Державний переворот у Латвії (1934)

Державний переворот у Латвії 1934 року, відомий в Латвії як переворот 15 травня або переворот Улманіса, був самопереворотом ветерана прем'єр-міністра Карліса Улманіса проти парламентської системи в Латвії. Його режим тривав до радянської окупації Латвії в 1940 році.

Улманіс з міністрами, 1934
Монумент Улманіса в Ризі
Історія Латвії

У ніч з 15 на 16 травня Улманіс, за підтримки міністра війни Яніса Балодіса і воєнізованої організації Айзсарги взяв під контроль головні державні та партійні офіси, проголосив стан війни в Латвії, призупинив Конституцію, розпустив всі політичні партії та Сейм Латвії.[1]

Улманіс заснував непарламентський авторитарний режим, в якому він керував як прем'єр-міністр Латвії. Закони продовжував оприлюднювати чинний уряд. Тодішній президент Латвії Альбертс Квіесіс, який також був з Селянського союзу Латвії Улманіса, прийняв переворот і працював до кінця свого терміну 10 квітня 1936 року. Потім Улманіс незаконно прийняв посаду президента держави і був офіційно відомий як Valsts un Ministru Prezidents (державний і міністр-президент), але зазвичай в публікаціях називався Tautas Vadonis (лідер нації) або просто Vadonis (лідер).

Ульманіс був унікальним серед європейських диктаторів того часу, бо він не створив жодної правлячої партії і не вніс нову конституцію. Натомість Улманіс створив професійні палати, що контролюються державою, на основі моделей корпоратизму авторитарних режимів Костянтина Пятса в Естонії і Антоніу де Олівейра Салазара в Португалії. Режим значною мірою базувався на авторитетах і культах особистості Улманіса і Балодіса як засновників Латвії під час Війни за незалежність Латвії, яка, як вони стверджували, звільнила народ від багатопартійного хаосу.

Безкровний переворот здійснювався армією і підрозділами національної гвардії Айзсарги, відданими Улманісу. Вони захопили ключові державни установи, засобі зв'язку та транспорту. Багато виборних посадовців і політиків (майже виключно з Латвійської соціал-демократичної робочої партії, а також фігури з крайнього правого і лівого боку) були затримані, як і будь-які військові офіцери, які чинили опір перевороту. Спочатку близько 2000 соціал-демократів були затримані владою, включаючи більшість соціал-демократичних членів розформованого Сейму. Але також були затримані й члени різних правих радикальних організацій, таких як Pērkonkrusts.[2] Всього 369 соціал-демократів, 95 членів Перконкрустс, пронацистських активістів від балтійських німців і кілька політиків з інших партій були інтерновані в табір, заснований в районі Карости, Лієпая. Після того, як декілька соціал-демократів, таких як Бруно Кальниньш, були очищені судом від звинувачень у володінні зброєю, більшість з тих, хто потрапив у в'язницю, почали з часом виходити на свободу, і деякі вирішили емігрувати.[3] Ті, хто був засуджений судами за зради, такі як лідер Перконкрустс Густавс Цельміньш, залишалися за ґратами протягом усього строку ув'язнення (три роки, як це було у випадку Цельмінша).[2]

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. THE EMERGENCE OF AN AUTHORITARIAN REGIME IN LATVIA, 1932—1934. Архів оригіналу за 24 липня 2020. Процитовано 18 квітня 2019. 
  2. а б Kārlis Ulmanis. Архів оригіналу за 27 березня 2019. Процитовано 20 квітня 2019. 
  3. Bērziņš, Valdis (ed.) (2003). 20. gadsimta Latvijas vēsture II: Neatkarīgā valsts 1918–1940 (Latvian). Riga: Latvijas Vēstures institūta apgāds. ISBN 9984-601-18-8. OCLC 45570948.