Вікіпедія

Британська армія

(Перенаправлено з Армія Великобританії)

Брита́нська армія (англ. British Army) — наземний компонент, найбільший за чисельністю вид Збройних сил Великої Британії, призначений для ведення активних бойових дій переважно на сухопутних театрах воєнних дій. Разом з з Військово-морською службою Його Величності та Королівськими повітряними силами становлять кістяк регулярних Збройних сил Великої Британії, Британських заморських територій і Коронних володінь. Станом на 1 січня 2024 року британська армія налічувала 75 166 військовослужбовців, 4 062 гуркхів, 26 244 добровольців резерву та 4 557 «іншого персоналу», загалом 110 029 осіб[2].

Британська армія
англ. British Army
Емблема Британської армії
На службіз 1707 року
КраїнаВелика Британія Велика Британія[Прим. 1]
Належність Міністерство оборони Великої Британії
Вид Збройні сили Великої Британії
ТипСухопутні війська
Рольведення війни на суходолі
Чисельність110 029: (на 1 січня 2024 року)
75 166 — регулярні сили
4062 — гуркхи
26 244 — добровільний резерв
4 557 — персонал[1]
Війни/битвиСемирічна війна
Війна за незалежність США
Наполеонівські війни
Англо-американська війна
Кримська війна
Повстання сипаїв
Перша англо-бурська війна
Друга англо-бурська війна
Перша світова війна
Війна за незалежність Ірландії
Друга світова війна
Корейська війна
Фолклендська війна
Війна в Перській затоці
Війна в Афганістані
Війна в Іраку
Вебсайтarmy.mod.uk
Командування
Начальник Генерального штабугенерал Сер Патрік Сандерс
Медіафайли на Вікісховищі

Сучасна британська армія веде свою історію з 1707 року, її попередниками були Англійська армія та Шотландська армія, створені в результаті Реставрації в 1660 році. Термін «британська армія» був прийнятий у 1707 році після Акту унії між Англією та Шотландією.[3][4]. Особовий склад британської армії присягає на вірність монарху як своєму головнокомандувачу[5], але Білль про права 1689 року та Закон про вимоги прав 1689 року[en] вимагають згоди парламенту, щоб Корона підтримувала постійну армію в мирний час[6]. Тому парламент затверджує статус армії шляхом прийняття Закону про Збройні сили не рідше одного разу на п'ять років. Армією адміністративно керує Міністерство оборони, а безпосереднє керівництво підготовкою та застосуванням військ (сил) здійснює начальник Генерального штабу[7].

Британська армія, що складалася в основному з частин кавалерії та піхоти, спочатку була однією з двох складових Регулярних військ у складі британських збройних сил (тих частин британського війська, основною функцією яких є ведення сухопутної війни, на відміну від військово-морських сил)[8], іншою складовою був Артилерійський військовий корпус (складався з Королівської артилерії, Королівських інженерів і Королівських саперів і мінерів) Ради озброєння[en], який разом із спочатку цивільним департаментом комісаріату, складами та відділами постачання, а також казармами та іншими установами і підрозділами були включені до британської армії, коли Раду озброєння було розформовано в 1855 році. Різноманітні інші цивільні департаменти правління Ради були включені до Воєнного офісу[9][10][11].

Протягом останніх трьох століть британська армія брала участь у значній кількості війн між державами світу, включаючи Семирічну, за незалежність США, Наполеонівські, Кримську, Першу та Другу світові війни. Перемоги Британії в більшості цих вирішальних воєн дозволили їй впливати на світові події та утвердитися як одна з провідних військових та економічних держав світу[12][13]. Після закінчення Холодної війни британська армія була задіяна в ряді локальних конфліктів та війн, часто у формі експедиційних сил, коаліційних сил або в рамках миротворчої операції ООН[14].

Історія Британської армії

ред.
Докладніше: Історія Британської армії

Передумови

ред.

До Англійської громадянської війни 1642—1651 років в Англії ніколи не існувало постійної армії з кадровими офіцерами та професійним сержантським складом. Зазвичай функції захисту королівства покладалися на міліцію, організовану місцевими чиновниками за територіальним принципом або приватні військові сили, які мобілізовувалися на кошти знаті або набиралися у континентальній Європі за рахунок професійних найманців[15]. Від пізнього Середньовіччя до Громадянської війни, коли раптом виникла проблема найму іноземних експедиційних сил, на кшталт тих, що англійський король Генріх V найняв у Франції та залучав до участі в битві під Азенкуром у жовтні 1415 року, професійна армія розгорталася лишень на час експедиції або походу[16].

У ході Англійської громадянської війни члени Довгого парламенту зрозуміли, що використання міліції графств, організованої в регіональні асоціації (такі як Східна асоціація), якими часто керують місцеві члени парламенту (як з Палати громад, так і з Палати лордів), попри тому, що вони були більш ніж здатні утримувати свої позиції в регіонах, які контролювали парламентарі («Круглоголові»), втім вони навряд чи виграли б у сухопутній війні. Тому англійський парламент ініціював два кроки вирішення проблеми. «Акт про самозречення» (англ. Self-denying Ordinance) забороняв членам парламенту (за помітним винятком Олівера Кромвеля, тодішній член парламенту та майбутній лорд-протектор) офіцерську службу в парламентській армії[17]. Це створило відмінність між цивільними членами парламенту, які, як правило, були пресвітеріанами і примирялися з роялістами («кавалерами»), і корпусом професійних офіцерів, які, як правило, були незалежними (конгрегаціоналістами) в богослов'ї, яким вони підпорядковувалися. Другим кроком стало прийняття закону про створення армії під командуванням лорда-генерала Томаса Ферфакса, яка фінансувалася парламентом і незабаром стала відома як Армія нового зразка[18].

Хоча створення армії за новою моделлю виявилося переможним рішенням у війні, організована і політично активна Армія нового зразка продовжувала домінувати в політиці Міжцарів'я і до 1660 року користувалася загальною неприязню. Армія нового зразка була розпущена під час пізнішої реставрації монархії в 1660 році з приходом до влади короля Карла II. Протягом багатьох десятиліть випадки зловживання повноваженнями з боку Армії нового зразка за часів Протекторату/Співдружності під проводом Олівера Кромвеля використовувалися в пропагандистських цілях (такі історії й досі фігурують в ірландському фольклорі), а партія вігів відмовлялася дозволити постійній армії продовжувати користуватися узгодженими правами і привілеями після повернення короля[19]. Закони про ополчення 1661 і 1662 років не дозволяли місцевій владі скликати ополченців і пригнічувати їхніх власних місцевих опонентів. Скликання ополчення було можливе лише за згодою короля та місцевої еліти.[20].

Король Карл II та його «кавалери» / роялістські прихильники виступали за нову армію під королівським контролем, і одразу після Реставрації 1660—1661 рр. почали працювати над її створенням[21]. Перші полки англійської армії, що фінансував Парламент, включаючи елементи розформованої Армії нового зразка, було сформовано між листопадом 1660 та січнем 1661 років[22]. Вони стали кістяком постійної військової сили Англії. Королівська шотландська та ірландська армії фінансувалися парламентами Шотландії та Ірландії відповідно. Парламентський контроль був встановлений Біллем про права 1689 року та Законом про вимоги прав 1689 року[en], хоча монарх продовжував впливати на різні аспекти управління армією принаймні до кінця XIX століття[23].

Після Реставрації король Карл II зібрав разом чотири полки піхоти та кавалерії, назвавши їх своєю гвардією, і оплатив 122 000 фунтів стерлінгів зі свого загального бюджету. Ці формування стали основою постійної англійської армії. До 1685 року вона зросла до 7500 солдатів у маршових полках і 1400 осіб, які дислокувалися на постійній основі в гарнізонах. Повстання Монмута в 1685 році дозволило наступнику на троні, королю Якову II, збільшити сухопутні війська до 20 000 осіб. У 1678 році, коли Англія брала участь у завершальній стадії франко-голландської війни, чисельність англійської армії становила вже 37 000 військових. Після короткого періоду Славної революції Англія включилася у війну Великого Альянсу на континенті, перш за все, щоб запобігти можливому вторгненню на Британські острови французького католицького монарха, який міг відновить вигнаного Якова II (батька королеви Марії, який все ще був римо-католиком[24]). Тому, в 1689 році Вільгельм III, щоб зміцнити свою та дружини владу над монархією, розширив нову англійську армію до 74 000 людей, а вже у 1694 році її чисельність зросла до 94 000. Парламент перебував у надзвичайно стурбованому стані і у 1697 році скоротив кадрові війська до 7 000 чоловіків. Шотландія та Ірландія теоретично мали окремі власні сухопутні війська, але неофіційно вони були об'єднані з англійськими силами Корони[25][26].

До моменту підписання Акту про Союз 1707 року багато полків англійської та шотландської армій перебували під одним оперативним командуванням і дислокувалися в Нідерландах, беручи участь у війні за іспанську спадщину. Хоча всі полки тепер стали частиною нової британської військової структури, вони залишалися під старою оперативно-командною структурою управління та зберігали більшу частину інституційного духу, звичаїв і традицій постійних армій, створених незабаром після Реставрації монархії 47 років тому.

Порядок старшинства найстарших лінійних полків британської армії базувався на порядках ранньої англійської армії. Хоча технічно Королівський шотландський піхотний полк[en] був сформований у 1633 році і був найстарішим лінійним полком[27], шотландським та ірландським полкам було дозволено отримати звання в англійській армії лише в день їх прибуття до Англії (або з дати, коли вони вперше розпочали службу в англійському гарнізоні). У 1694 році була скликана рада генеральних офіцерів, щоб визначити ранги англійських, ірландських і шотландських полків, що служили на той час у Нідерландах. Полк, який став відомий як Шотландські сірі[en], був названий 4-м драгунським, оскільки до 1688 року, коли Шотландські сірі вперше були включені до англійської військової організації, вже існувало три англійські полки. У 1713 році, коли була скликана нова рада генеральних офіцерів для визначення рангу кількох полків, старшинство Шотландських сірих було переоцінено на основі їх вступу до Англії в червні 1685 року. У той час існував лише один англійський полк драгунів, і Шотландські сірі зрештою отримали в британській армії назву 2-й драгунський[28].

У складі Британської імперії (1700—1914)

ред.

З 1700 року британська континентальна політика мала стримувати експансію конкуруючих держав, таких як Франція та Іспанія. Хоча Іспанія була домінуючою світовою державою протягом попередніх двох століть і головною загрозою раннім заокеанським колоніальним амбіціям Англії, її вплив тепер слабшав. Територіальні амбіції французів, однак, призвели до війни за іспанську спадщину[29] і пізніше до Наполеонівських війн[30].

Попри усталеній для англійців парадигми, що саме Королівський флот вважається життєво важливішим для затвердження та підтримання моці Британської імперії, британська армія відіграла важливу роль у формуванні колоній, протекторатів і домініонів в Америці, Африці, Азії, Індії та Австралазії[31]. Британські солдати захоплювали стратегічно важливі об'єкти та території, армія брала участь у війнах за захист кордонів імперії, внутрішню безпеку та підтримку дружніх урядів і володарів. Серед цих подій були Французька та індіанська війна / Семирічна війна[32], війна за незалежність США[33], Наполеонівські війни[30], Перша та Друга опіумні війни[34], Боксерське повстання[35], війни в Новій Зеландії[36], прикордонні війни в Австралії[en], повстання сипаїв 1857 року[37], перша та друга англо-бурські війни[38], протидія феніанським набігам[en][39], війна за незалежність Ірландії[40], інтервенції в Афганістан (з метою збереження буферної держави між Британською Індією та Російською імперією)[41] та Кримської війни (щоб утримувати Російську імперію на півночі від Чорного моря на безпечній відстані, підтримуючи Османську імперію)[42]. Як і англійська армія, британська армія воювала проти королівств Іспанії, Франції (включаючи Першу Французьку імперію) і Нідерландів (Голландська республіка) за панування в Північній Америці та Вест-Індії. За допомогою тубільців, провінціальних та колоніальних сил армія Великої Британії завоювала Нову Францію під час франко-індіанської війни (північноамериканський театр), паралельно беручи участь у Семирічній війні в Європі[32], та придушила навколо Великих озер повстання корінних індіанців Північної Америки у війні Понтіака[43]. Британська армія зазнала поразки у війні за незалежність США, втративши тринадцять колоній, але зберігши Канаду та Приморські провінції, як і в Британській Північній Америці, включаючи Бермудські Острови (на той час частина колонії Вірджинія, яка на початку протистояння дуже симпатизувала американським повстанцям у колоніях на першому етапі війни)[44].

Галіфакс у Новій Шотландії та Бермудські острови мали стати імперськими фортецями (хоча Бермудські Острови, будучи безпечнішими від атак з моря та недосягнені для атак з суші, швидко стали для імперії найважливішими володіннями в Британській Північній Америці), разом із Мальтою та Гібралтаром, забезпечуючи бази у східній Атлантиці та Середземному морі для флотів Королівського флоту для контролю над океанами та торговими шляхами, а також базування потужних гарнізонів британської армії як для захисту баз, так і для забезпечення готовності мобільних військових сил для проведення амфібійних операцій у своїх регіонах.

Британська армія брала найактивнішу участь у Наполеонівських війнах, беручи участь у низці кампаній у Європі (включаючи безперервне ведення бойових дій у Піренейській війні), Карибському басейні, Північній Африці та Північній Америці. Війна між Британією та Першою французькою імперією Наполеона Бонапарта розтягнулася по всьому світу; на піку у 1813 році регулярна армія Британської імперії налічувала в строю понад 250 000 військових. Коаліція англо-голландської та прусської армій під керівництвом герцога Веллінгтона та прусського фельдмаршала фон Блюхера остаточно перемогла Наполеона під Ватерлоо в 1815 році[45].

Англійці постійно брали політичну та військову участь в Ірландії. Кампанія англійського республіканського протектора Олівера Кромвеля передбачала безкомпромісне ставлення до ірландських міст (особливо Дроеда та Вексфорд), які підтримували роялістів під час громадянської війни в Англії. Англійська армія (і в подальшому британська армія) залишилися в Ірландії головним чином для придушення ірландських повстань або заворушень. На додаток до конфлікту з ірландськими націоналістами, вона зіткнулася з перспективою протистояння з англо-ірландцями та ольстерськими шотландцями в Ірландії, які були обурені несприятливим оподаткуванням ірландської продукції, яка імпортувалася до Британії. Разом з іншими ірландськими рухами вони зібрали армію добровольців і погрожували наслідувати прикладу американських колоністів, якщо їхні умови не будуть виконані. Базуючись на своєму досвіді в Америці, британський уряд шукав політичного рішення. Британська армія воювала проти ірландських повстанців — протестантів і католиків — головним чином в Ольстері та Ленстері (Об'єднані ірландці Волфа Тона) під час повстання 1798 року[46].

На додаток до битв з арміями інших європейських імперій (і її колишніх колоній, Сполучених Штатів, у американській війні 1812 року)[47], британська армія воювала з Китаєм у Першій і Другій опіумних війнах[34] і під час придушення Боксерського повстання, з корінним населенням Нової Зеландії — племенами маорі в першій Новозеландській війні[36], в Індії — з повстанцями під час повстання сипаїв 1857 року[38], бурами в Південній Африці в Першій і Другій бурських війнах, в Канаді з ірландськими феніанцями під час відсічі їхніх набігів та ірландськими сепаратистами в англо-ірландській війні[34]. Зростаючі виклики для імперської експансії Британії та невідповідність і неефективність недофінансованої британської армії, міліції[en], артилерійського військового корпусу, йоменів[en] та добровольчих сил[en] після Наполеонівських війн спонукали до ініціювання серії реформ, особливо на фоні низки невдач британців у Кримській війні[48].

Натхненний успіхами в реформуванні прусської армії (яка покладалася на короткостроковий призов усіх придатних молодих чоловіків, щоб підтримувати великий резерв нещодавно звільнених солдатів, готових бути відкликаними в разі війни, щоб за найкоротші терміни привести невелику регулярну армію мирного часу до потужної армії воєнного часу), у 1859 році державний секретар з питань війни Сідні Герберт створив Регулярний резерв[en] британської армії, який у 1867 році був реорганізований відповідно до Закону про резервні сили. До цього солдата зазвичай зараховували до лав британської армії на 21 рік військової служби, після чого (якщо він спромігся прожити стільки) він звільнявся як пенсіонер. Пенсіонерів іноді все ще брали на гарнізонну службу, як і молодших солдатів, яких вже не вважали придатними до експедиційної служби, і зазвичай організовували в інвалідні частини або повертали до пунктів постійної дислокації полків для служби вдома. Витрати на виплату пенсіонерам та зобов'язання уряду продовжувати працевлаштовувати інвалідів, а також солдатів, яких їхні командири вважали непридатними для їхніх підрозділів, спонукали до зміни цієї системи. Тривалий період військової служби також знеохотив багатьох потенційних новобранців. Внаслідок цього призов на тривалу службу було замінено на призов на коротку службу, причому непридатним солдатам не дозволялося знову поступати на військову службу після завершення першого терміну їхньої служби. Чисельність армії також сильно коливалася, збільшуючись у воєнний час і різко скорочуючись з настанням миру. Батальйонам, які відправлялися до гарнізонів для служби за кордоном, було дозволено збільшити їхній звичайний штат мирного часу, що призвело до того, що вони мали надлишок людей після повернення на базу. Отже, солдати, які вербувалися на короткий термін, мали можливість служити кілька років у складі бойових сил, а решту — у регулярному резерві, залишаючись в готовності до призову й подальшої служби, якщо це буде потрібно. Крім інших переваг, це дозволило британській армії мати підготовлений резерв нещодавно навчених людей, щоб використовувати їх у кризовій ситуації. Поява регулярного резерву (який деякий час поділялася на перший і другий класи) призвела до плутанини з резервними силами, що існували раніше, коли військові служили неповний робочий день, а також місцевими силами самооборони, що вважалися допоміжними силами британській армії (або регулярним силам), але спочатку не входили до її складу: йомени, міліція (або конституційні сили) і добровольчі формування. Тому їх також називали допоміжними або місцевими силами[49].

В результаті проведених наприкінці XIX століття реформ Кардвелла і Чайлдерса британська армія набула сучасного на той час стану, значно підвищила свої інституційні та бойові спроможності. Паралельно була переформована її полкова система. Реформи Голдейна 1907 року створили Територіальні сили[en] як добровольчий резервний компонент армії, об'єднавши та реорганізувавши Добровольчі сили, міліцію та Йоменів[50].

Структура Британської армії

ред.
Докладніше: Структура Британської армії
 
 

Військові звання

ред.
Докладніше: Військові звання та знаки розрізнення офіцерського складу Британської армії та Військові звання та знаки розрізнення рядового складу Британської армії
Оригінал Переклад Знаки
разрізнення
Маршали Field Marshal Фельдмаршал  
Генерали General Генерал  
Lieutenant-General Генерал-лейтенант  
Major-General Генерал-майор  
Старші офіцери Brigadier Бригадир  
Colonel Полковник  
Lieutenant-Colonel Підполковник  
Major Майор  
Молодші офіцери Captain Капітан  
Lieutenant Лейтенант  
Second Lieutenant Другий лейтенант  
Кадети Officer Cadet Кадет офіцерського училища  
Ворент-офіцери Warrant Officer Class 1 Ворент-офіцер першого класу  
Warrant Officer Class 2 Ворент-офіцер другого класу  
Сержанти Staff Sergeant Штаб-сержант  
Sergeant Сержант  
Рядові Corporal Капрал  
Lance Corporal Молодший капрал  
Private Рядовий Без знаків
розрізнення

Прапори

ред.

Див. також

ред.

Література

ред.
  • James Tanner (2014). Martin Windrow (ред.). The British Army since 2000. Elite. Т. 202. Osprey Publishing. ISBN 978-1-78200-593-3.
  • Mallinson, Allan (2009). The Making of the British Army. Bantam Press. ISBN 978-0-593-05108-5.

Примітки

ред.
Виноски
  1. ↑
Джерела
  1. ↑ Quarterly service personnel statistics 1 January 2024. Ministry of Defence. Процитовано 12 March 2024.
  2. ↑ Quarterly service personnel statistics 1 January 2024. gov.uk. 12 March 2024.
  3. ↑ Williams, Noel T. St John (1 January 1994). Redcoats and courtesans: the birth of the British Army (1660–1690). Brassey's (UK). с. 1—2. ISBN 9781857530971.
  4. ↑ Walton, Clifford (1 January 1894). History of the British Standing Army. A.D. 1660 to 1700. Harrison and Sons. с. 16.
  5. ↑ Commanding Officers Guide. Manual of Service Law (JSP 830, Volume 1, Chapter 18) (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 8 October 2015.
  6. ↑ Bill of Rights 1689. UK Parliament. Архів оригіналу за 12 March 2017. Процитовано 9 March 2017.
  7. ↑ cgsmediacomma-amc-dig-shared@mod.uk, The British Army. The British Army – Higher Command. army.mod.uk. Архів оригіналу за 28 January 2017. Процитовано 9 March 2017.
  8. ↑ NAVAL AND MILITARY PENSIONS AND GRANTS. Parliamentary Debates (Hansard). 12 February 1917.
  9. ↑ Department of the Master-General of the Ordnance – Regiment History, War & Military Records & Archives. forces-war-records.co.uk.
  10. ↑ Board of Ordnance – Naval History Archive. navalhistoryarchive.org.
  11. ↑ Leslie, J. H. (1925). THE HONORABLE THE BOARD OF ORDNANCE. 1299—1855. Journal of the Society for Army Historical Research. 4 (17): 100—104. JSTOR 44220102 — через JSTOR.
  12. ↑ Louis, William Roger; Low, Alaine M.; Porter, Andrew (1 January 2001). The Oxford History of the British Empire: The nineteenth century. Oxford University Press. с. 332. ISBN 978-0-19-924678-6.
  13. ↑ Johnston, Douglas; Reisman, W. Michael (26 December 2007). The Historical Foundations of World Order: The Tower and the Arena. BRILL. с. 508. ISBN 978-90-474-2393-5.
  14. ↑ cgsmediacomma-amc-dig-shared@mod.uk, The British Army. The British Army – Operations and Deployments. army.mod.uk. Архів оригіналу за 28 January 2017. Процитовано 9 March 2017.
  15. ↑ David G. Chandler, ed., The Oxford history of the British army (1996) pp 24–45.
  16. ↑ Trowbridge, Benjamin (11 August 2015). A victorious army in the making: Raising King Henry V's army of 1415. National Archives. Архів оригіналу за 18 October 2017. Процитовано 17 October 2017.
  17. ↑ House of Commons Journal, vol. 3, 17 грудня 1644
  18. ↑ Rogers, 1968, с. 207—211.
  19. ↑ Lord Macaulay The History of England from the accession of James the Second (C.H. Firth ed. 1913) 1:136-38
  20. ↑ 'Charles II, 1661: An Act declaring the sole Right of the Militia to be in King and for the present ordering & disposing the same.', Statutes of the Realm: volume 5: 1628–80 (1819). с. 308—309. Архів оригіналу за 27 September 2007. Процитовано 5 March 2007.
  21. ↑ David Chandler, The Oxford History of the British Army (2003) p. 46. [1]
  22. ↑ David Chandler, The Oxford History of the British Army (2003) p. 47. [2]
  23. ↑ David Chandler, The Oxford History of the British Army (2003) pp. xvi–xvii
  24. ↑ Miller, 2000, с. 144
  25. ↑ Chandler, ed., The Oxford history of the British army (1996) pp. 46–57.
  26. ↑ Correlli Barnett, Britain and her army, 1509—1970: a military, political and social survey (1970) pp. 90–98, 110–25.
  27. ↑ History. British Army. Архів оригіналу за 18 January 2017. Процитовано 12 January 2017.
  28. ↑ Royal Scots Greys, 1840, с. 56—57.
  29. ↑ Mallinson, 2009, с. 50
  30. ↑ а б Mallinson, 2009, с. 165
  31. ↑ Mallinson, 2009, с. 104.
  32. ↑ а б Mallinson, 2009, с. 106.
  33. ↑ Mallinson, 2009, с. 129
  34. ↑ а б в Mallinson, 2009, с. 102
  35. ↑ Bates, 2010, с. 25.
  36. ↑ а б Taonga, New Zealand Ministry for Culture and Heritage Te Manatu. 1. – New Zealand wars – Te Ara Encyclopedia of New Zealand. www.teara.govt.nz. Архів оригіналу за 3 April 2017. Процитовано 17 March 2017.
  37. ↑ Mallinson, 2009, с. 210
  38. ↑ а б Mallinson, 2009, с. 257
  39. ↑ The Fenian Raids. Doyle.com.au. 15 September 2001. Архів оригіналу за 4 April 2012. Процитовано 28 March 2011.
  40. ↑ Mallinson, 2009, с. 282
  41. ↑ Mallinson, 2009, с. 203.
  42. ↑ Mallinson, 2009, с. 195.
  43. ↑ Pontiac's War [Архівовано 28 April 2011 у Wayback Machine.] Baltimore County Public Schools
  44. ↑ Mallinson, 2009, с. 110.
  45. ↑ Mallinson, 2009, с. 177.
  46. ↑ The 1798 Irish Rebellion [Архівовано 7 February 2011 у Wayback Machine.] BBC
  47. ↑ Guide to the War of 1812. Library of Congress. 30 July 2010. Архів оригіналу за 5 August 2011. Процитовано 28 March 2011.
  48. ↑ Peter Burroughs, "An Unreformed Army? 1815–1868", in David Chandler, ed., The Oxford History of the British Army (1996), pp. 183–84
  49. ↑ The Army Book For The British Empire, by Lieutenant-General WH Goodenough, Royal Artillery, CB, and Lieutenant-Colonel JC Dalton (HP), Royal Artillery. Her Majesty's Stationery Office, London. 1893.
  50. ↑ Cassidy, 2006, с. 79.

Посилання

ред.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Британська армія
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Британська_армія&oldid=42896383