щебінь, застосування якого підвищує якість покриття доріг. В Україні кубовидний щебінь отримують на Клесівському комбінаті нерудних копалин (Рівненщина) на спеціальних двороторних дробарках ударної дії конструкції А. Сінозацького.

Різновиди та властивостіРедагувати

Щебінь за походженням гірських порід ділитися на три основні групи:

  • Вулканічні (первинні);
  • Осадові (вторинні);
  • Метаморфічні (видозмінені).

За морозостійкістю щебінь поділяється на 7 марок (від Мрз-15 до Мрз-300). Регламентується вміст пиловидних і глинистих частинок від 1 % для щебеню з вивержених і метаморфічних порід і до 2-3 % з осадових порід. При цьому вміст глини в грудках не повинен перевищувати 0,25 %. Щебінь характеризується маркою за міцністю, що визначається в залежності від його призначення. Вміст зерен слабких порід з межею міцності при стисненні до 20 МПа повинен бути не більше за 5 % в щебені марок 1000—1400, 10 % в щебені марок 400—800 і до 15 % в щебені марок 200 і 300.

Виробництво та застосуванняРедагувати

Загальна технологія виробництва щебеню включає видобуток сировини звичайно із застосуванням буропідривних робіт в кар'єрі, транспортування від кар'єру до бункерів дробильно-сортувальних заводів, дроблення (від двох до чотирьох стадій), декілька стадій грохочення і, при необхідності, видалення надмірної кількості пилоподібних і глинистих частинок, промивку на грохотах або в спеціальних апаратах, зневоднення і складування. Природний і штучний щебінь використовується в будівництві, а також як наповнювач бетону, складова покриття автомобільних доріг, для баластування залізничних колій тощо.

Сировина та її видобування в УкраїніРедагувати

Сировиною для виробництва щебеню з природного каменю для будівельних і дорожних робіт є скельні гірські породи з об'ємною вагою 1,8-2,8 г/см3.

Родовища різноманітних гірських порід, які використовують для виробництва бутового каменю і щебеню, відомі в усіх геоструктурних регіонах України. В основному їх розвідані запаси представлені виверженими і метаморфічними породами: гранітами, гранодіоритами, андезитами, габро, кристалічними сланцями, кварцитами та ін. На початку ХХІ ст. Державним балансом України враховано 708 родовищ будівельного каменю, з яких близько 390 розробляється. Найбільші підприємства по виробництву щебеню в Україні — Запорізький кар'єр, Клесівський кар'єр нерудних копалин «Технобуд».

Для виробництва щебеню і буту застосовуються переважно магматичні і метаморфічні гірські породи і в менших кількостях вулканічні і осадочні.

Найбільш якісною сировиною для виробництва щебеню є граніти. Вони містять порівняно невелику кількість темно-кольорових мінералів, які легко вивільняються при дробленні і сортировці, характеризуються високою міцністю, морозостійкістю, крихкі, тому при дробленні легко подрібнюються і дають невелику кількість відходів, стійкі до вивітрювання. Найбільш міцними і морозостійкими є дрібнозернисті, лейкократові різновидності гранітів.

Мігматити і гнейси характеризуються більш низькими якісними показниками, в зв'язку з наявністю в них субпаралельної орієнтировки темно-кольорових мінералів, що приводить до збільшення відходів і зменшення виходу щебеню.

Амфіболіти відзначаються широким розвитком в них процесів заміщення мінералів, що знижує їх якість.

Інтрузивні і ультраметаморфічні породи основного складу кварцу не містять і характеризуються дрібнозернистою структурою, великою наявністю темнокольорових мінералів, при дробленні проявляють пружність, по дробленню вони гірші гранітів, при цьому в них низький вихід дрібної фракції щебеню і більше відходів, морозостійкість їх нижче, вони менш стійкі до вивітрювання.

Шкідливі домішкиРедагувати

До шкідливих домішок сировини на щебінь відносять включення піриту, марказиту, піротину і інших сульфідів; гіпсу, ангідриту і інших сульфатів; магнетиту, гематиту, гетиту і інших окислів і гідроокисів заліза; опалу, халцедону, кременю, вулканічних стекол; слюд і гідрослюд; цементів; хлоритів; галіту, сильвіну і інших галогенних сполук; сірки, азбесту, апатиту, фосфориту, нефеліну, графіту, вугілля, горючих сланців. У сировині для баластного каменю, крім цих, шкідливими є струмопровідні домішки.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Щебінь // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Груз // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  3. Шутер // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  4. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 6 : У — Я / укл.: Г. П. Півторак та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 2012. — 568 с. — ISBN 978-966-00-0197-8.

ЛітератураРедагувати