Відкрити головне меню

Вовкови́ї — село в Україні, в Демидівському районі Рівненської області. Населення становить 1194 осіб.

село Вовковиї
Вовковиївська школа.jpg
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район/міськрада Демидівський район
Рада/громада Вовковиївська сільська рада
Код КОАТУУ 5621482003
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1545
Населення 1194 (01.01.2018)
Площа 3,398 км²
Густота населення 407,59 осіб/км²
Поштовий індекс 35224
Телефонний код +380 3637
Географічні дані
Географічні координати 50°22′18″ пн. ш. 25°23′17″ сх. д. / 50.37167° пн. ш. 25.38806° сх. д. / 50.37167; 25.38806Координати: 50°22′18″ пн. ш. 25°23′17″ сх. д. / 50.37167° пн. ш. 25.38806° сх. д. / 50.37167; 25.38806
Середня висота
над рівнем моря
208 м
Водойми Жабичі
Відстань до
обласного центру
78 км
Відстань до
районного центру
8 км
Найближча залізнична станція Дубно
Відстань до
залізничної станції
30 км
Місцева влада
Адреса ради 35224, Рівненська область, Демидівський район, село Вовковиї, вулиця Шевченка, 200, тел. 37-2-82
Карта
Вовковиї. Карта розташування: Україна
Вовковиї
Вовковиї
Вовковиї. Карта розташування: Рівненська область
Вовковиї
Вовковиї
Мапа

НазваРедагувати

ГеографіяРедагувати

РозташуванняРедагувати

Флора і фаунаРедагувати

ЕкологіяРедагувати

Заповідне лісове урочище «Ділянка ясеневого лісу»Редагувати

Детальніше Урочище «Ділянка ясеневого лісу»

Урочище створене для збереження унікального масиву лісу зі сторічними деревами ясена поблизу струмка. До складу деревостану входять також поодинокі дерева вільхи чорної, клена-явора, берези, черешні, липи серцелистої.

Даний масив лісу є єдиним у Рівненській області місцезнаходженням рідкісного виду флори України, ендеміка Волино-Поділля та Карпат — аруму Бессера.

МісцевостіРедагувати

В селі станом на початок 21 століття продовжують виділятися кілька місцевостей, які мають власні назви:

Вороничі — центральна вулиця і садиби обабіч на північному заході, межує із селом Рогізне;

Барнатовка — південно-східна окраїна села з прилеглими садибами.

ІсторіяРедагувати

Археологічні знахідкиРедагувати

Околиця села багата на археологічні знахідки найрізноманітніших періодів — від давньоримських монет до бойових артефактів Другої Світової війни.

Організованих розкопок не проводилось. Останніми роками активно працюють т.з. чорні археологи, які в ході несистематичних і випадкових пошуків руйнують історичні знахідки, відбираючи лише коштовні предмети.

Княжий періодРедагувати

Документальна згадка про село є в грамоті від 1459 року — йдеться про підтвердження в попередніх роках князя Свидригайла Луцькому Свято-Василівському монастирю права на маєток, наданий йому ще колись князями Мстиславом Володимировичем і Романом Романовичем.

Колись Вовковиї знаходилися на місці хутора Перекалі, що був зруйнований в XV—XVI століттях під час нападів кримських татар. Люди, які врятувалися в Дубні та околицях, переселялись на південно-західний берег річки Калинівка (Жабичі), де був густий ліс. Зголоднілі вовки звірі підходили до осель місцевого люду і вили, звідси назва поселення — Вовковиї.

15-18 вересня 1621 року відбувся напад татарської орди, постраждало село Вороничі, кілька десятків забрали в неволю. Татарською полонянкою стала й Анна з Свищовських Косаківська, дружина орендаря села Вовковиї та Волька, разом з усією челяддю двірською[1].

Через сучасне село пролягала «Дубенська дорога» — гостинець 16 — початку 18 століття, що вів від Луцького замку через Стир та Стирець, Підгайці (Луцький район) до Дубна, звідти через Мильчу (Дубенський район) і Вовковиї до Берестечка[2].

Російський періодРедагувати

 
Село і околиця на російській карті 1873 року

Існують перекази, що колись дорогою на Дубно селом переходив Тарас Григорович Шевченко[3].

В 19 сторіччі на території села було два поміщики — Залеський і Бернатович. Будинки пана Бернатовича з помсти за знущання над селянами-кріпаками підпалили брати Микола і Михайло Колісники, з 1860 по 1863 рік тягнулося судове слідство і розшуки Миколи. Частина села, де знаходилися ці будинки, і зараз зветься Бернатовкою.

Злиття сіл Вороничі (сучасна частина села) і Вовковиї відбулося з приїздом у 1870 році чехів, тоді були закуплені землі, на яких заложена чеська частина Вовковий (Волков); у графині Шувалової, що жила в Дубно була придбана орна земля і ліс, до Волкова приїхало 76 родин. Чеська школа була побудована в 1877 році; першим учителем був Йозеф Бучек[4].

За часів Російської імперії відносилося до Теслугівської волості Дубенського повіту Волинської губернії. Станом на 1885 рік у селі було 743 особи, 80 дворів, православна церква, 2 постоялих будинки. Поруч знаходилася колонія чехів з 502 мешканцями, постоялим двором і лавкою[5].

В 1888 році частина чехів-католиків прийняла православну віру.

1896 року спільними зусиллями місцевих жителів — українців, поляків, чехів — було збудовано пивзавод; також за річкою біля пивзавода поставили млин.

XX ст.Редагувати

 
Вовковиї на польській карті 1926 року

1907 року Вовковиї стали першим електрифікованим селом на Волині.

Перед другою Світою війною чехи Вовковий мали свою сільраду, організували чеський колгосп.

Друга світова війнаРедагувати

Коли почалася нацистсько-радянська війна, 13 чехів була призвані до лав Радянської армії.

Ввечері 24 червня 1941 року відступаючий загін червоноармійців зав'язав бій на околиці Демидівки, в тому бою загинули 14 німецьких і 9 радянських вояків; загін вирвався з оточення і відступив у бік Вовковий, де влаштував засідку. У бою вранці 25 червня радянські воїни — згідно їхнього донесення — знищили ще 70 німецьких вояків, і наздогнали радянські війська поблизу Верби (Дубенський район)[6].

Для потреб УПА чехи конструювали необхідні верстати, створювали виробничі артілі й майстерні, вовковийські чехи виготовляли спирт для потреб Українського Червоного Хреста, шили обмундирування та взуття, у римарській майстерні робили для кінноти сідла і упряж.

В селі та околицях таборувалася сотня УПА «Берези» — в подальшому — командир ВО «Тютюнник». В часі відходу нацистських військ і зближення фронту з'являються «сафатівці», які проводили «збір продовольчої повинності» як упівці. Хтось із місцевих мешканців закинув повстанцям, що занадто вже дорого обходиться селянам захист з боку загону «Берези». В недовгому часі біля чеського хутора знайшли якусь повішену людину із табличкою на грудях «Те буде кожному, хто обкрадатиме людей і скаже, що то на користь УПА». Багатьох псевдоупівців стратили, а Сафат зі своїм «спецзагоном» знову заявився в 1944 році. Вже за радянських часів він працював на київському заводі і помер, привалений балкою.

Місцевим СБ керував Федір Озірковський, одного разу він з ще одним повстанцем зайняли двох міліціонерів у місцевому кафе та роззброїли. Ніякого розстрілу не було, позаяк міліціонери займалися буденними справиами, такими, як боротьба з самогоноварінням, а не переслідування за політичні погляди, тільки знищили документи, котрі могли свідчити про причетність до повстанців. Загинув Озірковський під час облави — в безвиході застрелився[7].

Після звільнення села в березні 1944 року був проведений великий призов — Йозеф Пернічек, котрий документував чеську історію села, зазначив, що з 865 чехів в армію Людвіга Свободи пішло 214 чоловік та 12 дівчат. В армію йшли родинами, багато з них загинуло на фронтах.

Не обійшло стороною село й лихоліття повоєнних років — «стрибки» — перевдягнені енкаведисти, котрі орудували під рукою «Сафата»[8].

Повоєнний періодРедагувати

Після війни до села приїхали і примусово переселені з теренів сучасної Польщі. У кінці 1946 року в село приїхало чимало українських сімей, котрі були 1944 року депортовані із Холмщини у східні області України, зокрема, із Томашівського, Володавського, Білгорайського районів. Натомість, село покинули чехи.

 
Цегельний завод. 1960-ті роки

1947 року вовковийська земля стрічала нових жителів — лемків з Пряшівщини, зокрема із сучасного Старолюбовнянського окресу. І відразу вони потрапили у вир протистояння — тут ще війна не закінчилася, і місцеві жителі відносилися досить недоброзичливо до нових поселенців, а ще ж і були вони «уніатами» (греко-католики). І вже того ж року переселенці пишуть листа з проханням про повернення: «Ми бажаємо переселитися назад в Чехословаччину. Ми будемо собі спокійно жити на своєму майні, ні з ким не будемо сваритись і боротися. Навіть тутешні люди будуть спокійно відпочивати»[9].

В 1940-1950-х роках село входило до складу Козинського району.

Станом на 1973 рік у школі навчалось 473 учні і працював 41 вчитель. Культурну сферу представляв клуб на 250 місць та бібліотека, завідуюча якої М. Додик — заслужений працівник культури УРСР. Працювали лікарня на 25 ліжок, аптека, ветеринарна дільниця, будинок механізатора, відділення зв'язку, ощадна каса[10]. Були вапельня, цегельний завод, підприємство харчопрому — виготовляли й цукерки і ситро, працював ковбасний цех, випікали хліб, печиво.

Незалежна УкраїнаРедагувати

ЕкономікаРедагувати

ПивзаводРедагувати

За Другої Речі Посполитої пивзавод називався «Browar J. Ludwina».

В часі відступу нацистських військ були скинуті авіабомби, але не на пивзавод, а на міст до млина та хутір за річкою за 1,5-2 км звідти, їх знешкодили наприкінці 20 сторіччя — пролежали в опустілій хаті.

Директором пивзаводу протягом 1948—1982 років була Ковалюк Катерина Денисівна, підприємство розбудовалося, працювало 80 людей.

1967 року збудовано цех по розливу пляшкового пива, до того розливали тільки в бочки.

1972 року добудовано нові приміщення — варочну, котельню, холодильник, склади, потужність заводу збільшилася з 270 до 450 тисяч декалітрів можливої варки пива в рік[11].

Суперником в «соціалістичному змаганні» був Семидубський завод — село Семидуби (Дубенський район).

На Вовковийському пивзаводі — входив в Львівський раднаргосп, Ровенське пивоб'єднання — випускалися такі сорти пива: світлі — «Жигулівське», «Подільське», «Ризьке», «Слов'янське», «Ячмінний колос», темні — «Мартовське», «Українське»[12].

 
Руїни пивзаводу. Фото 2014 р.

Продукцію возили і на північ області — в Сарни, Рокитне, також до Житомирської області, у Львів. Зі збільшенням виробництва збільшилася й кількість працюючих — в найкращі часи працювало на заводі до 180 людей.

В 1990-х роках при підприємстві виробляли й вино. В 1995 році внесений до державного переліку обов'язкового приватизування. 1999 року підприємство остаточно припинило діяльність.

У 2013 році від пивзаводу залишалася тільки кількадесятметрова труба-димар.

ТранспортРедагувати

Село має пряме автобусне сполучення з Демидівкою, Млиновом, Дубном, Рівним, проходять рейси Демидівка — Дубно (через Повчу) та Вовковиї — Рівне.

Зв'язокРедагувати

Охорона здоров'яРедагувати

1964 року в селі почала працювати аптека № 44 Рівненського аптекоуправління; завідуючою аптеки від дня заснування до середини 1990-х років була Панасюк Ніна Леонідівна. Нині приміщення аптеки в запустінні, поруч, як гротеск, прокладено дорогу на цвинтар.

ОсвітаРедагувати

 
Школа; на передньому плані перероблений пам'ятник В'ячеславу Зофу, станом на 2017 рік вже неіснуючий

У селі працює Вовковийська ЗОШ 1-3 степеню, на території школи стоїть погруддя Вацлава Зофа.

Відновлено запустілий в 1990-х роках дитячий садочок, відкритий в жовтні 2012 року[13]. В тому ж 2012 році проведено ремонт спортивної зали Вовковиївської ЗОШ та в кабінетах музичного навчання. В селі Кобзарю встановлено пам'ятник.

Біля знищеного нині будинку культури висаджено в 20 сторіччі парк, котрий зараз теж перебуває в запустінні.

По дорозі від парку до теперішнього приватного млина — раніше там було підприємство від Млинівського «Харчопрому», згодом — майстерні школи — знаходиться тир, мабуть, чи не єдиний в районі, виконаний згідно всіх нормативів. Закопаний в землю, довжиною над 100 метрів, там тренувалися не лише школярі в стрільбах з пневматичної зброї, а й радянські військові. В сучасному стані він являє завалену довгу яму з не повністю видертою цеглою.

РелігіяРедагувати

Діє Хресто-Воздвиженська церква Православної Церкви України. Станом на 1951 рік парафія села Вовковиї становила 2075 вірних[14].

У 2010-х роках у день вшанування святих апостолів Петра і Павла, в центрі села освячено каплицю на честь Пресвятої Богородиці. Під церквою є пам'ятний знак, зведений клопотом колишньої вчительки, багатолітньої громадської діячки, нині спочилої Корнійчук Ольги Адамівни. Цей знак знаходиться поруч з обеліском вовковиївцям, що загинули на фронтах нацистсько-радянської війни.

Існує община п'ятидесятників.

КультураРедагувати

Відомі людиРедагувати

Сумновідомі людиРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. стор. 129, 130
  2. Дубенська дорога
  3. Як Кобзар мандрував через Вовковиї
  4. Історичний блог села Вовковиї (Яна Павловець)
  5. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
  6. Демидівський район
  7. Повстанська реальність
  8. Упирі
  9. Пригоди «словаків» на Волині
  10. Історія міст і сіл Української РСР. Ровенська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973
  11. Вовковийський пивзавод
  12. Пивзавод Вовковийський
  13. Прес-поїздка в ДНЗ «Калинка» с. Вовковиї. Архів оригіналу за 4 жовтень 2013. Процитовано 3 жовтень 2013. 
  14. Структура прибутків, майновий стан кліриків Волинсько-Рівненської єпархії 40-50 років 20 сторіччя. Архів оригіналу за 7 жовтень 2013. Процитовано 5 жовтень 2013. 
  15. Стаття «Ковальчук Ф. І.» на сайті Демидівської центральної районної бібліотеки
  16. Відзначив 100-літній ювілей житель с. Вовковиї
  17. Євген ЦИМБАЛЮК. З добром і справедливістю
  18. Стаття «Лівшук А. П.» на сайті Демидівської центральної районної бібліотеки
  19. Андрій СОБУЦЬКИЙ. Найстаріший мисливець у світі досі ходить на полювання[недоступне посилання з червень 2019]
  20. Стаття «Миркевич П. І.» на сайті Демидівської центральної районної бібліотеки
  21. Шляхами подвигу і слави наших батьків та дідів. Архів оригіналу за 5 березень 2016. Процитовано 6 травень 2015. 
  22. Дяченко Володимир Анатолійович

ДжерелаРедагувати