Успенський монастир (Бахчисарай)

Успенський монастир
Успенський монастир
Успенський Анастасіївський чоловічий монастир УПЦ (МП)
	44°44′41″ пн. ш. 33°54′36″ сх. д. / 44.74472° пн. ш. 33.91000° сх. д.
Тип споруди	монастир
Розташування	Україна, Бахчисарай, вул. Босенко, 57а
Початок будівництва	15 століття
Належність	православ'я
Єпархія	Сімферопольська і Кримська єпархія Української православної церкви
Стан	Державний реєстр нерухомих пам'яток України і об'єкт культурної спадщини РФ федерального значенняd
Присвячення	Небовзяття Діви Марії
	Успенський монастир (Бахчисарай) (Автономна Республіка Крим)
	Успенський монастир у Вікісховищі

Успенський Анастасіївський чоловічий монастир УПЦ (МП) — діючий монастир поблизу Бахчисарая, на шляху від останнього до печерного міста Чуфут-Кале. Монастир розташований на вертикальній кам'яній стіні.

Загальний опис

Один з найвідоміших печерних монастирів, який виник наприкінці VIII ст. поблизу Бахчисараю. Являє собою незахищене поселення, в якому підземна церква, житлові й господарчі печери доповнюються наземними будівлями монастиря. Кілька разів перебудовувався та змінював свій зовнішній вигляд.

Широкі сходи, що йдуть від дороги, поступово заглиблюються в гірський масив і прямують на майданчик другого ярусу. Звідси вужчі сходи виводять у головну Успенську церкву, споруджену в прямовисній скелі. Просторий світлий зал склепінчастої форми прикрашений колонами й розписами. У стінах прорубані вікна, з яких відкривається вид на ущелину, де колись було грецьке поселення Маріамполь (у XVIII ст. російський уряд домігся від Кримського ханства переселення місцевих християн у Північне Приазов'я, де вони заснували місто Маріуполь).

В XV ст. Успенський монастир став центром православ'я в Криму, резиденцією митрополита. Іноді татари дозволяли полоненим християнам брати участь у богослужіннях монастиря.

Після переселення християн з Криму монастир спорожнів і був частково зруйнований^{[джерело не вказане 671 день]}. Відновлений у середині XIX ст. Під час героїчної оборони Севастополя (1854—1855 рр.) в його печерах були влаштовані палати шпиталю. Успенський монастир був ліквідований у 1921 році.

Панорама території Успенського печерного монастиря

Історія розвитку

Точна дата виникнення монастиря невідома. Але археологічні дослідження^{[джерело не вказане 671 день]} відносять християнські поселення в долинах біля монастиря до VI ст., тоді ж, імовірно, виник і Успенський монастир. На той час йшла епоха іконоборства в Візантії, поклоніння іконам переслідувалося як єресь. За наказами влади руйнувалися церкви з розписами, ікони знищувалися. Монахи були змушені оселятися в дальніх закутках країни, в тому числі в Криму було побудовано багато^{[джерело не вказане 671 день]} монастирів.

Перша будівля — Успенська церква — належить до VIII ст. Збереглися келії в скелях, фонтан, будинок настоятеля.

Після захвату турками Криму в 1475 р. Успенський монастир став резиденцією митрополита в ханстві. Монастир був вшанований не тільки християнами, а і мусульманами. Відомо, що засновник династії Гірєєв просив допомоги у Пресвятої Богородиці^{[джерело не вказане 671 день]}. На богослужіннях були присутні російські посли, які приїжджали до хана. Росія через Успенський монастир хотіла розповсюджувати свій вплив, тому і не шкодувала грамот (від Федора Іоановича та Бориса Годунова) та коштів. Напроти Успенського монастиря можна побачити залишки будинків, видовбаних печер, сходів. Саме звідси в 1778 р. греки-християни, жителі Мариамполя, були переселені до Приазов'я, де заснували місто Маріуполь.

У 1778 р. російським урядом основна частина християн була переселена з Криму у Приазов'я, внаслідок чого монастир спорожнів, там залишився всього один монах^{[джерело не вказане 671 день]}. В 1783 р. Крим стає частиною Російської імперії. 1818 року Успенський монастир відвідав цар Олександр І^{[джерело не вказане 671 день]}.

15 серпня 1850 р. відбувається урочисте відкриття Успенського монастиря — повторне. Під час першої героїчної оборони Севастополя 1854—1855 років у келіях, гостинному будинку й інших будівлях монастиря розміщався офіцерський шпиталь. Померлих від ран ховали напроти скиту знизу.

В наступні кілька десятиліть тут вирубуються нові келії, облаштовуються старі, а також будуються три церкви. Скелі розписують образами святих. Кількість ченців зросла до 30 осіб, а храмів — до п'яти. Найдавнішим з них був власне Успенський, на половині висоти скелі. Ще були: церква св. Марка, теж печерна (1859 р.), св. Костянтина і Олени (1857 р.), на протилежному боці ущелини — храм Юрія-Змієборця (1875 р.). На нижньому майданчику при дорозі на Чуфут-Кале будують в 1896 р. храм Інокентія Іркутського.

Після революції монастир був розграбований, ченці розстріляні^{[джерело не вказане 671 день]}. Більшовики вивезли багато цінних ікон та золота. Остаточно Успенський скит закритий у 1921 році. Під час Другої світової війни тут розміщався військовий шпиталь. Зліва від дороги на території монастиря розташована братська могила радянських воїнів. Після депортації кримських татар у 1944 р. на території монастиря був розміщений психоневрологічний диспансер.

Зараз це пам'ятка історії й архітектури. У 1993 р. повернутий православній церкві. Зараз монастир діючий, але монахів мало^{[скільки?]}. Зведена надбрамна капличка, ведуться ремонтні роботи. Сама Успенська церква маленька, невисокі стелі, площа велика, але поділена на дві частини стрічкою, яку не можна переступати.

Галерея

Одна з дзвіниць
Дзвіниця серед величезних скель
Територія монастиру та природа, що його оточує.
Вигляд на дзвіницю зверху

Джерела та література

Байцар А. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. — Львів. : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. — 224 с.
Гайко Г., Білецький В., Мікось Т., Хмура Я. Гірництво й підземні споруди в Україні та Польщі (нариси з історії). — Донецьк : УКЦентр, Донецьке відділення НТШ, «Редакція гірничої енциклопедії», 2009. — 296 с.

Посилання

Література

Горный Крым. Атлас туриста / ГНПП «Картографія», Укргеодезкартографія ; ред.: Д. И. Тихомиров, Д. В. Исаев, геоинформ. подгот. Е. А. Стахова. — К. : ДНВП «Картографія», 2010. — 112 с.