Врублевський Валерій Антоній
Валерій Антоній Врублевський (* 15 грудня 1836, Желудок, Білорусь — † 5 серпня 1908, Уарвіль, Франція) — діяч білоруського, польського та міжнародного революційного руху.
| Врублевський Валерій Антоній | |
|---|---|
| біл. Валерый Антонавіч Урублеўскі | |
 Валерій Врублевський | |
| Псевдо | пол. Walery Antoni Wróblewski, фр. Walery Wroblewski |
| Народився | 15 грудня 1836 Желудок, Лідський повіт |
| Помер | 5 серпня 1908 (71 рік) Уарвіль, Іль-де-Франс |
| Поховання | Пер-Лашез біля Стіни комунарів |
| Країна |  Франція Російська імперія |
| Національність |  білорус |
| Діяльність | |
| Відомий завдяки | діяч білоруського, польського та міжнародного революційного руху; член Генеральної ради I Інтернаціоналу |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький лісовий інститут |
| Знання мов | польська |
| Учасник | Паризька комуна і Польське повстання 1863—1864 |
| Членство | Перший Інтернаціонал |
| Посада | інспектор лісової школи |
| Військове звання | генерал Паризької комуни |
| Партія | «Люд польський» |
| Головував | армією оборони м. Париж з півдня |
| Рід | Врублевські |
| Батько | Антон Врублевський |
| Мати | Розалія Юровська |
 герб «Слєповрон» | |
Життєпис
ред.Народився в містечку Желудок Лідського повіту (нині міське селище в Щучинському районі Білорусі) в сім'ї безземельного шляхтича Антона Врублевського і Розалії з роду Юровських. Батько його працював лісником, потім скарбником у графа Тізенгаузена.
Закінчивши в 1853 Віленську гімназію, вступив на навчання до Петербурзького лісового інституту (на споруді університету встановлена меморіальна дошка)[1]). Під час навчання брав участь у студентському політичному русі, був членом нелегального революційного гуртку, яким керували польські революціонери-демократи Зигмунт Сераковський і Ярослав Домбровський.
У 1861 направлений інспектором лісової школи у село Сокулка Гродненської губернії. У 1861-1862 рр. брав активну участь у створенні нелегальної революційної організації на Гродненщині, вів пропаганду серед учнів школи. Разом з Кастусем Калиновським редагував, друкував і поширював нелегальну революційно-демократичну газету білоруською мовою «Мужицька правда».
Під час повстання 1863—1864 років Врублевський керував повстанськими загонами. Він був прихильником лівого крила «червоних», які дотримувалися революційних поглядів і спиралися на селянство, вимагали ліквідації поміщицького землеволодіння, рівних прав усіх народів краю. Під час бою з козаками 7 серпня 1864 був порубаний шаблями, але вижив.
На еміграції
ред.Після лікування емігрував до Франції. У Парижі керував демократичними організаціями білорусько-польських емігрантів. А 18 березня 1871 р. у Франції сталася революція, і був створений перший в історії людства робочий уряд Паризької Комуни, де Врублевський серед інших співвітчизників, активно підтримав революційні прагнення французів. У цьому виступі він бачив «соціальну революцію, яка при успіху може перевернути весь порядок, що існує зараз в Європі…». У званні полковника (отримав напередодні повстання) Врублевський запропонував комунарам свої послуги і план військових дій. Незабаром йому було присвоєно звання генерала і він очолив одну з трьох революційних армій, яка захищала південну частину м. Парижа. У боях Врублевський показав себе вмілим, розсудливим і завбачливим полководцем і боровся на чолі армії до останнього дня існування Паризької комуни.
Версальцями заочно був засуджений до смертної кари. З фальшивим паспортом Врублевський переїхав до Великої Британії, де близько познайомився з Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом. В цей же час здоров'я його сильно похитнулося в наслідку численних поранень, йому насилу вдалося уникнути ампутації руки.
Підлікувавшись в лікарні Лондонського університету, Врублевський вступив у I-й Інтернаціонал. У жовтні 1871 р. його було обрано у члени Генеральної ради I Інтернаціоналу, секретарем-кореспондентом для Польщі. Ідеї Інтернаціоналу Врублевський проповідував в емігрантській організації «Люд польський», створеної в Лондоні за його ініціативою. У 1871-1872 рр. Врублевський був головою судової («третейської») комісії, яка розбирала конфлікти між членами I Інтернаціоналу. Підтримував Маркса і Енгельса проти Бакуніна М. О.[2].
Після розпаду I Інтернаціоналу і організації «Люд польський» (1876 р.) Врублевський перебрався до м. Женеви. У 1878 р. він нелегально приїздив до Російської імперії (м. Одеса, м. Петербург), де зустрічався з «народниками-землевольцями».
Коли французький уряд оголосив амністію учасникам Паризької комуни, в 1885 р. Врублевський переїхав до Франції і оселився в місті Ніцці. У 1901 р. французький уряд навіть призначив йому пенсію.
Останні роки життя він провів у Уарвілі (коло м. Парижу) в будинку колишнього комунара і земляка Г. Геншінського.
Похований він у Парижі на кладовищі Пер-Лашез, біля стіни Комунарів. На його надгробку напис: «Героїчному синові Польщі — народ Парижу»[3].
Пам'ять
ред.На честь генерала В. Врублевського названі вулиці в Катовицях і Гродно.
Оцінка діяльності Врублевського дана в словах В. І. Леніна: «… Пам'ять Домбровського і Врублевського нерозривно пов'язана з найбільшим рухом пролетаріату в XIX столітті …»[4].
Примітки
ред.- ↑ Санкт-Петербург. Петроград. Ленинград: Энциклопедический справочник / Ред. коллегия: Белова Л. Н., Булдаков Г. Н., Дегтярев А. Я. и др. — Москва : Большая Российская Энциклопедия, 1992. (рос.)
- ↑ Советская историческая энциклопедия / Под ред. Е. М. Жукова. — Москва : Советская энциклопедия, 1973—1982. (рос.)
- ↑ Валерыю Урублеўскаму — ад нашчадкаў… [Архівовано 10 січня 2014 у Wayback Machine.] (біл.)
- ↑ В. И. Ленин. Собрание сочинений. — Т. 6. — С. 416. (рос.)
Джерела
ред.- Zlotorzycka M. Walery Wróblewski. — Warszawa, 1948. — 56 с. (пол.)
- Лурье А. Я. Портреты деятелей Парижской Коммуны. — М., 1956. — С. 363—80. (рос.)
- Сост. В. А. Дьяков. Науч. ред. И. С. Миллер и А. Ф. Смирнов. Науч. консультант В. Р. Лейкина-Свирская За нашу и вашу свободу: Герои 1863 года (Сераковский З., Домбровский Я., Потебня А., Падлевский З., Бобровский С., Калиновский К., Мацкявичюс А., Кеневич И., Траугут Р., Врублевский В.). — М. «Молодая гвардия», 1964. — 448 с. — (ЖЗЛ; Вып. 396). — 50 000 экз. (рос.)
Посилання
ред.- Суднік Станіслаў. Валерый Антоній Урублеўскі [Архівовано 10 січня 2014 у Wayback Machine.] (біл.)
- Гісторыя Беларусі. Асобы. Валерый Антоній Урублеўскі (біл.)