Відкрити головне меню
Представник української шляхти — переяславський полковник Семен Сулима

Українська шляхта, історично малоросійська шляхта також малоросійське шляхетство — суспільний стан, історична привілейована категорія населення Війська Запорозького в XVII—XVIII ст. що включала в себе козаків (до яких також відносилась неурядова шляхта), козацьку старшину, а також представників духовного чину.

У вузькому значенні до шляхти відносили козацьку старшину — категорію посадових осіб (та членів їх родин) яка здійснювали військове та адміністративне управління Війська Запорозького, і за рахунок привілеїв отримали значні маєтності. А також значне військове товариство — привілейований козацький стан підпорядкований, у залежності від рангу, особисто гетьманові чи старшині.

Становлення української шляхти відбулось з поступовим відродженням шляхетських традицій Речі Посполитої, що водночас призвело до погіршення становища інших станів. Після ліквідації Гетьманщини значна кількість української шляхти отримали дворянство.

Зміст

ІсторіяРедагувати

ПередумовиРедагувати

В XVI ст. грамотами короля Сигізмунда II Августа відбулось кінцеве оформлення привілеїв рицарського та шляхестького чину народу руського. Він надав руській шляхті право обиратись в чини сенаторські, придворні та земські; приймати участь в виборі депутатів на загальні сейми і сеймики повітові, і судитись литовським статутом. Одночасно універсалом короля Сигізмунда ІІ Августа в 1572 році відбулось заснування реєстрового козацького війська. Згідно нього реєстрові козаки звільнялись від сплати податків, отримали незалежність від місцевої адміністрації та мали самоуправління зі своєю козацькою старшиною. З приходом наступного короля Стефана Батория реєстрове військо було розпущене. Проте вже в вересні 1578 року був виданий універсал «Згода з низовцями», яким збільшим склад реєстру до 600 чоловік, а в 1583 р. до 800. Разом з тим Баторий відновив козацьку старшину, яку розділив на генеральну та полкову. Згідно 18 артикула статуту, який постановляв щоб «достоїнства та чинів простолюдинам не давати, а давати оних тільки шляхті», старшиною та гетьманами реєстрового війська переважно ставали шляхтичі. Неможливість нереєстрового козацтва отримати від коронного уряду шляхетських чи реєстрових прав, а також зневага та ігнорування прав реєстрового козацтва призвели до низки повстань, що закінчувались збільшенням чи зменшенням козацького реєстру. Повстання Хмельницького призвело до залучення значної кількості дрібної шляхти до лав Війська Запорозького, особливо серед козацької старшини. Реєстр Війська Запорозького 1649, а потім Березневі статті збільшили кількість реєстрових козаків до 60 тис. (пізніше було зменшено до 30 тис.). А разом з ними згідно з договорами з коронним урядом козацька старшина визнавалась рівною шляхті.

СтановленняРедагувати

« ...внутренняя жизнь малорусского общества проходила, можно сказать, совсем изолированно от внешних воздействий. Великая Россия вовсе не навязывала Гетманщине своего общественного строя и вообще мало влияла на внутренний строй Гетманщины, по крайней мере до половины XVIII века. Гораздо большее влияние должна была оказать Польша – она передала Гетманщине свои шляхетские и крепостнические традиции, свою культуру и, главнее всего, свои шляхетские законы. Само собою понятно, что такого рода внешних воздействий недостаточно для того, чтобы среди общества, настроенного, по-видимому, вполне демократически, вызвать особый привилегированный, господствующий над массою класс. Зародился он сам, без внешних влияний, зародился, очевидно, потому что в самом этом обществе были условия, вызывающие ею появление на свет... »

Міллер Д.П., «Перетворення козацької старшини на дворянство» (1897)

Повстання Хмельницького, і подальші переселення з Правобережної України призвели до значних демографічних змін на Лівобережжі, в той же час збереглась культура, самоврядування, закони ітд. з часів Речі Посполитої. А разом з ними і соціальна ієархія, яка розділила населення на поспольство — міщан і селян, та козацтво, що включало в себе давню шляхту що підтримала повстання, тих хто скористався універсалом що його отримав ніжинський полковник Прокіп Шумейко з дозволом «всій шляхті до своїх маєтків і староств приїжджати і селитись», а також шляхетські роди, що переважно через обезземелення, але також і з інших причин пізніше переселялись на землі Війська Запорозького. До таких родів відносились: Драгомирови, Раєвські, Соханські, Погорілки, Федорцови-Малиши, Геєвські, Богомольці ітд.[1]

Козаки Війська Запорозького поділялись на три категорії — старшину, значне військове товариство та реєстрових (городових) козаків. Користуючись визнанням коронного уряду та 18 артикулем Литовського статуту, старшина поступово починає за собою закріпляти права що мала шляхта до повстання. Вже в грамотах 1654 року до царя Олексія Михайловича згадується про благородну шляхту християнської віри, що отримує більші привілеї від козаків та посполитих. Ці права закріплюються наступними царями, а представники козацької старшини поступово перетворюються в малоросійське шляхетство, з приєднанням до нього переселенців — шляхтичів з Речі Посполитої, Молдавії, Сербії ітд. Частина старої шляхти, що не приєдналася до уряду, так і залишилася на неупривілейованому положенні, не зважа­ючи на свої документи.

Разом з тим серед козацької старшини, а також частково серед рядового козацтва почалось формування та відродження шляхетської ідентичності за взірцем шляхти Речі Посполитої. В Пактах і Конституціях прав і вольностей Війська Запорозького відбувається відродження сарматизму у формі хазарського міфу. В працях Самійла Величка, Григорія та Василя Полетик ітд війна 1648—1654 рр. почала зображуватись як своєрідна фронда, в якій пригноблене «шляхетно-урожоне» козацтво боролося проти магнатів за свої права і вольності. При цьому становище не тільки посполитих, але навіть рядового козацтва почало значно погіршуватись. Перші поступово ставали кріпаками, а другі почали втрачати права і землю перетворюючись на селян. Відмінений після Повстання Хмельницького Литовський Статут козацька старшина повернула в першій чверті XVIII ст., і за його допомогою затвердила за собою шляхетські права, маєтності та уряди, що не рідко ставали спадковими. А «козацька» і «шляхетська» самоідентифікації стали для них стали синонімами:

« ...Процесс совершался быстро. Мало по малу, выделившиеся из среды простого казачества казацкие начальники присваивали себе права настоящей шляхты. К концу первого пятидесятилетия пореволюционного периода паны являются владельцами населенных имений, имеющими право на труд крестьян. Они судятся шляхетским правом, выбирают из своей среды урядников на все должности в крае, не платят налогов и не несут общенародных повинностей, их дети пользуются особыми преимуществами по службе, а образование дает им возможность, и по внешности, и по развитию, превратиться в особую породу, резко отличную от рядового казачества и поспольства... В ХѴIII веке снова-появляется термин шляхетство и замечаются уже попытки закрепить на законном основании этот термин за старшиною... Чем дальше шло время, тем тверже становились права старшины, а вместе с тем и росли ее претензии. К концу первого столетия со времени народной революции, упразднившей привилегии, Малороссия готова была превратиться в маленькую Польшу, управляемую классом, наделенным теми же самыми привилегиями, против которых так энергично боролся малорусский народ в пору революции... Оставалось только восстановить старо шляхетские формы в области управления и суда, а затем получить и формальное признание своих шлехетских прав от верховной власти... »

Міллер Д.П., «Перетворення козацької старшини на дворянство» (1897)

Перетворившись в упривілейований шляхетський стан, козацька старшина почала домагатись зрівння з російським дворянством та розширення автономії Війська Запорозького. Скориставшись становищем гетьмана Розумовського при дворі відбулась адміністративної та судова реформи, що повернула стару систему судочинства Речі Посполитої з відновленням сейма та шляхетських судів. Проте вже в 1764 році Катерина ІІ скасувала посаду гетьмана, а за ним ліквідувала всю автономію Війська Запорозького перетворивши її в Малоросійську губернію.

НобілітаціяРедагувати

Портрети представників нобілітованих українських шляхетських родів

До отримання українською шляхтою дворянства, російський уряд її за дворян не вважав. Правами дворянства могли користуватись тільки роди яким вони були або височайше пожалувані (до таких родів відносились Лизогуби, Кандиби, Маркевичі, Апостоли ітд.), або які служили в російських полках та канцеляріях, і отримували чини що давали спадкове дворянство (до таких родів відносились Бороздни). Інші за дворян не визнавались, і ще за правління Єлизавети Петрівни сенат підтвердив неможливість прийому малоросія до шляхетського корпусу за відсутності там дворян. Через це малоросійська шляхта почала клопотати про зрівняння малоросійських чинів з класами табелю про ранги.

Набуття малоросійським шляхетством дворянства спричинилось діяльністю Комісії з укладання проекту Нового Уложення (1766–74). З 1782 р. козацькій старшині надавалися аналогічні права що отримало російське дворянство завдяки закону про «Учреждения о губерниях 1775». На виконання царського указу від 28 липня 1783 про ліквідацію полкового устрою в Гетьманщині старшинські посади перейменовувалися на російські табельні чини. З 1785 на шляхетство поширилася чинність царської Жалуваної грамоти дворянству 1785, згідно з якою проголошувалася повна свобода дворян від обов'язкової військової служби, передбачалося утворення дворянського товариства в кожній губернії з правом обрання свого предводителя, надання дворянських титулів, вирішення питань щодо достовірності доказів претендента на дворянство, подання петицій безпосередньо до престолу ітд[2]. Відсутність точних рекомендацій і правил призвели до значних порушень в отриманні дворянства. Понад 100 тис. встигли тим чи іншим чином довести чи сфальсифікувати шляхетське походження, при тому що на момент ліквідації в Гетьманщині проживало &&&&&&&&01027928.&&&&001 027 928 дорослих чоловіків[3]. Така кількість в рази перевищувала відсоток дворян у внутрішніх губерніях, і призвела герольдію розпочати процес перегляду справ, і позбавлення дворянства навіть представників козацької старшини, через відсутність закону про відповідність малоросійських чинів загальноросійським. Боротьба за дворянські права малоросійського шляхетства тривала аж до середини XIX ст., і закінчилась отриманням більшістю представників малоросійської аристократії дворянства доведенням свого походження, або вислугою до відповідного чина. Рядове козацтво було переведене в новий соціальний стан — малоросійських козаків, за якими були збережені права на особисту свободу, володіння землею та можливість пізнішого отримання дворянства за наявності доказів про досягнення предками необхідних малоросійських чинів.

Малоросійське дворянствоРедагувати

Після скасування Війська Запорозького та набуття дворянства, малоросійське шляхетство, як і духовенство, міщанство та інші соціальні стани тепер вже Чернігівської та Полтавської губернії поступово зросійщилось. Тим не менш разом з триєдиною ідентичністю що в кінці 17-початку 18 ст. пропагувалась представниками малоросійського духовенства («Палінодія» Захарія Копистенського, потім Синопсис Київський Гізеля, потім власне автором теорії про триєдиний народ — Феофаном Прокоповичем), виникла також і малоросійська ідентичність. Її виникнення припало на другу половину XVIII ст., коли малоросійське шляхетство почало займатись домашніми архівами, дослідженням власної генеалогії ітд для доведення дворянського походження. Ці передумови створили зацікавлення серед них своєю історією. Разом з тим призвели до створення перших громадсько-політичних організацій (Новгород-Сіверський патріотичний гурток, Малоросійське таємне товариство), перших історичних («Історію Русів») та літературних творів народною українською Котляревського ітд. Пізніше представники малоросійських шляхетських родин Косачів, Драгоманових, Лисенків, Галаганів, Дорошенко, Лизогубів, Тарновських ітд спричинились та стали основою для становлення української ідентичності, культури, науки, та відродження державності.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство / [Соч.] Д. Миллера. — Киев: тип. Ун-та св. Владимира Н. Т. Корчак-Новицкого, 1897. — [2], 136 с.; 26.