Мова ворожнечі (англ. hate speech — букв. «мова ненависті», гейтспіч[1]) — практикування агресивних висловлювань, які принижують чи дискредитують людину або групу осіб за ознакою раси (расизм), релігії, статі (сексизм) або сексуальної орієнтації (гомо-, бі-, трансфобія). Усталений в українській мові, дещо пом'якшений переклад з англ.: hate — ненависть, огида, нелюбов; speech — мова, промова, висловлювання.

Комітет міністрів Ради Європи визначає мову ворожнечі як усі форми самовираження, які включають поширення, підбурення, сприяння або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму чи інших видів ненависті на ґрунті нетерпимості, у тому числі: нетерпимість висловів у формі радикального націоналізму та етноцентризму, дискримінації та ворожості щодо меншин, мігрантів і людей з числа іммігрантів[2]. Застосування поняття найчастіше використовується у галузі юриспруденції та у сфері дотримання прав людини, при цьому воно постійно уточнюється. Так, парламентська асамблея Ради Європи у резолюції 1728 (2010 р.) «Дискримінація на основі сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності» спеціально засудила таку мову щодо ЛҐБТ[3].

Міжнародні документи про мову ворожнечіРедагувати

  1. Європейська Конвенція про права людини та основоположних свобод (Стаття 10);
  2. Додатковий Протокол до Конвенції «Про Кіберзлочинність»;
  3. Американська Конвенція про права людини (Стаття 13, пункт 5);
  4. Міжнародний Пакт про громадські і політичні права (Стаття 20, пункт 2);
  5. Міжнародний Пакт про економічні, культурні та соціальні права (МПЕКСП);
  6. Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, негуманних або таких, що порушують права людини видів поводження та покарання («Конвенція проти катувань»);
  7. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок;
  8. Міжнародна Конвенція з ліквідації всіх форм расової дискримінації (Конвенція з расової дискримінації);
  9. Декларація ЮНЕСКО про раси та расові заборони;
  10. Декларація ЮНЕСКО принципів терпимості;
  11. Європейська соціальна хартія.

Незважаючи на те, що всі країни світу визначають свою термінологію, яку можуть назвати «мовою ворожнечі», окремої дефініції цього визначення не існує. В кожному з вищеназваних документів власні визначення і класифікації. Спільним є те, що висловлювання, які проявляють агресію щодо інших людей, націй, соціальних груп, тощо, повинні каратися законом.

Та найскладнішим в міжнародному праві є не саме покарання за «мову ненависті», а її класифікація. Адже потрібно проводити межу між свободою вираження поглядів, «мовою ворожнечі» та правом на недискримінацію.

Мова ворожнечі в ЗМІРедагувати

В наш час ЗМІ грають особливу роль у житті кожної людини, тому саме вони являються середовищем для  поширення мови ворожнечі.

Причини поширенняРедагувати

  1. Журналісти намагаються збільшити зацікавленість та актуальність своїх матеріалів. Для більшої ефективності вони використовують техніки маніпулювання, порушуючи кодекс журналістської етики.
  2. Недостатньо якісний рівень освіти. Через це у багатьох журналістських матеріалах відсутня толерантність.
Види мови ворожнечі в ЗМІРедагувати

Інформаційно-аналітичний центр «Сова»  виділяє наступні види мови ворожнечі в ЗМІ:

  • Заклики до насильства. Заклики у зв'язку з конкретною ситуацією, із зазначенням об'єкта насильства; проголошення насильства допустимим засобом у своїх статтях і повідомленнях, в тому числі й у вигляді прямих закликів насильства відносно певної групи.
  • Пряме підбурювання до дискримінації, в тому числі у вигляді загальних гасел.
  • Завуальовані заклики до насильства і дискримінації. Пропаганда «позитивних», історичних і сучасних, прикладів насильства і дискримінації.
  • Створення негативного образу етнічної, релігійної або певної соціальної групи.
  •  Виправдання історичних випадків насильства і дискримінації.
  • Публікації та вислови, які ставлять під сумнів загальновизнані історичні факти насильства і дискримінації.
  • Твердження про неповноцінність (недолік культурності, інтелектуальних здібностей, нездатність до творчої праці) тієї чи іншої соціальної групи.
  • Твердження про історичні злочини тієї чи іншої етнічної або релігійної групи.
  • Твердження про кримінальність тієї чи іншої етнічної або релігійної групи.
  • Твердження про моральні недоліки тієї чи іншої етнічної або релігійної групи.
  • Звинувачення в негативному впливі тієї чи іншої етнічної, релігійної або певної соціальної групи на суспільство або держава.
  • Згадка певної групи або її представників в принизливому або образливому контексті.
  • Заклики не допустити закріплення в регіоні, районі, місті чи селі представників тієї чи іншої етнічної або релігійної групи.
  • Цитування ксенофобських висловлювань і текстів без коментаря, що визначає межі між позицією інтерв'юйованого та позицією журналіста.
  • Звинувачення групи в спробах захоплення влади або в територіальній експансії.
  • Заперечення громадянства.
  • Згадка про громадян як про іноземців або «не-громадян» через їх етнічної ідентифікації.
Засоби боротьби з мовою ворожнечі в ЗМІРедагувати
  • Якісна освіта.
  • Дотримання кодексу журналістської етики.
  • Створення незалежних ЗМІ.
  • Забезпечення рівності та різноманітності ЗМІ.


Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Вебер, Анн. Навчальний посібник з проблематики «мови ненависті» / [пер. з англ. Східно-Європейського Інституту Розвитку; за заг. ред. Павліченка О. М.] — К.: Тютюкін, 2010. — 96 с.
  • Дуцик Д. «„Мова ворожнечі“ в дискурсі українських медіа». Збірник наукових праць Донецького державного університету управління Том ХІІІ. Серія Соціологія. Випуск 217. Донецьк 2012 (112—119)
  • Занкова Б. «Мова нетерпимості та расизму» Генеральний директорат з прав людини та юридичних питань Рада Європи «Жити разом». Рада Європи 2010 (24-26)
  • Савончак В. Я. «Мова ворожнечі у ЗМІ: до дискусії про поняття». Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. 2012