Відкрити головне меню

Володи́мир Петро́вич Са́льський (4 липня 1885, Острог, Волинської губернії — 5 жовтня 1940, Варшава, Третій Рейх) — український військовий діяч. Полковник генштабу, працював у відділі генерала Юнаківа (1918 р.), командував Запорізькою групою у Кам'янець-Подільській операції УНР (1919 р.), згодом генерал-хорунжий Армії УНР.

Володимир Петрович Сальський
12 УНР 30-03-1920 Генерал-хорунжий.svg Генерал-хорунжий
Salskij 8.jpg
Сальський Володимир Петрович
Загальна інформація
Народження 4 липня 1885(1885-07-04)
Острог, Волинська губернія, Flag of Russia.svg Російська імперія
Смерть 5 жовтня 1940(1940-10-05) (55 років)
Варшава, Генерал-губернаторство, Третій Рейх Третій Рейх
поховання: Православний цвинтар у Варшаві
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Військова служба
Роки служби 19181940
Приналежність Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Вид ЗС Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Війни / битви Перша світова війна
Радянсько-українська війна
Командування
Військовий комісар Директорії України
5 листопада 1919 — 25 липня 1920
ПопередникПетрів Всеволод Миколайович (в.о)
НаступникГалкин Олексій Семенович (в.о)

Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)
Золота зброя «За хоробрість»
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Кавалер ордена Почесного легіону

Commons-logo.svg Матеріали до статті на Вікісховищі
Salski.jpg

ЖиттєписРедагувати

Народився в м. Острозі на Волині у дворянській родині. Склав іспит за 6 класів при Острозькій гімназії, закінчив Віленське військове училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1912). Закінчив за 1-м розрядом, був 1-м у випуску, нагороджений малою срібною медаллю із занесенням на мармурову дошку академії. Одночасно з ним академію закінчували майбутні українські генерали Микола Капустянський і Віктор Кущ. Пiсля навчання випущений підпоручником до 126-го піхотного Рильського полку (Острог). Офіцер 126-го піхотного Рильського полку, командир роти 132-го піхотного Бендерського полку у Києві, начальник штабу піхотної дивізії. Учасник Першої світової війни. З липня 1914 — старший ад'ютант штабу 70-ї піхотної дивізії. З вересня 1915 — капітан; з травня 1916 — в. о. помічника старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу 12-ї армії. З лютого 1917 — старший ад'ютант оперативного відділу генерал-квартирмейстерства штабу 12-ї армії. У квітні 1917 — підполковник російської армії. У 1917 — старший ад'ютант 12-ї російської армії у Прибалтиці. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю (1915) та всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня (з мечами та бантом) включно, також французьким орденом Почесного Легіону.

З листопада 1917 — начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. Учасник українізації російських частин Північного фронту (1917). Наприкінці 1917 — начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережній Україні полковника Ю.Капкана. У січні 1918 р. — начальник штабу отамана Михайла Ковенка — українських військ столиці 1918 року в боях з російськими частинами Муравйова.

З 10 березня 1918 — у комісії з формування української армії. За Гетьманату — начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академій в Україні — з 22 червня — 1-й помічник начальника відділу піших шкіл Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави.

В армії УНР: начальник штабу коменданта Києва, начальник навчального відділу Головної Шкільної управи Генерального штабу, від початку 1919 року — її голова — з кінця січня. З травня 1919 року — командувач Запорізької групи Армії УНР. З 23 вересня 1919 року — командувач Армії УНР, замінив невинного в поразках від гнітючої більшості білогвардійських вiйськ Василя Тютюнника з листопада 1919 — Міністр військових справ УНР в уряді Б.Мартоса (займав цю посаду до 1940 р.), генерал-хорунжий.

12 листопада 1919 року, під час спільної наради урядів УНР та ЗУНР в Кам'янці-Подільському, погасив гарячу дискусію фразою:

Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже окружена.[1]

З 11 вересня 1920 року — у відставці.

5.10.1920 — підвищений до звання генерал-хорунжий.

Наприкінці 1920 — інтернований у польському таборі в Каліші. Згодом оселився у Варшаві.

Активний учасник громадсько-політичного життя української діаспори. З 1924 року до дня смерті — військовий міністр УНР в екзилі. Член Українського Центрального Комітету у Варшаві, Вищої Військової Ради, Об'єднання вояків армії УНР, управи Української станиці, працював співробітником військового-наукового та літературного журналу — «Табор». Автор спогадів, статей з історії Визвольних воєн 1917—1921 рокiв.

Був одним з найбільш послідовних прихильників Симона Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником Андрія Лівицького. Ініціатор відновлення «Січі» у Галичині. Виїжджав 1926 року до Парижа на судовий процес убивства С. Петлюри. У березні 1930, під час процесу Спілки визволення України у Харкові, підготував заяву-протест зборів українських емігрантів у Варшаві.

Помер 5 жовтня 1940 року, похований у Варшаві на цвинтарі «Воля».

РодинаРедагувати

В Армії УНР служив рідний брат Володимира Сальського — хорунжий Олександр Сальський (поручник — посмертно), який брав участь у Другому зимовому поході, потрапив до полону в бою під Малими Міньками та був розстріляний під Базаром.[2] Кавалер Хреста Симона Петлюри.

Син Сальського Юрій (1915 року народження) закінчив польську льотну школу в Дембліні (1939). У 1939—45 як льотчик польських ВПС брав участь у боях проти німців у Польщі, Франції, Великій Британії. З 1951 року жив у Канаді. У 1953-80 роках — радник із військово-повітряних та військово-космічних питань Військового міністерства Канади; автор численних праць з теорії та практики військової авіації, балістики, космічних операцій.

25 лютого 1964 р. нагороджений Воєнним хрестом.

Вшанування пам'ятіРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 266
  2. Під Базаром більшовики розстріляли 359 полонених українських військових (1921). Процитовано 2017-02-06. 

Джерела та літератураРедагувати


ПосиланняРедагувати