Відкрити головне меню
Мапа Полісся

Тутейші (біл. Тутэйшыя, Tutejšyja; укр. Тутешній, Tutešnij; лит. Tuteišiai; латис. Tuteiši) — самоназва частини сільського населення мовно змішаних територій на стику ареалів білоруської, польської та української мов, а також католицького та православного віросповідання з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. В офіційному вжитку даний термін з'явився найімовірніше на початку 20-х років XX століття в Польській республіці. Термін стосувався переважно місцевого населення Полісся та Підляшшя, яке розмовляло змішаними україно-білоруськими діалектами і не виявляло однозначної приналежності до зазначених народів. Зараз на Підляшші цей термін застосовується відносно мешканців білоруського походження.[1]

Зміст

На ПоліссіРедагувати

Вперше назва «тутэйшыя» у даному регіоні з'явилася в результаті загальних переписів 1921 (в питанні про національність) і 1931 років (в питанні про мову спілкування). До тих пір спроби визначення або самовизначення національної приналежності мешканців цих територій (поліщуків) не проводилися. До того дослідники вивчали їх тільки з мовного боку: польські та російські вчені відзначали існування значної кількості місцевих говірок, які ділили на українські, білоруські та перехідні. Під час вищезазначених переписів поліщуки в переважній більшості визначали себе тутешніми, а свою мову тутешньою1931 році на 1132 тис. мешканців Полісся припадало 707 тис. або 64 % тутешньомовних; ще 6,6 % респондентів назвали рідною мовою білоруську, а 4,8 % — українську).

У той же час не варто цей термін ототожнювати з автохтонами, адже такими були вищенаведені українці або білоруси. Сам термін, як зауважує Генрік Маєцький, був вигідний владі II Речі Посполитої, оскільки описував соціальну групу з несформованою національною самосвідомістю, яку було б легко піддати ополяченню. Так, на мапі 1905 року відомий білоруський етнограф свого часу Юхим Карський відніс ареал розселення майбутніх тутейшів за польськими міжвоєнними переписами — Берестейщину та Пінщину — до української етнічної території. Пізніше такі самі погляди щодо ідентифікації місцевих мешканців висловив знаний український етногеограф Степан Рудницький.

Російський вчений українського походження Володимир Кабузан[ru] у своїй монографії 2006 року «Українці у світі: динаміка чисельності та розселення. 20-і роки XVIII століття — 1989 рік: формування етнічних та політичних кордонів українського етносу» теж називає населення Берестеської області на час приєднання до СРСР винятково українською етнічною територією. Так само, у всеросійському переписі 1897 року більшість мешканців Брестського, Кобринського, Більського повіту були віднесені до українців, а за більш ранніми ревізіями населення — 1858 року та попередніми — і жителі переважної частини Пружанського повіту.[2]

На ПідляшшіРедагувати

У перші 15 років існування ПНР проблема етнічної різноманітності громадян не піднімалася. Тільки в 60-х роках XX століття почалося вивчення національного складу на Підляшші.[3] На питання, ким ви себе вважаєте — поляком чи білорусом, — опитані відповідали: «Я тутешній». Питання формулювалося нестрого, оскільки вважалося, що тут в основному проживають поляки і білоруси, однак відповіді фіксували наявність третьої групи. Згодом цей термін (і рівнозначний йому праваслаўны) стали застосовувати щодо себе мешканці східного Підляшшя православної віри, що походять від малорусинів, так само, як і сучасні українці.[4]

Пізніше цю групу стали також називати підляшуками. Як і поліщуки, вони мали малоруське походження зі слаборозвиненим національним самовизначенням, походили з Волині, яка в результаті історичних потрясінь опинилася відокремленою від українського культурного середовища і потрапила під сильний білоруський вплив. З такої точки зору сучасні підляшуки дуже відрізняються від польських білорусів, ще одних сповідників православної віри, які займають простір на північ від річок Нарви і Наревка, а також на схід від Книшинської пущі.

Підляшуки розмовляють діалектами, які в результаті запозичень і полонізації зблизилися між собою настільки, що представники обох груп без проблем можуть порозумітися. Приналежність особи можна прослідкувати по закінченню прізвищ (-ук для українських, -іч або без закінчень для білоруських), однак це не завжди точно. Суттєвіші відмінності наявні в народній культурі — костюмах, архітектурі, піснях, де, втім, домінує білоруський вплив.

Серед деяких українських науковців поширеною є думка, що на Підляшші термін «тутэйшыя» виник тільки в 1939-1941 роках, коли ці території включили до складу Білоруської РСР, а українське (малоруське) населення потрапило під білорусизацію. Згідно з такими оцінками на Підляшші повинно проживати близько 100 тис. українців, які на даний момент називають себе праваслаўнымі (тобто тутэйшымі).[5] Ці оцінки розходяться з відомостями загального перепису 2002 року, за результатами якого в Польщі українцями назвалися трохи більше 30 тис. осіб, з яких майже 40 % проживають у Вармінсько-Мазурському воєводстві.

В опублікованих офіційних результатах перепису відсутня графа тутэйшыя. На підставі цього Об'єднання українців Польщі звинувачує переписувачів в тому, що у багатьох випадках вони людей з невизначеною самоідентифікацією зараховували до польської національності або записували відповіді олівцем, щоб пізніше їх можна було змінити.

Критика термінуРедагувати

Використання даної назви для самовизначення обумовлене не лише відсутністю почуття національної ідентичності, характерної для прикордонних територій, але також захисними заходами та результатом реалій Польщі, найбільш однорідної держави в Європі. У зв'язку з цим термін «тутэйшыя» критично оцінюється представниками української та білоруської громад. Висловлюються думки, що концепція тутешніх була зумисне винайдена польською адміністрацією під час перепису 1921 року, аби зменшити кількість українців та білорусів.[6]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Languages of the world - Westpalesian language. archive.is. 2012-07-15. Процитовано 2017-09-24. 
  2. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века — 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса
  3. Korniluk Marcin, Ja tutejszy, Stowarzyszenie «Olszówka», dostępne w Internecie, dostęp 2007-07-21, 15:16 Архівовано 2011-08-23 у Wayback Machine.
  4. Rąkowski Grzegorz, Polska egzotyczna — przewodnik, Oficyna Wydawnicza «Rewasz», Pruszków 1994, str. 352—356, dostępne w Internecie, dostęp 2007-07-21, 15:16
  5. Hawryluk Jurij, Ziemia z ukraińską duszą, Ukraina Mołoda, 2005-11-24, dostępne w Internecie, dostęp 2007-07-21, 15:16
  6. Jacek Borkowicz, Sieroty po wielkim księstwie, Uważam Rze Historia, 26-06-2013