Поліщук Валер'ян Львович

Український письменник, поет та літературний критик

Валер'я́н Льво́вич Поліщу́к (*19 вересня (1 жовтня) 1897(18971001), с. Більче Боремельської волості Дубенського повіту Волинської губернії, нині — Демидівський район Рівненської області — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український письменник, поет і прозаїк, літературний критик, публіцист доби розстріляного відродження.

Валер'ян Львович Поліщук
Valerian Polishyk.png
Ім'я при народженні Поліщук Валер'ян Львович
Псевдо Микита Волокита, М. Волок, Міше-Нама, Петренко, Василь Сонцвіт, Філософ з головою хлопчика, Gutta
Народився 1 жовтня 1897(1897-10-01)
Більче, Демидівський район, Рівненська область, Україна
Помер 3 листопада 1937(1937-11-03) (40 років) або 9 жовтня 1937(1937-10-09)[1] (40 років)
Сандармох, Q4366357?, Медвеж'єгорський районd, Карельська АРСР, РРФСР, СРСР
Поховання Сандармох
Громадянство Російська імперія, УНР, СРСР
Діяльність поет, прозаїк, літературний критик, публіцист
Alma mater Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка
Мова творів українська
Роки активності 19151934
Жанр вірш, поема, оповідання, нарис
Партія Українська комуністична партія (боротьбистів)
Автограф Valerian Polishyk Signature.png

CMNS: Поліщук Валер'ян Львович у Вікісховищі
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Жертва сталінських репресій.

ЖиттєписРедагувати

 
Валер'ян Поліщук

Народився в сім'ї селян-хліборобів. Навчався в Луцькій (19111913) і Катеринославській гімназіях (19141917), по закінченні останньої навчався в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам'янець-Подільському державному українському університеті.

Член УПСР з 1919 року. 1918 року очолив Боремельський волосний земельний комітет, працював у газеті «Народная воля» і секретарем журналу «Шлях», з 1919 року — секретарем газети «Республіканець» у Катеринославі.

Брав участь у повстанні Директорії, був інтернований, редагував у Кам'янці-Подільському студентський журнал «Нова думка» (1920). 1920 року повернувся до Києва, співпрацював у газеті «Більшовик». Наступного 1921 року перебрався до Харкова, працював у різних літературних часописах.

1919-го року видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Згодом переїздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю. Особисте знайомство й спілкування з Павлом Тичиною спонукало Валер'яна Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став Микола Хвильовий, з яким Валер'ян Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922).

 
Валер'ян Поліщук і Микола Хвильовий, 1920-ті роки
 
Валер'ян Поліщук. Прага, 1925 р.

Ранній Валер'ян Поліщук декларував «неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму», мріяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонійно поєдналися всі наявні течії. Водночас у своєму пориванні до синтетичного мистецтва, мистецтва революційного динамізму, він обстоював ідею мистецтва універсального, поза часом і простором («мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила»). Таку надію він покладав на альманах «Гроно» (1920), що було спробою «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху» в мистецтві, який би відповідав духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень».

Прагнучи піднести поетичне слово до рівня запитів сучасності, поет великі надії покладав на верлібр як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри становили основу першої збірки Поліщука «Сонячна міць» (1920), якою він вперше по-справжньому заявив про себе. Поліщук спершу належав до літературної організації «Гарт», але 1925 року заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», що обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію і світ технічної революції). Проте Поліщук долав межі суто авангардистських постанов. І тому в його творчому доробку «знаходимо поетичні пейзажі („Цвіркуни“, „Лан“, „Нуга“) зі збірки „Радіо в житах“ (1923), які по своїй музичності і глибокому чуттю, можливо навіть не поступляться Тичині» (О. Білецький).

Виступає В. Поліщук і як прозаїк, критик і теоретик літератури. Окремими виданнями побачили світ понад 50 його книжок, серед яких найпомітніші — «Книга повстань» (1922), «Ленін» (1922), «Дума про Бармашиху» (1922), «Розкол Європи» (1925), «Пульс епохи» (1927), «Григорій Сковорода» (1929) та інші.

Репресії і загибельРедагувати

 
Валер'ян Поліщук

23 квітня 1932 року під приводом недостатнього зв'язку з письменницькими масами й зловживань вузькогруповою політикою влада розпускає так звані пролетарські, а разом з ними й решту письменницьких організацій. Натомість створено Всесоюзну спілку совєтських письменників з виразно комуністичною ідеологією. На чолі спілки поставили Максима Горького. Українських письменників суворо підпорядкували російському центру.

Усі, хто так чи інакше орієнтувався на Захід, на Європу, хто не бажав іти московським шляхом, хто пробував і далі експериментувати з формою, були приречені на знищення. Не оминула ця доля й Валер'яна Поліщука. У листопаді 1934 р. його, разом із М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, В. Вражливим, Є. Плужником, В. Штангеєм, Г. Майфетом, О. Ковінькою органи ДПУ звинуватили в приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації й заарештували.

Після арешту Валер'яна Поліщука його дружина Олена (справжнє ім'я Рахіль) виїхала з Харкова до Москви, узявши лише дітей (син Марк-Реон і донька Люцина-Електра) та валізу з книжками, рукописами й листами чоловіка.

На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27—28 березня 1935 року Поліщукові ухвалено вирок: 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у таборі особливого призначення на Соловках.

Наприкінці 1937 — на початку 1938 року окрема трійка Управління НКВС по Ленінградській області (голова — Л. Заковський, члени — В. Гарін та Б. Позерн, секретар — М. Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в'язнів, яких було переведено на тюремний режим (Соловецька тюрма окремого призначення). За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців — Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валер'яна Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука та інших. Постанова трійки по Валер'яну Поліщуку датована 9 жовтня. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що, «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію „Всеукраїнський центральний блок“».

Вивезений із Соловків з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох поблизу Медвеж'єгорська (нині Республіка Карелія, РФ). Реабілітований у 1956-му і 1962 роках.

Тривалий час рідні нічого не знали про страту Валер'яна Поліщука: 1943 року їм видали свідоцтво про смерть письменника, але в тому документі зазначена неправдива інформація — мовляв, він помер у в'язниці 1942 року від перитоніту. Лише 1988 року з військового трибуналу Ленінградської області рідним митця повідомили, що його розстріляно за рішенням особливої трійки УНКВС Ленінградської області (місце поховання не вказано).

ТвориРедагувати

Прижиттєві видання:

Посмертні видання:

Див. такожРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

ПосиланняРедагувати

  1. Library of Congress AuthoritiesLibrary of Congress.