Вікіпедія

Галич Олександр Аркадійович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Олександр Галич.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гінзбург.

Олександр Аркадійович Галич (справжнє прізвище — Гінзбург; нар. 19 жовтня 1918, Катеринослав (нині — Дніпро) — пом. 15 грудня 1977, Париж, Франція) — радянський поет, сценарист, драматург українського єврейського походження, автор і виконавець власних пісень; політичний емігрант.

Олександр Аркадійович Галич
Ім'я при народженніОлександр Аркадійович Гінзбург
ПсевдоГалич
Народився19 жовтня 1918(1918-10-19)[1][4][…]
Катеринослав, Махновщина[5]
Помер15 грудня 1977(1977-12-15)[1][2][…] (59 років)
Париж, Франція[6]
·ураження електричним струмом
ПохованняСент-Женев'єв-де-Буа
Країна СРСР
Діяльністьписьменник, драматург, бард
Галузьпоезія[6], шансон[6], сценарій[6], драма[6] і література[6]
Alma materЛітературний інститут імені Горького
Знання мовросійська[1][7]
Жанравторська пісня і п'єса
Брати, сестриГінзбург Валерій Аркадійовичd
ДітиGrigory Mikhnov-Vaytenkod
IMDbID 0302090

Життєпис

ред.

Олександр Гінзбург народився 19 жовтня 1918 рік а в Катеринославі (нині Дніпро) в єврейській родині. Батько Арон Самойлович Гінзбург був економістом; мати Фейга (Фані, Фаїна) Борисівна Векслер працювала в консерваторії[8]. Дід був педіатром; дядько — літературознавець Лев Самойлович Гінзбург (1879—1933)[9][10]. Жила сім'я в будинку № 74 по вулиці Козачій, зведеному в 1911 році силами самих мешканців (Катеринославським домобудівним товариством, першим у місті житловим кооперативом). Молодший брат — кінооператор Валерій Гінзбург. У 1920 році сім'я Галича переїхала у Севастополь, а в 1923 році — в Москву. Там Галич закінчив школу 24 БОНО (нині № 1227). Дід працював комендантом однієї з будівель Кремля. Згодом, коли він потрапив під слідство, Галич давав хабар судді, щоб виручити діда[11] .

До німецько-радянської війни вступив до Літературного інституту ім. О. М. Горького, потім навчався в Оперно-драматичній студії К. Станіславського, згодом — у Театрі-Студії О. Арбузова та В. Плучека (1939). Грав на сценах Грозненського театру народної героїки та революційної сатири, в Ташкентському театрі В. Плучека, котрий виступав перед фронтовиками (був актором, драматургом, поетом, композитором). Написав п'єси для театру — «Вас викликає Таймир» (у співавторстві з К. Ісаєвим), «Шляхи, які ми обираємо», «Під щасливою зіркою», «Похідний марш», «За годину до світанку», «Чи багато людині треба», а також сценарії фільмів «Вірні друзі» (разом з К. Ісаєвим), «Дайте книгу скарг», «Третя молодість», «Та, що біжить по хвилях».

Із кінця 1950-х починає складати пісні, виконуючи їх під власний акомпанемент на семиструнній гітарі. Відштовхуючись в якійсь мірі від романсової традиції та мистецтва Олександра Вертинського, Галич став першим із найяскравіших представників жанру радянської авторської пісні (потім були Булат Окуджава, Володимир Висоцький та ін.). З появою магнітофонів Галич набув величезної популярності, передусім серед широких кіл радянської інтелігенції. Він фактично сформував жанр.

 
Могила Олександра Галича у Сент-Женев'єв-де-Буа

Перші пісні — «Лєночка» (1959), «Про малярів, опалювача і теорію відносності», «Закон природи» (обидві 1962) та інші — різко контрастували з офіційно затвердженою КПРС радянською естетикою. Тому творчість Галича стрімко ставала "антирадянською". І зрештою благополучний радянський літератор перед самою прем'єрою його п'єси «Матроська Тиша», написаної для створюваного театру «Современник», отримав заборону: вже готовий твір заборонили до показу, заявивши авторові, що він "викривлено" представляє роль євреїв у німецько-радянській війні. Цей епізод Галич потім описав у повісті «Генеральна репетиція»[12].

Надалі його пісні ставали все більш глибокими та політично гострими, що призвело до поглиблення конфлікту з владою. Галичу заборонили давати публічні концерти. Його не друкували й не дозволяли випустити платівку, його ім'я вилучали з титрів фільмів, знятих за його сценаріями. По суті він став підпільним, «бобінним» виконавцем: його слухали вдома, його пісні передавали один одному у записах.

У 1971 році Олександра Галича виключили зі Спілки письменників СРСР, членом якої він був із 1955 (цьому присвячена пісня «Від біди моєї пустякової»), а в 1972 році — зі Спілки кінематографістів СРСР, в якій перебував від 1958 року. Його наставники О. Арбузов та В. Плучек солідаризувалися з гонителями. Фактично після цього Олександр Галич став ізгоєм.

У 1974 Галича було «добровільно-примусово» вигнано за межі СРСР. Спочатку він оселився в Мюнхені, де працював на радіостанції «Свобода». Потім перебрався

Вшануання пам'яті

ред.

На будинку, де народився й проживав у 1918-1920 Гінзбург, (м. Дніпро, вул. Старокозапридбаа грудня 2016 року П онцерт І фестивалю авторської пісні «Хмари»[13].

До 100-річчя народження митця у Дніпрі було проведено триденний ІІІ фестиваль авторської пісні «Хмари» (участь у ньому взяли виконавці з України, Білорусі, Чехії, Ізраїлю та США), концерт «Великий секрет» та літературний вечір «Станція Галич. Літературні мостки»[14].

Примітки

ред.
  1. ↑ а б в г Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #118809008 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ а б в SNAC — 2010.
  4. ↑ Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
  5. ↑ Большая российская энциклопедия — Москва: Большая российская энциклопедия, 2004.
  6. ↑ а б в г д е Czech National Authority Database
  7. ↑ CONOR.Sl
  8. ↑ htm Катеринославські хроніки: "Довідка. У Арона Гінзбурга і дружини його Фейги 20/7 жовтня 1918 року народився син, якому дано ім'я Олександр ".
  9. ↑ Богомолов Н. А. % 3D & tabid = 10358 Від Пушкіна до Кібірова. [Архівовано 24 травня 2013 у Wayback Machine.]
  10. ↑ Крівоколенний, 4 С1. Будинок Веневітінова. Архів оригіналу за 24 жовтня 2018. Процитовано 25 жовтня 2018.
  11. ↑ «Доносы в КГБ на Галича писал друг юности, народный артист СССР». Архів оригіналу за 26 жовтня 2018. Процитовано 25 жовтня 2018.
  12. ↑ Aleksey Uklein (6 січня 2013), Александр Галич читает «Генеральную репетицию» (1975), процитовано 11 грудня 2016
  13. ↑ У Дніпрі відкрили меморіальну дошку на честь поета Галича (фото) (укр.). Архів оригіналу за 6 жовтня 2018. Процитовано 6 жовтня 2018.
  14. ↑ У Дніпрі вшанували пам’ять дисидента Олександра Галича. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 6 жовтня 2018. Процитовано 6 жовтня 2018.

Джерела

ред.

Література

ред.
  • Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Галич_Олександр_Аркадійович&oldid=43048031