Соловйов Сергій Михайлович

Російський історик та педагог українського походження

Сергі́й Миха́йлович Соловйо́в (нар. 5(17) травня 1820, Москва, Російська імперія — нар. 4(16) жовтня 1879, Москва, Російська імперія) — російський історик, з 1847 року професор Імператорського Московського університету, з 1872 року академік Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук. Член Московського археологічного товариства.

Сергій Соловйов
Сергей Соловьёв
Народився 17 травня 1820(1820-05-17)
Москва, Російська імперія
Помер 16 жовтня 1879(1879-10-16) (59 років)
Москва, Російська імперія
Поховання Новодівичий цвинтар
Країна Російська імперія
Діяльність історик, професор, поет, письменник
Alma mater Імператорський Московський університет
Галузь історія
Заклад Імператорський Московський університетd
Олександрівське військове училище
Посада ректор Московського університетуd
Вчене звання професор
Науковий ступінь доктор наук
Вчителі Грановський Тимофій Миколайович
Відомі учні Nil Popovd
Ключевський Василь Йосипович
Аспіранти, докторанти Ключевський Василь Йосипович
Членство Сербське вчене товариствоd
Російська академія наук
Петербурзька академія наук
Діти Соловйов Володимир Сергійович[1]
Polyxena Solovyovad[2]
Mikhail Solovʹevd
Соловйов Всеволод Сергійовичd
Maria Sergeevna Bezobrazovad
Автограф

Роботи у Вікіджерелах
CMNS: Соловйов Сергій Михайлович у Вікісховищі

Батько російського філософа Володимира Соловйова

Життєпис

ред.
 
Поштова марка СРСР присвячена С. М. Соловйову, 1991 рік

Сергій Михайлович Соловйов народився 5(17) травня 1820 року у Москві в сім'ї священика. У 1833-38 навчався у гімназії. У 1838 вступив на історико-філологічне відділення філософського факультету Імператорського Московського університету. Після закінчення університету (1842) протягом 1842-44 перебував за кордоном як домашній учитель дітей графа Олександра Строганова. Відвідував лекції Франсуа Гізо, Жуля Мішле у Парижі, Карла Ріттера, Леопольда фон Ранке у Берліні, познайомився з відомими славістами Вацлавом Ганкою, Франтішеком Палацьким, Павелом Шафариком. У 1845 захистив магістерську, а в 1847 — докторську дисертацію. З 1847 — професор Московського університету. У 1864-70 — декан історико-філологічного ф-ту, у 1871-77 — ректор Московського університету. В останні роки життя був головою Московського товариства історії і старожитностей російських, директором Оружейної палати. У студентські роки Соловйов симпатизував російським слов'янофілам, згодом поділяв погляди західників, займаючи помірковану ліберальну позицію. Був придворним учителем російських імператорів. Відстоював автономні права університетів, за що змушений піти у відставку з посади ректора.

Історичний процес розглядав переважно в геґелівському дусі як послідовну зміну одних «історичних» народів іншими, зокрема відкидав позитивістську ідею безумовності суспільного поступу (див. Поступу теорії). Поділяв трифакторну модель у репрезентації історичного життя: географічне середовище, природа племені та виховання. Прихильник геґельянського органіцизму в репрезентації світу історії. Висвітлював історію російського народу в контексті його державності, проте розглядав державу як «природний продукт народного життя». Тримався думки, що держава і народність, як складові історії Росії, нерозривно пов'язані між собою. Наголошував на необхідності вивчення державних форм у найтіснішому зв'язку з історією суспільства, передусім у руслі тих змін та перетворень, які вносили до його історичного життя урядові інституції. Водночас С. уникав протиставлення історії держави та землі, історії держави і народу. Зосереджував свої дослідницькі інтенції на реконструкції як держави, так і суспільства, побуту. На думку С., поступовий перехід громадського укладу в побут державний, послідовне перетворення племен у князівства, а князівств — у єдине державне ціле, становлять сенс російської історії. Вважав, що російську історію не варто жорстко диференціювати чи поділяти на окремі частини, періоди, етапи, а, навпаки, слід з'єднувати відмінні просторово-хронологічні сегменти, концентрувати увагу на їхніх генетичних зв'язках та на безпосередньому наступництві державних і суспільних форм. С. тлумачив кожне явище, подію чи факт із перспективи каузального ланцюга внутрішніх причин і лише опосередковано оперував контекстами зовнішніх впливів. Відводив особливу роль географічному середовищу та колонізаційному процесу в дусі німецького географа К.Ріттера, в яких убачав витоки засадних цивілізаційних відмінностей в історії Росії та Західної Європи[3].

Автор капітальної «Истории России с древнейших времен» до 1770-их pp. (29 тт., 1851 — 79; нове видання в 15 тт., 1959 — 66) і низки монографічних праць.

Ставлення до України

ред.

У питаннях історії України Соловйов продовжував традиційну великодержавницьку лінію російської історіографії. Його праці, присвячені історії України, торкаються тільки козацької доби: «Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу» (1848 — 49), «Малороссийское казачество до Богдана Хмельницкого» (1859 рік). Чимало документального матеріалу до історії України XVII — XVIII століть подано в його «Истории России», при чому іноді об'єктивізм дослідника бере верх над традиційними концепціями російських істориків.

Соловйов про походження сучасних росіян

ред.

Разом з тим, висвітлюючи у своїх працях історію часів Київської Русі, Соловйов змушений був показати, що відмінності між мешканцями півдня (Києва) і півночі (Ростова, а згодом Владимира), були значними вже в дотатарські часи[4].

А так Соловйов описував заселення мешканцями півдня території сучасної Росії:

  Панівні обставини взяли своє: степова Україна, область Дніпровська, піддається постійним, сильним спустошенням від кочовиків; її міста порожні: в них живуть псарі та половці, за відгуком самих князів; куди ж було піти руським людям від полону і розорення? Звичайно, не на південний схід, прямо в руки до половців; звичайно, не на захід, до чужовірних ляхів та угорців; вільний шлях залишався один - на північний схід: так, Ростовська, спочатку фінська, область отримала своє слов'янське населення.  
Оригінальний текст (рос.)
Господствующие обстоятельства взяли свое: степная украйна, область Днепровская, подвергается постоянным, сильным опустошениям от кочевников; ее города пусты: в них живут псари да половцы, по отзыву самих князей; куда же было удалиться русским людям от плена и разорения? Конечно, не на юго-восток, прямо в руки к половцам; конечно, не на запад, к иноверным ляхам и венграм; свободный путь оставался один - на северо-восток: так, Ростовская, изначала финская, область получила свое славянское население[5]

Але разом з тим історик зазначав:

  Крайній північний схід, ще не підвладний руським князям, населений зирянами і вогуличами, не привабливий і небезпечний для поселенців не войовничих, що йдуть невеликими масами.  
Оригінальний текст (рос.)
Крайний северо-восток, еще не подвластный русским князьям, населенный зырянами и вогуличами, не привлекателен и опасен для поселенцев невоинственных, идущих небольшими массами[5].

Соловйов про державність

ред.
  Держава є необхідна форма для народу, який немислимий без держави.  
Оригінальний текст (рос.)
Государство есть необходимая форма для народа, который немыслим без государства[6].

Родина

ред.

Був у шлюбі з Поліксеною Романовою, яка мала українське коріння. Серед своїх предків вона називала філософа Григорія Сковороду. У Володимира Павловича Романова в Лебединському повіті на Харківщині був свій маєток, пов'язані вони і з Херсонською губернією, с. Березівка, Александрійського повіту, де проживав В. Романов до свого арешту за підозрою у контактах з декабристами. Там Соловйов міг ознайомитися з працями одеського історика Аполлона Скальковського, який займався історією запорозького козацтва та колонізації півдня України.

Примітки

ред.

Література та джерела

ред.

Посилання

ред.