Відкрити головне меню

Матіясевич Михайло Степанович

Михайло Степанович Матіясевич (23 травня (4 червня) 1878(18780604), Смоленськ — 5 серпня 1941, Київ) — російський і радянський воєначальник. Учасник Громадянської війни. Був тричі командармом — 7-ї, 3-ї і 5-ї армій, відповідно за значимістю всіх похованих у столиці України радянських військових займає друге місце — після Ватутіна.

Михайло Степанович Матіясевич
Командарм 7.jpg
Народження 23 травня (4 червня) 1878(1878-06-04)
Смоленськ
Смерть 5 серпня 1941(1941-08-05) (63 роки)
Київ
Поховання Державний історико-меморіальний Лук'янівський заповідник
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
СРСР СРСР
Рід військ піхота
Освіта Одеське військове училище
Роки служби Російська імперія 19001918
СРСР 19181924
Звання Imperial Russian Army Col 1917 h.png Полковник
Війни / битви Російсько-японська війна
Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Нагороди
Орден Святої Анни 4 ступеня

БіографіяРедагувати

Народився 23 травня (4 червня) 1878 року в Смоленську в родині дворянина, військового. Освіту здобув у Ярославському кадетському корпусі, який закінчив в 1900 році. В 1902 році закінчив Одеське піхотне юнкерське училище.

У 1904 році добровольцем пішов на фронт, герой російсько-японської війни. Будучи поручиком 220-го піхотного Єпифанського полку в битві під Ляояном на річці Шахе був важко поранений японською шрапнеллю: отримав два поранення і важку контузію. Нагороджений орденом Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість». За особливим розпорядженням Миколи II після тривалого лікування він був відряджений курсовим офіцером у Віленське військове училище: «для повчання молодого покоління як зразок честі, хоробрості, героїзму, стійкості і витримки російського офіцера».

На 1 січня 1909 року — штабс-капітан 3-го піхотного Нарвського генерал-фельдмаршала князя Михайла Голіцина полку в Смоленську. У 19111915 роках знову у Віленському військовому училищі на посаді курсового офіцера училища. У 1914 році — капітан.

У Першу світову війну після 1 грудня 1914 року знову за особистим бажанням відбув у діючу армію. З 1915 року командував ротою і батальйоном на Західному і Північному фронтах. Був чотири рази поранений. Полковник (від липня 1916 року). У 1917 році командував 717-м піхотним Сандомирським полком (4-ї черги; 180-а піхотна дивізія, 34-й армійський корпус, 5-та армія, Північний фронт). У дні Жовтневого перевороту був одноголосно обраний командиром цього полку. У лютому 1918 року демобілізований, а у квітні 1918 року добровільно вступив в РСЧА.

У Червоній Армії послідовно обіймав посади:

 
Зображення М. С. Матіясевича на місці поховання

З листопада 1921 року — начальник Казанської військової школи, в 1922 році переведеної до Києва. У лютому 1922 — квітні 1924 років — начальник Об'єднаної школи імені С. С. Каменєва в Києві. З початку 1924 року у відставці через хворобу (персональний пенсіонер). У 1925 році він подавав до ГУВУЗ рапорт про повернення на службу, але отримав відмову. У 19261930 роках читав лекції в Київському інституті народної освіти та інших вишах Києва, працював у «Тсоавіахімі». У 1929 році закінчив Курси вдосконалення Вищого комскладу.

У січні 1931 року був арештований у справі «Весна». Провину за звинуваченням у контрреволюційній змові не визнав. Засуджений до 10 років ВТТ. Через 2 роки звільнений. У 1937 році знову заарештований за звинуваченням як і раніше. У 1940 році звільнений «за відсутністю складу злочину».

 
Могила Михайла Матіясевича

Помер 5 серпня 1941 року у Києві за місяць до його заняття німцями. Похований на Лук'янівському кладовищі Києва (ділянка № 13-І, ряд 4, місце 2). Надгробок — прямокутна стела з білого італійського мармуру, хрест, керамічне фото.

РодинаРедагувати

Батько Михайла Степановича — майор царської армії. Його перша дружина Катерина Олексіївна Вакар, від неї мав чотирьох синів: Олексія — капітана 1 рангу, Леонтія і Володимира — інженерів, Платон — помер, коли йому був один рік. Друга дружина, Марія Степанівна Маєвська, від якої сини Михайло — інженер та Сергій — військовий, який загинув на фронті німецько-радянської війни.

ЛітератураРедагувати

  • Л. Проценко, Ю. Костенко . Лук'янівське цивільне кладовище, путівник. — «Інтерграфік». — С. 192. ISBN 966-532-012-2;
  • Тарасов Е. Командарм М. С. Матиясевич. — «Воен.-ист. журн.», 1969, № 2.

ПосиланняРедагувати