Лейшманіози

паразитарні хвороби


Лейшманіо́зи (лат. Leishmaniasis) — група паразитарних природно-вогнищевих інфекційних хвороб, в основному трансмісивних зоонозів, поширених у тропічних і субтропічних країнах. Їх спричинюють найпростіші з роду Leishmania, які передаються людині через укуси москітів.

Лейшманіози
Leishmania tropica - один із збудників шкірного лейшманіозу
Leishmania tropica - один із збудників шкірного лейшманіозу
Класифікація та зовнішні ресурси
МКХ-10 B55
DiseasesDB 3266
MedlinePlus 001386
eMedicine emerg/296
MeSH D007896
CMNS: Лейшманіози на Вікісховищі

Зміст

Передача інфекціїРедагувати

Передача відбувається через москітів з родини Метеликових. У 1950-х роках чисельність москітів (лат. Phlebotominae) значно зменшилась через використання інсектицидів (головним чином ДДТ) проти комарів Анофелес, переносників малярії. У 21-му столітті популяція відновила свою первісну кількість, внаслідок чого в Середземномор'ї знову почастішали випадки захворювання на лейшманіози у людей і тварин.

Рівень захворюваності у людей і собак залежить від локальної популяції москітів, чисельності комах і притаманному їм ступеню кусючості.

Захворюваність лейшманіозами у собак місцями є дуже високою. Так в Андалузії інфіковано близько 42 % собак, на Сицилії близько 80 %.

ПатогенезРедагувати

Для розвитку паразиту потрібно два хазяїни. Один із них кусюча комаха, в крові якої розвиваються і розмножуються лейшманії в джгутиковій промастиготній формі (розмір 10-15мкм). Другим хазяїном є представник хребетних, в тому числі і людина, в організмі якого збудник перебуває в амастиготній безджгутиковій формі (розміри суттєво менші від 2 до 5 мкм). Тут паразити знаходяться переважно в середині макрофагів (внутрішньоклітинно) — особливо в органах системи мононуклеарних фагоцитів.

Лейшманії можуть нейтралізувати кислоту фагосом і захоплювати вільні радикали кисню всередині макрофагів. Тут також проходить їхнє розмноження шляхом поділу.

Після попадання інфікованої крові в кишечник москіта збудник розмножується ще у безджгутиковій формі. Пізніше вони трансформуються у велику джгутикову форму. За допомогою джгутиків лейшманії активно просуваються до хоботка комахи і при наступному укусі попадають на шкіру. Там вони поглинаються дендритними клітинами і макрофагами, і розмножуються всередині них. Після розмноження паразити руйнують клітинну мембрану таким чином попадають в організм, а звідти в нові клітини імунної системи, Цей процес проходить переважно в лімфатичних вузлах, кістковому мозку, селезінці, печінці. Інкубаційний період при цьому може сильно відрізнятися і становити від одного місяця до семи років.

Зазвичай на збудник в організмі тварини чи людини виділяються антитіла, та незважаючи на прикріплення антитіл збудник ще здатний інфікувати, він поглинається макрофагом й інфекція поширюється далі. Із збільшенням тривалості захворювання імунна відповідь стає все менш специфічною, що призводить до надлишку циркулюючих комплексів антиген-антитіло, що в свою чергу може призвести до виникнення вісцеральних форм лейшманії, ниркової недостатності і до смерті.

КласифікаціяРедагувати

Існує поділ лейшманіозів за клінічно-географічними факторами на:

Класифікація людських лейшманіозів згідно МКХ-10Редагувати

  • B.55. Лейшманіоз
    • B.55.0 Вісцеральний лейшманіоз
    • B.55.1 Лейшманіоз шкіри
    • B.55.2 Лейшманіоз шкіри та слизових оболонок
    • B.55.9 Лейшманіоз, неуточнений

Клінічні проявиРедагувати

Існує багато форм захворювання, які систематизують відповідно до географічного поширення лейшманій. Діапазон форм поширюється від спонтанно самовиліковуваних поодиноких виразок до летальних генералізованих форм захворювання. У світі розрізняють 3 основних форми лейшманіозів.

Вісцеральний лейшманіозРедагувати

При вісцеральному лейшманіозі (відомому ще як гарячка Дум-Дум, чорна гарячка або кала-азар) уражаються внутрішні органи. Збудники — L. Donovani, у Європі — L. Infantum. Ймовірно це захворювання поширилося з стародавньої східної Африки через Близький Схід до Індії.[1][2][3][4]

Нещодавно палеонтологам під керівництвом Альберта Р. Цінка вдалося виділити мітохондріальну ДНК Leishmania donovani з давньоєгипетських мумій Середнього царства.[5]

У 1977 році спостерігали велику епідемію вісцерального лейшманіозу в Індії (північний Біхар). Тоді захворіло близько 70000 осіб. Термін кала-азар походить з хінді і означає «чорна шкіра». Вісцеральний лейшманіоз поширений не лише в Індії і Китаї. Він зустрічається і в Європі, (зокрема, Середземномор'я, від Португалії до Туреччини, а також в Південній Америці, в першу чергу в Бразилії).

При гістологічному дослідженні можна розпізнати типові для цього захворювання човникоподібної форми лейшманії в макрофагах. Без лікування близько 3 % хворих помирають.

Лейшманіоз шкіриРедагувати

 
Шкірна форма лейшманіозу з локалізацією на кисті

Шкірний лейшманіоз (хвороба Боровського, багдадська виразка, каучукова виразка) уражує, на відміну від вісцерального лейшманіозу, виключно шкіру і не зачіпає внутрішні органи. Переносниками є москіти чи метеликові. Комахи заражуються збудниками лейшманій під час смоктання крові; потім в травному каналі самок москітів збудники проходять цикл розвитку, потім нові лейшманії попадають у хоботок. При укусі інфікованим москітом відбувається подальша передача паразита. Збудниками цього виду лейшманії є L. tropica major, L. tropica minor, L. tropica infantum та L. aethiopica.

Москіти є поганими літунами. Вони шукають незахищене тіло. Місце укусу комара спочатку червоніє, виникає свербіж і утворюється вузлик, який трансформується в папулу, яка в свою чергу перетворюється в болючу гнійну виразку. Діаметр виразки може бути в межах від 1 до 10 см. Розмноження паразитів обмежується часто місцем укусу. Виразка найчастіше зустрічається на обличчі. Клінічно розрізняють вологу (L. tropica major), суху (L. tropica minor) і дифузну (L. tropica infantum і L. tropica aethiopica) форми лейшманіозу. Від лікування при перших двох формах відмовляються, оскільки виразка протягом 6-12 місяців проходить самостійно. На жаль, часто рубці спотворюють обличчя. Дифузний лейшманіоз шкіри самостійно не проходить.

Лейшманіоз шкіри та слизових оболонокРедагувати

Лейшманіоз шкіри та слизових оболонок (відомий у південній Америці як ута і еспундія). При цьому уражається як шкіра, так і слизові оболонки. Збудник L. brasiliensis brasiliensis і переноситься метеликовими. Клінічно відрізняється тяжким тривалим деструктивним враженням шкіри, яке не проходить самостійно.

Лейшманіози у тваринРедагувати

Лейшманіоз може зустрічатися в домашніх тварин, переважно в собак. Хоча описані захворювання котів, гризунів, великої рогатої худоби. Собаки і гризуни найважливіші резервуари збудників. Люди швидше за все не були первинними хазяїнами лейшманій. Оскільки лейшманії можуть вражати майже всі системи органів, хвороба може мати дуже різноманітні прояви. У переважної більшості хворих тварин вражається тільки шкіра. За клінічною картиною можна визначити прогноз захворювання:

  • Симетрична втрата шерсті і утворення лупи: близько 60 % випадків; розвивається переважно у тварин з нормальною імунною системою; процес починається на голові і поширюється на інші частини тіла;
  • Шкірна виразка над кістковими виступами, на кінчику хвоста, на вухах і на межі шкіри і слизової оболонки: зустрічається у 20 % хворих тварин і вказує на ослаблену імунну систему. Симптоми виникають з однієї сторони і викликаються безпосередньо паразитами, хоча можуть також спричинятися через імонокомплекси, викликаючи васкуліт.
  • Утворення вузликів у шкірі: прибулі макрофаги призводять до утворення вузликів у товщі шкіри; потім імунні клітини поділяються тільки незначно. Цей варіант виникає приблизно у 12 % хворих тварин і вказує на недостатню імунну відповідь.
  • Генералізована дегенерація шкіри з утворенням пустул на тулубі: найрідша форма близько 4 %. Пустули наповнені негнійною рідиною і власними паразитами. Патогенез цієї форми є недостатньо вивчений і нема жодних вказівок на зв'язок з імунною системою хворих тварин.

Поряд з описаними порушеннями на шкірі можуть з'являтися й інші порушення, такі як гіперкератоз, параніхії, безпігментні плями на носі і пащі. Може уражатися слизова оболонка.

При хворобі шкіри часто можуть вражатися внутрішні органи (вісцеральний лейшманіоз). Залежно від вражених органів можливі наступні прояви захворювання: гепатит, гастроентерит, ниркову недостатність, васкуліт, остеомієліт, поліартрит, неврити і міозити.

Через вище згадане різноманіття клінічних картин діагностика може бути важкою. Тим більше, що для України хвороба не є ендемічною і не належить до звичних діагнозів.

ПриміткиРедагувати

  1. P. Desjeux: Leishmaniasis. Nature reviews. Microbiology, Sept. 2004, Nr. 2; S. 692, PMID 15378809
  2. S. M. Beverley: Protozomics: Trypanosomatid parasite genetics comes of age. Nature reviews. Genetics, Jan. 2003, Nr. 4, S. 11-9, PMID 12509749
  3. B. L. Herwaldt: Leishmaniasis. Lancet, Oct. 1999, Nr. 354, S. 1191-9, PMID 10513726
  4. F. Pratlong, J. Dereure et al.: Sudan: the possible original focus of visceral leishmaniasis. Parasitology, Juni 2001, Nr. 122, S. 599–605. PMID 11444612
  5. Albert R. Zink et al.: Letter: Leishmaniasis in Ancient Egypt and Upper Nubia. Emerging Infectious Diseases, Oct. 2006, Vol. 12, Nr. 10, vollständiger Text

ПосиланняРедагувати

  Це незавершена стаття про інфекційні захворювання.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.