Сайгак

вид ссавців
Сайгак
Час існування: плейстоценнаш час
Saiga.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Надряд: Унгуляти (Ungulata)
Ряд: Оленеподібні (Cerviformes)
Підряд: Жуйні (Ruminantia)
Родина: Бикові (Bovidae)
Підродина: Антилопові (Antilopinae)
Рід: Сайгак (Saiga)
Gray, 1843
Вид: Сайгак
Біноміальна назва
Saiga tatarica
(Linnaeus, 1766)
Saiga tatarica historic&current distribution.jpg
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Saiga tatarica
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Saiga tatarica
EOL logo.svg EOL: 1038782
ITIS logo.svg ITIS: 625120
IUCN logo.svg МСОП: 19832
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 34875
Fossilworks: 51379

Сайга́к степовий[1], або сайга́ татарська[2], або суга́к (Saiga tatarica) — рід і вид ссавців з родини бикових (Bovidae) ряду оленеподібних, або парнопалих (Cerviformes, seu Artiodactyla). Належить до групи родів «антилоп». Мешканець степів, який раніше широко заселяв Європу й Азію, а нині зберігся лише в Казахстані, Узбекистані, Киргизстані, в РФ (Калмикія) та на заході Монголії. У 2002 р. Міжнародним союзом охорони природи віднесено до видів, що перебувають на межі зникнення.

Таксономія, філогенетика, еволюціяРедагувати

Вперше цей вид був описаний шведським зоологом Карлом Ліннеєм у 12-му виданні Systema Naturae (1766) під назвою Capra tatarica[3].

Філогенетичні взаємозв'язки сайги з найближчими антилопами показані на кладограмі[4]:


Gazella

Antilope

Nanger

Eudorcas

Antidorcas

Litocranius

Saiga


Скам'янілості сайги, зосереджені в основному в центральній і північній Євразії, датуються ще пізнім плейстоцену (майже 0,1 млн. р. т.)[5]. Вимерлий вид або підвид сайга північна Saiga borealis або Saiga tatarica borealis, ідентифікований із плейстоцену північної Євразії[6]. Морфологія сайги, схоже, істотно не змінилася з доісторичних часів[7]. Судячи з порівняльної морфології черепів і рогів Спостережні відмінності між S. borealis та S. tatarica, найімовірніше, відповідають рівню підвидів і можуть бути результатом біогеографічної диференціації популяцій сайги в плейстоцені. Необхідні додаткові морфометричні дослідження, засновані на більш повному матеріалі та необхідні аналізи ДНК задля повного опису цієї диференціації та еволюційної історії[8]. До голоцену сайги жили як на захід (сучасні Англія й Франція), так і на схід (північний Сибір, Аляска, Канада). Дослідження вказують на різке зниження генетичної мінливості з часів пізнього плейстоцен — голоцену, ймовірно через ефект пляшкового горла[9].

ОписРедагувати

Тіло завдовжки до 140 см, хвіст — до 12,5 см, самці у холці заввишки до 79 см, самиці — до 73 см; вага самців до 51 кг, самиць — до 41 кг. У самців — широко розставлені роги, самиці — безрогі. Має надзвичайний вигляд зі збільшеним носом, що висить над ротом. Ці унгуляти вважаються проміжними між антилопами та вівцями. У літній період шерсть рідка й коричнева, але стає білою й на 70 відсотків щільнішою взимку. Живіт світлого забарвлення впродовж усього року, а на нижній частині шиї — невелика грива[10].

ПоведінкаРедагувати

Сайги є кочовими тваринами та здійснюють сезонні переселення з літніх пасовищ у степах до зимових пасовищ у пустельних районах. Тічка починається наприкінці листопада й самці збирають групи з близько 30 самиць у «гарем», який вони агресивно захищають. Самці не їдять багато в цей період, коли вони беруть участь у насильницьких боях, які часто закінчуються смертю. За цей час рівень смертності самців може сягати 90 відсотків через виснаження. Самці, що вижили, починають мігрувати на північ наприкінці квітня. Самиці народжують зазвичай до двох дитинчат, які спочатку приховані в рослинності[10].

Сайги пасуться на ряді трав і чагарників. Як видається, надзвичайний опухлий ніс відфільтровує пил з повітря під час сухих літніх міграцій і дозволяє прогріти холодне зимове повітря, перш ніж він досягне легенів[10].

Поширення і чисельністьРедагувати

У XVII—XVIII століттях сайгак населяв усі степи та напівпустелі Європи та Азії: від передгір'я Карпат на заході до Монголії і Західного Китаю на сході. На півночі у ті часи доходив до Києва, Барабинського степу в Сибіру. Однак у другій половині століття внаслідок освоєння людиною степових просторів сайгак майже зник у Європі. Різко скоротилася чисельність виду і в Азії. У результаті на початку XX століття він зберігся в Європі тільки в найбільш недосяжних районах нижньої течії Волги, а в Азії — по Устюрту, в Бетпак-Дале, в міжріччі Ілі — Каратал (піски Сариесик-Атирау), у котловинах західних озер Монголії і деяких інших місцях.

У минулому сайгак заселяв степи України на захід до самих Карпат (степ Пантелиха). Вид зник на теренах України (на всій ділянці на схід від Дону) у XIX столітті внаслідок прямого переслідування людиною, чому сприяло поширення вогнепальної зброї. Останню тварину було забито у 1898 р. біля с. Преображенка за 43 км від Асканії-Нова.[11] Сьогодні відновлення популяцій в Україні неможливе через відсутність необхідного обсягу степових ділянок і високий рівень браконьєрства[джерело?].

Суттєве скорочення чисельності виду та майже повне знищення сайгака відбулося в 1920-х роках. Однак завдяки прийнятим заходам охорони і високій плодючості сайгака популяції відновилися і в 1950-х роках чисельність виду становила понад 2 млн особин, що мешкали в степах і напівпустелях СРСР.

До 2008 року існувало, за попередніми даними, близько 50 000 особин сайгака, що належали до підвиду Saiga tatarica tatarica. Вони мешкали в Росії (Північно-Західний Прикаспій) і трьох областях Казахстана (Волзько-Уральські піски, Устюрт і Бетпак-Дала).[12]

 
Сагайки на заході Казахстану. 2017 р.

Популяція, що мешкає в двох ізольованих областях Монголії (Шаргін Гобі і район Манхан самона) належить до іншого підвиду — Saiga tatarica mongolica і нараховує (станом на січень 2004 року) близько 750 особин.[13]

Загальна кількість особин сайгаків у Казахстані до травня 2015 року перевищувала 300 тис. голів. У травні 2015 року в Казахстані на території Костанайської, Акмолинської, Актюбинської областей загинуло понад 120 тис. сайгаків. За попередніми даними, причиною масової загибела тварин стала епізоотія.[14][15] Фахівці Россільгоспнагляду в ході дослідження загиблих сайгаків 1-2 червня 2015 року виключили такі особливо небезпечні хвороби як ящур, чума МРС, віспа овець і кіз та блютанг. У всіх досліджених пробах виявлено Pasteurella multocida типу В — збудник геморагічної септицемії — гострої септичної хвороби, яка характеризується високим рівнем смертності хворих тварин.[16] У квітні 2016 року було остаточно підтверджено, що масова загибель сайгаків була обумовлена саме цим збудником. Науковці пояснили це тим, що в результаті складних погодних умов, що припали на період народження потомства, тварини були сильно ослаблені і не змогли протистояти бактерії.[17]

Утримання в неволі та напіввільних умовахРедагувати

Сьогодні в умовах зоопарків або напіввільних умовах сайгаків утримують тільки в Україні в Біосферному заповіднику «Асканія-Нова»[18]. Досліди з реакліматизації сайгака на півдні України розпочалися наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. в маєтку колоністів Ф. Е. Фальц-Фейна «Асканія-Нова». Перший етап реакліматизації сайгака охоплює період 1887—1921 рр. Проте перша група цих антилоп, будучи випущеною на волю, невдовзі зникла. Другий етап реакліматизації антилопи сайгак охоплює період з 1925 по 1941 р. Проте чисельність тварин внаслідок загибелі через різні хвороби була низькою. На початку 1931 року у зоопарку «Асканія-Нова» проживав 21 сайгак. Попри завезення нових тварин та зусилля, спрямовані на збереження наявного поголів'я, впродовж 1951—1956 рр. всі сайгаки поступово загинули. Протягом 1957—1962 рр. та 1971—1979 рр. до Асканії були завезені нові групи тварин, проте вони також прожили недовго. У серпні 1979 р. у Калмикії було відловлено 72 молодих сайгаків. Ця група утворила ядро майбутньої субпопуляції, приріст поголів'я якої упродовж наступного десятиліття відбувався поступово, але стабільно. У серпні 2009 року ця популяція нараховувала 302 особини.[11]

Станом на 2015 рік стадо нараховує до 600 голів.[19]

ПриміткиРедагувати

  1. Маркевич, О. П. Номенклатура // Маркевич О. П., Татарко К. І. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. — Київ : Наук. думка, 1983. — С. 237.
  2. Загороднюк І. В. & Ємельянов І. Г. Таксономія і номенклатура ссавців України // Вісник Національного науково-природничого музею. — 2012. — Вип. 10. — С. 5–30.
  3. von Linné, C. Systema naturae per regna tria naturae secundum classes, ordines, genera, species cum characteribus differentiis synonymis, locis. — Impensis direct. Laurentii Salvii, 1766. — Т. 1. — С. 97. (лат.)
  4. Bärmann, E. V.; Rössner, G. E.; Wörheide, G. A revised phylogeny of Antilopini (Bovidae, Artiodactyla) using combined mitochondrial and nuclear genes // Molecular Phylogenetics and Evolution. — 2013. — Вип. 67. — № 2. — С. 484–493. — DOI:10.1016/j.ympev.2013.02.015. (англ.)
  5. Currant, A. P. Late Pleistocene saiga antelope Saiga tatarica on Mendip // Proceedings of the University of Bristol Spelaeological Society. — 1987. — Вип. 18. — № 1. — С. 74–80. (англ.)
  6. Baryshnikov, G.; Tikhonov, A. Notes on skulls of Pleistocene saiga of northern Eurasia // Historical Biology. — 1994. — Вип. 8. — № 1–4. — С. 209–223. (англ.)
  7. Sokolov, V. E. Saiga tatarica // Mammalian Species. — 1974. — № 38. — С. 1–4. — DOI:10.2307/3503906. (англ.)
  8. Ratajczak, U.; Shpansky, A. V.; Malikov, D. G.; Stefaniak, K.; Nadachowski, A.; Wojtal, P.; ... Mackiewicz, P. Quaternary skulls of the saiga antelope from Eastern Europe and Siberia: Saiga borealis versus Saiga tatarica e One species or two? // Quaternary International. — 2016. — Вип. 420. — С. 329–347. — DOI:10.1016/j.quaint.2015.09.040. (англ.)
  9. Campos, P. F.; Kristensen, T.; Orlando, L.; Sher, A.; Kholodova, M. V.; Götherström, A.; ... & Gilbert, M. T. P. Ancient DNA sequences point to a large loss of mitochondrial genetic diversity in the saiga antelope (Saiga tatarica) since the Pleistocene // Molecular Ecology. — 2010. — Вип. 19. — № 22. — С. 4863–4875. — DOI:10.1111/j.1365-294X.2010.04826.x. (англ.)
  10. а б в Saiga tatarica | Arkive Архівовано 19 листопад 2017 у Wayback Machine. (англ.)
  11. а б Стекленьов Є. П., Смаголь В. О. Формування субпопуляції сайги (Saiga tatarica l.) в заповіднику «Асканія-Нова»[недоступне посилання з липня 2019]
  12. Mallon, D.P. 2008. Saiga tatarica. The IUCN Red List of Threatened Species. Version 2015.1. <www.iucnredlist.org>. Downloaded on 07 June 2015.(англ.)
  13. Mallon, D.P. 2008. Saiga tatarica ssp. mongolica. The IUCN Red List of Threatened Species. Version 2015.1. <www.iucnredlist.org>. Downloaded on 07 June 2015.(англ.)
  14. Катастрофический падеж сайгаков в Центральной Азии // UNEP. — 28.05.2015
  15. Kazakhstan's ecological mystery: Why have over 100,000 saiga antelopes died in just a few weeks? // The Washington Post. — 29.05.2015(англ.)
  16. У Росії озвучили причину масової загибелі сайгаків в Казахстані // УНІАН. — 08.06.2015
  17. Scientists Have Finally Figured Out Why Hundreds Of Thousands Of Antelope Dropped Dead Last Year. IFLScience. Процитовано 2016-04-17. 
  18. Western saiga (Russian saiga) Saiga tatarica // Zootierliste(англ.)
  19. В заповеднике «Аскания-Нова» ждут пополнение сайгаков // khersonline.net. — 3.03.2015

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати