Вікіпедія

Маценко Павло

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Маценко.

Павло́ Пилипович Маце́нко (24 грудня 1897, слобода Кириківка, Охтирський повіт, Харківська губернія — 8 березня 1991, Вінніпег, Канада) — український музикознавець, диригент, композитор, педагог, публіцист, редактор, громадський діяч.

Маценко Павло
Народився24 грудня 1897(1897-12-24)
Кириківка, Кириківська волость, Охтирський повіт, Харківська губернія, Російська імперія
Помер8 березня 1991(1991-03-08) (93 роки)
Вінніпег, Канада
Діяльністьмузикознавець

Біографічні відомості

ред.

Павло Маценко народився в козацькій слободі Кириківка (нині смт Кириківської селищної громади Охтирського району Сумської області) в сім'ї Пилипа та Мотрони Маценків, мав трьох братів і дві сестри. В родині любили музику і добре співали. Батько походив із заможної козацької родини, був військовим, служив у Санкт-Петербурзі, але знаходив час студіювати музику: навчився грати на скрипці, співав у хорі, був солістом-тенором у придворній співацькій капелі, знав теорію музикиі і був добрим диригентом[1].

Павло здобув освіту в рідному селі Кириківка; відтак вчився у Харкові та в Сумах. Воював і був поранений у Першій світовій війні. Закінчив старшинську військову школу в Києві; вступив до 2-го Слобідського полку армії УНР в 1917.

У 1918—1919 рр. навчався в Пастирсько-Місіонерській духовній школі в Сумах, співав у церковному хорі, відвідував школу драматично-сценічного мистецтва, яку очолював Яків Мамонтов[2].

Європейський період

ред.

Під час епідемії тифу 1920 року Павло Маценко був вивезений на лікування на острів Кіпр, де після одужання працював регентом церковних і диригентом світськиї хорів.

1923 року переїхав до Болгарії, бідував, важко працював у вугільних копальнях, на виноградниках, сортуванні тютюну, Був диригентом новозаснованого хору.

Переїхавши у 1924 до Праги та вступивши у Високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, закінчив музично-педагогічний факультет, продовжував студії в Празькій консерваторії, та в 1927—1928 закінчив чеську школу високих педагогічних наук. У Празі диригував «Українським академічним хором», а протягом 1929—1931 — хором української католицької церкви у Відні. З 1932 року — доктор музично-педагогічних наук.

Вінніпезький період

ред.

На запрошення Українського народного дому в 1937 прибув до Вінніпегу, де до 1940 працював учителем і диригентом. Протягом 1940—1945 років викладав на «Українських освітніх курсах» для молоді Канади й Америки, яких і був ініціатором. У 1941 заснував хор Молоді Українського національного об'єднання (МУНО) і диригував ним по 1949. Був секретарем Комітету українців Канади (КУК) з дня його заснування, згодом — головою його освітньої секції.

Включившись у культурно-суспільне життя української громади у м. Вінніпег, працював культурно-освітнім референтом УНО Канади, співзасновником і довголітнім секретарем вінніпезького Осередку української культури і освіти, співредактором газети «Новий Шлях» та дописувачем до українських часописів і журналів. Праця на освітній ниві не обмежувалася до Вінніпегу: був членом-кореспондентом УВАН у Канаді, ректором Інституту св. Івана у Едмонтоні, професором музики Колегії св. Володимира в Робліні (УГКЦ) і Колегії св. Андрея (УПЦК) при Манітобському університеті.

Помер 8 березня 1991 року у Вінніпезі.

Творчість

ред.

Павло Маценко — відомий історик музики, у його творчому доробку — наукові праці, дослідження, публіцистичні статті.

Автор понад 30 нарисів про українських композиторів; Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, О. Кошиця, М. Леонтовича, Л. Ревуцького, Я. Степового, К. Стеценка та ін.

Як журналіст та публіцист писав на різні теми до багатьох емігрантських періодичних видань Канади та США: газет «Новий Шлях», «Український робітник», «Українські Вісті», «Український голос», «Канадійський фермер», «Українське Слово», «Будучність нації», «Свобода», журналів «Вісник» (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Самостійна Україна» (Чикаго, США), «Віра й Культура» (Вінніпег, Канада), «Нові Дні» (Торонто, Канада), «Новий Літопис» (Вінніпег, Канада), «Вісті» (згодом — «Музичні вісті», Міннеаполіс, США) та ін.[3]

Музична спадщина митця охоплює композиції та аранжування церковної музики, зокрема Служби Божої, Єрусалимської утрені, великодніх відправ та ін; хорові імпровізації українських народних пісень, колядок, щедрівок, хор «Розгойдайтесь пінні хвилі» (сл. Б. Лисянського, 1938)[4].

Архів

ред.

Особистий архів Павла Маценка зберігається в Осередку української культури і освіти у Вінніпезі — одному з найбільших архівів україніки в Канаді. Архів митця складає двадцять чотири томи — матеріали наукової і журналістської діяльності, багатий епістолярій, нотні видання.

Чотири томи архіву складає листування. серед кореспондентів Павла Маценка десятки організацій та біля двохсот осіб: М. Антонович[5], В. Витвицький, А. Вирста, М. Гайворонський, В. Ємець, митрополіт Іларіон, крдинал Йосип (Сліпий), С. Килимник, Г. Китастий, О. Кошиць та багато інших.

В архіві зберігаються різноманітні нотні видання: партитури церковних українських хорових творів від XVII до кінця XX ст., наспіви, аранжування й композиції Павла Маценка, світська хорова музика XX ст., велика колекція творів композиторів діаспори[6].

Вшанування

ред.

1992 року, до 90-річчя від дня народження Павла Маценка, в Торонто вийшла друком збірка на пошану митця: автобіографічні матеріали, світлини, спогади діячів культури, яким довелося співпрацювати з ювіляром, копії статей Павла Маценка та його листів до українських композиторів тощо[7].

Художник-графік Микола Михайлович Бондаренко (1949—2023) створив портрет Павла Маценка, який надрукований в альбомі «Корінням із Сумщини»[8].

Твори

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ З автобіографії д-ра Павла Маценка // Павло Маценко. Музиколог, композитор і громадський діяч. — Торонто, 1992. — С. 13.
  2. ↑ Маценко Павло Пилипович // Сумщина в іменах : енциклопедичний довідник. 2-ге вид., перероб та доп. — Суми, 2004. — С. 298.
  3. ↑ Курбанова, Лідія Валеріївна. Значення різновекторної діяльності Павла Маценка у розвитку української музичної культури. Процитовано 19 грудня 2023.
  4. ↑ Муха А. Композитори України та української діаспори : довідник. — Київ :Музика, 2004. — С. 202.
  5. ↑ Граб, Уляна. Олександр Кошиць в епістолярному дуеті Павла Маценка та Мирослава Антоновича (PDF). Процитовано 20 грудня 2023.
  6. ↑ Макаренко Г. В. Наш земляк Павло Маценко: доля творчої спадщини / Г. В. Макаренко // Ювілейна палітра 2017: до пам'ятних дат видатних українських музичних діячів і композиторів : зб. статей та мат. Всеукр. наук.-практ. конф. з міжнар. участю (7—8 груд. 2017 р.). — Суми, 2018. — С. 67—74.
  7. ↑ Павло Маценко. Музиколог, композитор і громадський діяч. Збірник на пошану 90-ліття народин. Diasporiana. Процитовано 20 грудня 2023.
  8. ↑ Бондаренко М. Корінням із Сумщини : серія ліноритів / М. Бондаренко, О. Капітоненко. — Суми: ФОП Щербина І. В., 2016. — С. 44 : іл.

Джерела

ред.
  • Павло Маценко. Музиколог, композитор і громадський діяч : зб. на пошану 90-ліття народин / упоряд. і ред. Василь Верига. — Торонто : Видання Українського Національного Об'єднання Канади, 1992. — 242 с. : фот.
  • Українська журналістика в іменах / за ред. М. М. Романюка. — Львів, 1996. — Вип. ІІІ. — 424 с. ISBN 5-7702-1245-4
  • Головащенко М. І в Канаді залишився українцем / Михайло Головащенко // Музика. — 1997. — № 4. — С. 27.
  • Карась Г. Музична культура української діаспори у світовому часопросторі XX століття : монографія / Ганна Василівна Карась. — Івано-Франківськ : Тіповіт, 2012. — 1164 с.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Маценко_Павло&oldid=41350220