Аббасиди

Аббасиди (араб. العبّاسيّون‎) — династія арабських халіфів, започаткована Аббасом, дядьком пророка ісламу Мухаммеда, який належав до мекканського роду хашім (хашиміти). Династія Аббасидів панувала в Багдадському халіфаті з 750 року, після повалення династії Омеядів, до монгольської навали 1258 року.

Аббасиди
Дата створення / заснування	750
Названо на честь	Аббас ібн Абд аль-Мутталіб
Засновник	Абу-ль-Аббас ас-Саффах
Країна	Аббасидський халіфат і  Мамлюкський султанат
Замінений на	Тулуніди
Час/дата припинення існування	1517
Цей список перелічує	людина

Аббасидський халіфат за часів найбільшого поширення, 850 рік.

Правління халіфів Аббасидів у Багдаді був періодом найбільшого розквіту середньовічної мусульманської культури. У масовій свідомості мусульман період Аббасидів є символом колишньої могутності та мусульманської єдності.

Історія

Першими правителями мусульманського світу після арабських завоювань була династія Омеядів. Через сто років після встановлення Омеядського халіфату, в мусульманському світі відбулося повстання, яке очолили Аббасиди. Аббасиди, на відміну від Омеядів були представниками того ж клану, що й Магомет, і вели своє походження від молодшого дядька пророка, чим обґрунтовували свої претензії на правління. Початковим центром повстання було місто Мерв у Великому Хорасані (тепер Туркменістан). Повсталих підтримував арабський експедиційний корпус у Мерві, а також неарабські мусульмани, яких називали мавалі, і які вважалися другосортними людьми при Омеядах. Під час повстання вони захоплювати усіх Омеядів, яких змогли дістати та вбивали їх варварським чином. Єдиний вцілілий член королівської сім'ї Омеядів урешті-решт пробрався до Іспанії, де зарекомендував себе як незалежний емір Андалусії Абд ар-Рахман I. Єгипет також став автономний і проголосив свого халіфа. Таким чином ісламська імперія перестала бути єдиною.

Завдяки повстанню Абу Мусліма й за підтримки персього роду Бармакидів в східних областях Халіфату, Аббасиди 749 року захопили Південний Ірак, а потім і владу в Халіфаті, проголосивши себе халіфами. Столиця Халіфату була перенесена з міста Дамаск (Сирія) спочатку в Анбар, потім 762 року до Багдада (Ірак).

Аббасиди сприяли зміцненню феодальних відносин і розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, ремесел. Частину своєї влади халіфи делегували візирам, збільшився також авторитет місцевих емірів. Зросла також роль неарабських мусульман у халіфаті. Аббасиди значною мірою спиралися на перську бюрократію. Пік розквіту халіфату припав на правління Гарун аль-Рашида (правив 813—833) і Ель-Мамуна.

Найвідомішим правителем з династії Аббасидів був п'ятий халіф Гарун ар-Рашид. З 791 року до 806 року він вів тривалу війну з Візантійською імперією і здобув у ній перемогу. Деякі частини імперії намагалися здобути незалежність, та Гарун ар-Рашид придушив ці спроби. Незважаючи на війни, він знаходив час на підтримку освіти й мистецтва, яке зазнало впливу перського, грецького, арабського та індійського стилів. Багдад став всесвітнім центром астрономії, математики, географії, медицини, правознавства та філософії. Життя багдадського халіфського палацу оспівується у циклі «Тисяча й одна ніч», яким досі насолоджуються читачі.

У період «золотого віку» в Багдаді було засновано Будинок Мудрості, який ставив собі за мету зібрати й перекласти арабською мовою все знання світу. Завдяки Дому Мудрості араби зібрали значну кількість наукових творів античності.

Пізніше династія втратила колишню владу, і халіфи були тільки релігійними лідерами мусульман, фактичну владу здійснювали везири (міністри). Посилення феодального гніту викликало численні народні повстання проти Аббасидів. У результаті цього династія Аббсидів в 9 сторіччі ослабла. Остаточно вона була знищена 1258 року монгольською навалою. Армія монгольського полководця Хулагу-хана спалила Багдад, а халіфат перестав існувати.

1261 року єгипетський султан Бейбарс для надання своїй владі релігійного авторитету запросив до Каїра одного з уцілілих Аббасидів, проголосивши його халіфом, але в Єгипті Аббасиди вже не мали реальної влади. Після завоювання Єгипту турками 1517 року османський султан Селім І перевіз до Стамбула останнього халіфа Мутаваккіла, який, за легендою, начебто передав османським султанам свої права на Халіфат.

Халіфи

Халіфи Аббасидської династії та роки їхнього правління:

• Абу-ль-Аббас ас-Саффах 750—754
• Мансур 754—775
• Махді 775—785
• Хаді 785—785
• Гарун-ар-Рашид 786—809
• аль-Амін 809—813
• Мамун 813—833
• аль-Мутасім 833—842
• аль-Ватік 842—847
• аль-Мутеваккіль 847—861
• Мунтасір 861—862
• Мустаїн 862—866
• Мутазз 866—869
• Мухтаді 869—870
• Мутамід 870—892
• Мутадід 892—902
• Муктафі 902—908
• Муктадір 908—932
• Кахір 932—934
• Раді 934—940
• Муттакі 940—944
• Мустакфі 944—946
• Муті 946—974
• Таї (халіф) 974—991
• Кадір 991—1031
• аль-Каїм (халіф) 1031—1075
• Муктаді 1075—1094
• Мустазхір 1094—1118
• Мустаршид 1118—1135
• Рашид 1135—1136
• Муктафі 1136—1160
• Мустанджід 1160—1170
• Аль-Мустаді 1170—1180
• Насір 1180—1225
• Захір (халіф) 1225—1226
• Аль-Мустансір 1226—1242
• Аль-Мустасім 1242—1258

Див. також

• Аббасидський халіфат

Література

1. Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
2. Ислам. Словарь атеиста. Москва, 1988, стор. 23. ISBN 5-250-00125-4 (рос.)
3. История стран Азии и Африки в средние века, М., 1968, ч. 2, гл. 8. (рос.)
4. Бартольд В. В., Сочинения, т. 6, М., 1966, с. 15-78. (рос.)
5. Бартольд В. В., Халиф и султан, «Мир ислама», 1912, т. 1. (рос.)
6. Беляев Е. А., Арабы, ислам и арабский халифат, М., 1965. (рос.)
7. Крымский А., История арабов и арабской литературы., ч. 2, М., 1911. (рос.)
8. Заходер Б. Н., История восточного средневековья (Халифат и Ближний Восток), M., 1944. (рос.)
9. Лэн-Пуль С., Мусульманские династии, пер. с англ., СПБ, 1899. (рос.)
10. Медников Н. A., Палестина от завоевания ее арабами до крестовых походов., (т. 1-4), СПБ, 1897—1903. (рос.)
11. Мюллер А., История ислама, пер. с нем., т. 2-3, СПБ, 1895—1896. (рос.)
12. Якубовский А. Ю., Ирак на грани VIII—IX веков в кн.: Труды Первой сессии арабистов 14-17 июня 1935 г., М.-Л., 1937. (рос.)
13. Якубовский А. Ю., Об испольных арендах в Ираке в VIII в., «СВ», 1947, No 4. (рос.)
14. Hitti P. K., History of the Arabs, 8 ed., L., 1964. (англ.)
15. Abbāsides, Encyclopedie de L'lslam, 2 ed., t. I, P.—Leiden, 1960. (нім.)
16. Annales quos scripsit Abu Djafar Mohammed ibn Djarir at-Tabari Cum aliis éd. M. J. de Goeje, ser. 1-3, Lugd. Bat., 1879—1898. (фр.)
17. The eclipse of the Abbasid caliphate. Original caronicles of the fourth Islamic century. Ed., transl. and elucidated by H. P. Amedroz and D. S. Margoliouth, v. 1-7, Oxf., 1920—1921. (англ.)
18. Abou Yousof Ya'koub, Le livre de l'impôt foncier, trad. par E. Fagnan, P., 1921. (фр.)
19. Taxation in Islam. Ed., transi. and provided with intr. and not. by A. Ben Shemesh, n. 1 — Yahya Ben Adam's Kitab al Kharaj, Leiden, 1958. (англ.)
20. Weil G., Geschichte der Chalifen, Bd 1-5, Mannheim, 1846—1862. (нім.)
21. Muir W., The Caliphate, its rise, decline and fall, Edinb. 1924. (англ.)
22. Arnold T. W., The Caliphate, Oxf., 1924. (англ.)
23. Le Strange G., Baghdad during the Abbasid caliphate, L., 1900. (англ.)
24. Kremer A. von, Kulturgeschichte des Orients unter den Chalifen, Bd 1-2, W., 1875-77. (нім.)