Кокнесе (латис. Koknese; до 1920 рос. Кокенгаузен) — селище1277 року по XVII століття — місто) в Латвії на правому березі Даугави у злиття з річкою Персе. Населення менш 2818 жителів. Це один з найбільш історичних населених пунктів країни, відомий російським літописам під ім'ям Кукейнос, Куконос, Лівонській хроніці Генриха — як Кукенойс (лат. Kukenoys, Kukenois), а німецьким джерелам — як Кокенгузен (нім. Kokenhusen). Від орденського замка, навколо якого й виникло місто, нині залишилися тільки мальовничі руїни.

Селище
Кокнесе
латис. Koknese
12 Kokneses-pils-no-pret-kr-29sep07.jpg
Кокнеський замок
Герб
Герб

Координати 56°39′ пн. ш. 25°26′ сх. д.H G O

Країна Латвія
Край Кокнеський
Перша згадка 1205
Площа 360,8 км²
Висота центру 77 м
Водойма Західна Двіна
Населення 2818 осіб (2015)
Міста-побратими Віттінген
Часовий пояс UTC+2, влітку UTC+3
Поштовий індекс LV-5113
GeoNames 458687
Офіційний сайт koknese.lv
Кокнесе. Карта розташування: Латвія
Кокнесе
Кокнесе
Кокнесе (Латвія)
Історія Латвії
Coat of arms of Latvia.svg

ІсторіяРедагувати

Кукейнос з'являється на сторінках руських літописів на початку XIII століття як столиця Кукейноського князівства на чолі із православним Вячко. В 1205 році він поступився цими землі ризькому єпископові Альберту, який 1209 року повелів замінити дерев'яний замок на стрілці Даугави й Персе кам'яним. Коли будівництво було в повному розпалі, Кукейнос безуспішно брали в облогу литовці. В 1219 році місцеві лицарі ходили війною на Псков, а в 1225 році кукейноську волость розорили новгородці.

З кінця XIII століття до 1395 року Кокенгузенським замком володіли лицарі з роду Тізенгаузенів, які прославилися своїми сварками з архієпископами Ризькими. В 1292 році Ганс фон Тізенгаузен заманив у замок архієпископа Іоанна II і чекаючи викупу заточив його в підвалі, за що був відлучений папою від церкви. Бранцем Тізенгаузенів у Кокенгузені був і його спадкоємець Іоанн III (1295—1300).

1277 року Кокенгузен отримав права міста й незабаром після того вступив у Ганзейский союз. 1397 року за договором між ризьким єпископством і Лівонським орденом останній поступився володіння замком єпископам, які побудували довкола нього новий «архієпископське місто» з особливими привілеями. З 1420 року архієпископ на літо (із Трійці до Михайлового дня) переїжджав на проживання з Риги у Кокенхузен.

Під час «війни попів» між Лівонським орденом і Ригою архієпископ Сільвестр Стодевешер був взятий у полон лицарями й заточений у замку, де він помер (1479 році). Через два роки архієпископ Стефан відібрав замок у свавільного магістра Борха. У лютому 1481 року замок розорили російські війська, потім протягом ряду років за нього знову сперечалися архієпископ з орденом. У роки реформації архієпископи залишили повсталу Ригу й остаточно встановилися в Кокенгузені, де карбували монету.

Під час лівонської війни містяни самі відкрили ворота Івану Грозному, що вчинив у місті жорстоку розправу (1577 році). У наступному році росіян перемінили поляки, яких після облоги вигнали із замка в 1601 році шведи на чолі з герцогом Карлом Седермандландським. Ян Замойський після 4-місячної облоги повернув Кокенхузен польській короні, але місто продовжувало залишатися предметом суперечки між шведами й поляками до 1625 році, коли його остаточно зайняла шведська армія.

Під час російсько-шведської війни в «Куконосі» воєводствував Ордин-Нащокин, Панас Лаврентійович. З початком Північної війни (1701 року) твердинею заволоділи польсько-саксонські сили, до яких тут приєднався А. І. Репнін. Незважаючи на спішне зведення в окрузі шанців, натиск шведів після спілвської битви змусив поляків залишити Кокнесе, і за наказом короля Августа його древні стіни були висаджені.

Протягом усього XVIII і XIX століть руїни продовжували руйнуватися, а їхні власники з роду Левенштернів на віддаленні побудували для свого проживання так званий Новий палац. При будівництві Плявіньської ГЕС (1967 році) частина селища потрапила в затоплену зону. У радянський час мав статус селища міського типу. До 1 липня 2009 року входив до складу Айзкраукльського району.

Відомі людиРедагувати

ПосиланняРедагувати