Римська провінція Єгипет (Римський Єгипет) — провінція Римської імперії з 30 р. до н.е. до 641 року[1], територія якої практично збігається з територією сучасного Єгипту, за винятком Синайського півострова. На заході вона межувала з Киренаїкою, а на сході з Аравією. Єгипет потрапив під владу Риму у 30 до н.е. після смерті цариці Клеопатри і Марка Антонія.
Під час громадянської війни з Помпеєм, Цезар у 48 до н. н. прибуває на землю єгипетську. Саме у цей час римський полководець допомагає Клеопатрі повернути трон, усунувши Птолемея XIII[2]. Таким чином, вона стала єдиною правителькою Єгипту під римським протекторатом. Приблизно 27 червня 47 до н. е. цариця народжує сина Цезаріона. Згодом вона вирішує, що саме він, як нащадок Цезаря, буде правити Римом. Але після вбивства Цезаря 15 березня 44 до н. е., ситуація погіршується.
У 43 до н. е. Єгипет потерпав від голоду та посухи. Схвильована Клеопатра мусила знайти варіанти для поліпшення ситуації. У 41 до н. е. вона зустрічає 40-річного римського полководця Марка Антонія[3]. Закохавши його в себе, цариця також починає правити землями Фікії, Сирії та Кілії. Досі невідомо чи цей шлюб був політичним розрахунком чи проявом щирого кохання. З Антонієм Клеопатра мала трьох дітей: двійнят Олександра Геліоса-Сонце (40 — ?) та Клеопатру Селену-Місяць (40 — ?5), і Птолемея Філадельфа (серп./ве36 — ?).
31 до н. е. римський сенат позбавив Антонія звання тріумвіра й оголосив війну Клеопатрі [4]. Згодом, після поразки у битві при Акції (2 вересня 31 до н. е.), подружжя повертається до Єгипту, та закінчує життя самогубством (Антоній-1 серпня 30 до н. е., а Клеопатра 12 серпня 30 до н. е.).[5]
Саме ця подія стає початком Римського панування на території Єгипту.
У 2008 дослідник Захі Хавасс повідомив про те, що йому вдалося виявити передбачуване місце поховання цариці Клеопатри і римського полководця Марка Антонія. За його припущеннями їх поховали разом на території храму Осіріса в околицях Александрії. Під храмом знаходиться тунель довжиною 120 метрів. Також там знаходилися статуї цариці і безліч монет з її зображенням. За два тижні до відкриття, Хавас виявив бюст Марка Антонія і припустив, що його поховання може знаходитися поряд з похованням Клеопатри.
Керування Єгиптом здійснювалось унікальним стилем — Praefectus augustalis («августиальний префект»)[6], а не традиційним сенаторським намісником як це було в інших римських провінціях. Першим префектом став Гай Корнелій Галл (30-26 рр. до н.е.), він остаточно бере під контроль весь Єгипет та встановлює дипломатичні відносини з царством Куш.
Його наступник Марк Елій Галл (26-25 рр. до н.е) провів невдалу експедицію до Аравії Петреа та Аравії Щасливої. Третій префект Публій Петронії (24-21 рр. до н.е.) зробив великий внесок у розвиток сільського господарства, очистивши канали для зрошування. Також він провів кампанію проти царства Куш. У 22 р. до нашої ери. зруйнував місто Напата та рушив на північ. В 32-38 роках префектом був Авл Авілій Флакк.
Коли до влади приходить римський імператор Нерон (54-68 рр.)[7], Єгипет вступає у столітній період процвітання. Префект Римського Єгипту Тіберій Клавдій Бальбіл (55-59), Луцій Юлій Вестін (60-62). У цей час загострюються також релігйні конфлікти між греками та євреями в Александрії. Далі, як відомо, під час правління Траяна (98-111 рр.) відбулося масове єврейське повстання, яке було придушенне, а його учасників позбавленно будь-яких прав. Адріан (117—138 рр.) двічі відвідав Єгипет та заснував Антинопіль, також після його правління збереглися пам'ятки архітектури у греко-римському стилі.[8]
Монета часів Адріана.
За Антонія Пія (138—161 рр.) жорсткі податки призвели до повстання у 139 р. Саме це протистояння завдало величезних збитків економіці та поклала початок кризи. Наступне схоже повстання відбулося вже 193 р., коли Песценній Нігер (193—194 рр.) став імператором.
Каракалла (211—217 рр.) надав всім єгиптянам римське громадянство. Та це призвело лише до погіршення ситуації, через підвищення податків. Протягом 3 ст. відбулося декілька як цивільних, так і військових повстань. За часів імператора Деція (248—251 рр.) християни знову потерпають від переслідувань, але їх релігія продовжує поширюватись.
У 269 році Єгипет завойовує Зенобія, правителька Пальмірського царства (267—272 рр.). Вона була освітченою, добре знайома з єгипетською культурою, релігією та мовою. Своє право на владу пояснювала кровним зв'язком з Клеопатрою VII.
Наступним правителем Єгипту став Діоклетіан у 298 році. Саме він у 303 р. здійснив останню спробу зупинити розповсюдження християнства у Єгипті, провівши нову хвилю переслідувань християн.
З приходом римлян на землі єгипетські, система влади зазнала значних змін. Ці зміни були спрямованні на збільшення ефективності та дієвості правління. Таким чином, префект у Єгипту відповідав за військову сферу, формування легіонів та когорт, за фінансову складову, оподаткування та правосуддя. Йому підпорядковувався окремий александрійський флот.
Територія Єгипту була розділена, для легшого управління. На цих міні-провінціях були сформовані окремі цивільні (презид) та військові (дукс) центри.
Римська імперія запровадила, невідому раніше Єгипту, складну систему оподаткування. Відбувався активний експорт зерна у Рим та для населення Александрії. Більш популярною ставала приватизація землі. Розвивалися також і дрібні підприємці. Торгівля набирала обертів, цьому також активно сприяло використання монет.
Період правління імператора Августа (30 р. до нашої ери. - 14 р. нашої ери) відбулося відновлення економіки. Після довгої перерви, Єгипет знову користувався дарами світу. При Августі було проведено обширні ірригаційні роботи, які дозволили отримати хороший врожай.[9]
Єгипет був майже монополістом у виробництві папірусу. Пліній повідомляє, що папірус використовувався не тільки для виготовлення матеріалу для письма, коріння його використовувалися як паливо і для всякого роду виробів.
Октавіан Август у немесі (головний убір, символ влади єгипетського фараона).
Соціальна структура у Римському Єгипту була дійсно унікальною. Таким чином, греки та римляни мали вищий статус, ніж єгиптяни. Піднятись вище можна було лише через військову службу. Хоча у легіонах могли служити лише римські громадяни, єгиптяни могли лише допомагати та згодом отримати громадянство. На підставі соціального класу, визначалась величина податку. Наприклад, греки були звільненні від податку на проживання.[10]
Як і за часів Птолемеїв, жителі Александрії, як столиці, мали більше привілеїв. Лише жителі цього міста могли безперешкодно отримати римське громадянство, довівши, що двоє батьків з Александрії.
Істотні зміни відбулися і в етнокультурної сфері: зникло з обігу старе ієрогліфічне письмо, майже зник і її спрощений варіант - демотика, витіснена новою коптською писемністю на базі грецького алфавіту
Стародавня релігія Єгипту здивувала своєю стійкістю до поширення християнства.
У релігійній системі, яка розглядає земне життя як вічне, коли земне життя стає напруженим і жалюгідним, прагнення до такого вічного життя втрачає свою привабливість.
Згодом Александрія стала одним з найвидатніших християнських центрів. Християнські апологети Климент Александрійський та Оріген обидва проживали в цьому місті, де вони писали, навчали та проповідували.
З 313 року, після Міланського указу, Костянтин I закінчив переслідування. Протягом 5-го століття язичництво було пригнічено і втрачено.
Багато єгипетських євреїв теж стали християнами, але були і ті, хто відмовся це зробити, залишаючи їх єдиною значною релігійною меншиною в християнській країні.[11]
Невдовзі єгипетська церква досягла свободи і верховенства, потім ставши центром розколу та тривалого конфлікту, який часом переходив у громадянську війну.
Александрія стала центром першого великого розколу в християнському світі, між аріанами, названими на честь александрійського священика Аріуса, і їх опонентами, представленими Афанасієм, який став архієпископом александрійським в 326 році після Першого Нікейського собору, відкинув погляди Аріуса. Розбіжності викликали багато бунтів протягом більшої частини 4 ст. У ході одного з них був зруйнований великий храм Серапісу, святиня язичництва.
Єгипет мав давню традицію релігійних спекуляцій, що дало змогу процвітати там безлічі суперечливих релігійних поглядів. Не тільки аріанство процвітало, а й інші вчення, такі як гностицизм та маніхейство, як корінні, так і імпортовані, знайшли багатьох послідовників.
Деякі єгипетські християни прийняли чернецтво з таким ентузіазмом, що імператор Валенс мусив обмежити кількість чоловіків, які могли б стати ченцями. Єгипет експортував чернецтво в решту християнського світу
Християнство було швидко прийнято людьми, які були пригноблені в Римському Єгипті протягом першого століття. Християнство врешті-решт розкинулося на захід. Християнство поєднується з місцевими африканськими релігійними практиками та віруваннями. Згодом у сьомому та восьмому століттях християнство поширилося на Нубію.
Падіння Римської імперії (Захід) впродовж п'ятого століття відокремило Єгипет від Римської культури, прискорило поширення християнства в Єгипті та призвело до загибелі фараонської культури Єгипту, зникнення єгипетських жреців та давніх храмів, практично ніхто не міг прочитати ієрогліфи, які були знайдені в храмах.[12]
Крижанівський О. П. Історія стародавнього Сходу: Підручник. — Київ.: Либідь, 2000.
Александрійські фараони та їхні піддані. Зміцнення влади перших Птолемеїв : монографія / А. Л. Зелінський ; НАН України, Ін-т сходознавства ім. А. Ю. Кримського. - К. : Академперіодика, 2010. - 663 с.
Дмитренко Володимир. Октавіан Август. Народження Римської імперії. — Львів: Кальварія, 2010. — 160 с. — (Серія «Володарі Риму»).
Ковельман А. Б. Римский Египет // История древнего мира, т. 3. М.: Наука, 1989, с. 80-87.
Утченко С. Л., Юлий Цезарь. — М., 1976.
«История Древнего мира. От истоков Цивилизации до падения Рима», Сьюзен Бауэр — 2007,пер. на рос. В.Гончарова, Н.Тартаковський, AST Publishers, 2014
Alan K. Bowman, Egypt After the Pharaohs 332 BC-AD 642: From Alexander to the Arab Conquest (University of California Press, 1986, 1996), p. 66.
Chauveau, Michel. 2000. Egypt in the Age of Cleopatra: History and Society under the Ptolemies. Translated by David Lorton. Ithaca: Cornell University Press
E.S. Gruen, The Last Generation of the Roman Republic, California U.P. 1974, pp. 449–497.
Aleksander Krawczuk: Kronika starożytnego Rzymu. Warszawa: Iskry, 1994.
.svg)
