Відкрити головне меню
Червоноармійські танк БТ-7 і вантажівка ЗІС-5 у Ризі (1940)

Радянська окупація Латвії в 1940 році — визнаний Європейським судом із прав людини, урядом Латвії,[1] Держдепартаментом США[2] та Євросоюзом[3][4][5] термін на позначення військової окупації Латвійської Республіки Радянським Союзом нібито відповідно до положень пакту Молотова-Ріббентропа, укладеного з нацистською Німеччиною в 1939 році.[6][7][8]

Історія Латвії
Coat of arms of Latvia.svg

Коли з німецьким вторгненням у Польщу у вересні 1939 року почалася Друга світова війна, Латвія вже підпадала під сферу впливу СРСР за пактом Молотова-Ріббентропа і його секретним додатковим протоколом від серпня 1939.[9]

Унаслідок спричиненої Перебудовою переоцінки радянської історії СРСР у 1989 році засудив секретний протокол між нацистською Німеччиною і ним самим 1939 року, що призвів до вторгнення і окупації трьох країн Балтії, в тому числі Латвії.[10] Попри те, що Росія визнала в договорі з Литвою ще до розпаду Радянського Союзу негативний вплив останнього на суверенітет Литви, відносно Естонії чи Латвії ніякого такого російського визнання не існувало, і центральна влада СРСР до самого свого розпуску не визнавала окупації.

У липні 1989 року країна ступила на шлях відновлення своєї незалежності, а після розпаду СРСР у 1991 році суверенітет Латвії було відновлено у повній мірі. 22 серпня 1996 латвійський парламент ухвалив декларацію, в якій стверджувалося, що радянська окупація Латвії 1940 року була військовою окупацією і незаконним приєднанням.[11]

Радянський терорРедагувати

 
Дошка у пам'ять про жертв НКВС СРСР у Баусці.

Радянські органи влади, отримавши контроль над Латвією, відразу ж насадили там режим терору. Було заарештовано сотні людей, в тому числі багато керівників Латвійської Республіки. Було створено трибунали для покарання «зрадників народу».

Були взяті під варту і підлягали швидкій ліквідації президент Латвії Карліс Улманіс і міністр закордонних справ Вільгельмс Мунтерс. Щодо дипломатів за кордоном, які відмовилися визнати новий режим і повернутися в Латвію, винесено постанови про негайну конфіскацію майна і розстріл протягом 24 годин.[12] Пізніші розпорядження розширили список репресованих, включаючи пов'язаних з тими, хто переховувався від уряду або втік за кордон, що прирівнювало останніх до зрадників держави.

22 червня 1940 року всі три прибалтійські парламенти прийняли перші постанови про націоналізацію землі, а через тиждень у Латвії було ухвалено Закон про земельну реформу. Спочатку кожній сім'ї дозволялося мати в користуванні максимум 30 га землі, що за другої радянської окупації було скорочено до 15—20 га.

13 і 14 червня 1941 року відбулася депортація орієнтовно 15 тисяч 600 чоловіків, жінок і дітей, включаючи п'яту частину останнього законного уряду Латвії. Загалом протягом першої радянської окупації було депортовано приблизно 35 000 душ (1,8% населення Латвії). Сталінські депортації включали також тисячі латвійських євреїв (ця масова депортація становила 131 500 осіб по всій Балтії).

Відповідно до інструкцій Сєрова, депортації були квапливими і дієвими та проходили посеред ночі. Депортованим на збір у дорогу давалася година або й менше. Їм дозволялося взяти особистих речей загальною вагою не більше ніж 100 кг (гроші, харчі на місяць, кухонне начиння, одяг). Потім сім'ї супроводили до залізничної станції. Ось там і виявлялося, що чоловіків відокремлюють від жінок і дітей: «З уваги на те, що слід було заарештувати і розподілити по спеціальних таборах дуже багато депортованих, а їхні сім'ї мали потрапити у спеціальні поселення у віддалених краях, важливо, щоб операція виселення як членів сім'ї депортованого, так і голови цієї сім'ї здійснювалася одночасно, без повідомлення про розділ, що їх чекає ... Конвоювання всієї родини до станції здійснюється в одному транспортному засобі і тільки на станції відправлення голову сім'ї слід помістити окремо від його сім'ї у вагон, спеціально призначений для голів сімей.»

Кожен такий поїзд супроводжував офіцер НКВС і військові конвоїри. Депортованих, напханих у заґратовані вагони для худоби, де були тільки отвори у підлозі для справляння фізіологічних потреб, доправляли в Сибір. Ще до досягнення кінцевого пункту призначення чимало з них помирало через украй суворі умови. Багато інших гинули під час своєї першої зимівлі.

Чимало латишів, яким удалося уникнути депортації, вирішили сховатися в лісах, де з них було організовано антирадянські підрозділи. Коли нацистська Німеччина напала на СРСР, ці повстанці негайно виступили проти радянської влади.[13]

ПриміткиРедагувати

  1. The Occupation of Latvia Архівовано 23 November 2007[Дата не збігається] у Wayback Machine. at Ministry of Foreign Affairs of the Republic of Latvia
  2. "U.S.-Baltic Relations: Celebrating 85 Years of Friendship" Архівовано 11 June 2007[Дата не збігається] у Wayback Machine. at state.gov
  3. Motion for a resolution on the Situation in Estonia by EU
  4. Dehousse, Renaud (1993). The International Practice of the European Communities: Current Survey. European Journal of International Law 4 (1): 141. Процитовано 2011-01-28. 
  5. European Parliament (January 13, 1983). Resolution on the situation in Estonia, Latvia, Lithuania. Official Journal of the European Communities. C 42/78. 
  6. The World Book Encyclopedia ISBN 0-7166-0103-6
  7. "Soviet occupation of the Baltic States" at Encyclopædia Britannica
  8. The History of the Baltic States by Kevin O'Connor ISBN 0-313-32355-0
  9. "The Soviet occupation and incorporation of Latvia" at Encyclopædia Britannica
  10. The Forty-Third Session of the UN Sub-Commission at Google Scholar
  11. CASE OF KONONOV v. LATVIA Європейський суд з прав людини. 17 травня 2010. Процитовано 15 червня 2013.
  12. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок TM191940 не вказаний текст
  13. Chris Bellamy. The Absolute War. Soviet Russia in the Second World War, page 196. Vintage Books, New York 2008. ISBN 978-0-375-72471-8