Аббасидський халіфат

Аббасидський халіфат — ісламська феодальна теократична держава, що існувала з 750 по 945 рік та з 1124 по 1258 рік. Отримала свою назву від династії халіфів з родини Аббасидів. Халіфат називають також Багдадським за назвою його столиці, міста Багдад. До його складу входили території сучасних арабських країн Азії, Іран (до початку IX ст.), південна частина Середньої Азії, Єгипет, а також Північна Африка (до IX ст.). Як самостійна держава Аббасидський халіфат існував до 945 року, коли його завоювали Буїди, що панували там до завоювання Багдаду сельджуками у 1055 році. Під назвою Аббасидський халіфат розуміють також ісламську форму теократії, представники якої правили в Багдаді з 762 по 1258 рік, а після захоплення його монголами перебували в Каїрі при мамлюкських султанах Єгипту до його завоювання османами в 1517 році.

Аббасидський халіфат
Прапор
Дата створення / заснування	750
Рід	Аббасиди
Участь у	Siege of Baghdad (1136)d
Названо на честь	Аббас ібн Абд аль-Мутталіб
Засновник	Абу-ль-Аббас ас-Саффах
Посада керівника організації	Abbasid caliphd
Офіційна мова	арабська
Культура	Ісламська культура і культура Ірану
Континент	Азія
Столиця	Самарра, Hashimiyyad, Багдад, Багдад і Каїр
Форма правління	теократія
Посада голови держави	Abbasid caliphd
Голова держави	Абу-ль-Аббас ас-Саффах
Валюта	Золотий динар і Дирхам
Попередник	Омеядський халіфат
Наступник	Ільхани, Фатіміди і Держава Тулунідів
Замінений на	Мамлюкський султанат, Османська імперія і Фатіміди
Мова комунікації	арабська і перська
Час/дата припинення існування	10 лютого 1258
Площа	11 100 000 км²
Регуляторний документ	Коран, Сунна і шаріат
Аббасидський халіфат у Вікісховищі

Аббасидський халіфат 820 року

На відміну від Омеядів (661—750), опорою яких були арабські племена, Аббасиди спиралися на аристократію багатьох країн, що входили до складу їхньої держави. За перших Аббасидів у VIII—IX сторіччях особливе значення мала іранська знать, зокрема рід Бармакидів, а арабська родова аристократія втратила своє виняткове значення та привілейоване становище.

Найбільшими містами Аббасидського халіфату окрім Багдада були Басра та Дамаск. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.

Вже наприкінці VIII сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів Індонезії та Малайї, а потім через Сінгапурську протоку потрапили до Тихого океану й вели торгівлю з Китаєм. У Гуанчжоу були квартали заселені купцями-мусульманами, які прибули з Аббасидського халіфату.

Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків, викликані наприклад великими податками чи утисками знаті й чиновників, часто ставали також ідеологічними конфліктами й набували форми сектантства, єресей чи відновлення старих доісламських вірувань. Найзначнішими з них були — виступи під керівництвом Сумбада в Хорасані (755), повстання Муканни (776–783) в Середній Азії, селянська війна хурамітів (816–837) під керівництвом Бабека в Азербайджані та Західному Ірані, повстання під керівництвом Маз'яра в Мазендерані (839) та інші.

Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного рабовласницького ладу. Праця рабів, переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в Хузестані для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовували зінджів — рабів зі Східної Африки. У 869–883 роках відбулося могутнє повстання зінджів, яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.

Вже з кінця VIII століття посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволило прикордонним регіонам Аббасидського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династії Ідрісидів (788–985) в Марокко, Аглабідів (800–909) в Іфрикії, а з 821 року почалося відокремлення Ірану де панували Тахіриди (821–873), Саффариди (867–908), Саманіди (875–999), Газневіди за Махмуда та Маруда та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою й успішною була боротьба народів Середньої Азії та Закавказзя, що завершилася в IX сторіччі відновленням місцевої державності.

Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф аль-Мутасім (833–842) став формувати гвардію з рабів-тюрків. В другій половині IX на початку X сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В 945 році західноіранські шиїтські шахіншахи Бувейхіди (Буїди), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика, авторитет якого визнавали усі суніти. Після захоплення Багдада сельджуками в 1055 році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвящениками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.

Відновлення політичної незалежності халіфату

Розпад Іракського султанату Сельджукидів після смерті султана Мухаммеда I (1118) дозволив Аббасидам вести успішну боротьбу із супротивниками — Маз'ядитами, шиїтською бедуїнською династією з Хілли, іракськими Сельджукідами, з ісмаїлітами у самому Багдаді. Після того, як аль-Мустаршид в 1124 році відмовився виплачувати данину султанові Махмуду II, Багдад завдяки 30-тисячному війську, створеному халіфом на основі народного ополчення, витримав облогу сельджуків. При аль-Муктафі II (1136—1160), що вважається першим самостійним правителем із часів Буідів, володіння халіфату займали області басейну Тигра й Євфрата від Тікрита до устя Шатт-ель-Араба й від Куфи до Хульвана. Спадкоємці аль-Муктафи усталили політичне й економічне становище держави. Аль-Мустанджид (1160—1170) розгромив сильних союзників Сельджукидів — Маз'ядитів, аль-Мустаді (1170—1180) встановив дружні стосунки з атабеками Азербайджану й Айюбідами.

Ан-Насир, останній значний багдадський халіф, включив до складу держави Хузестан, Рей та Хамадан. За допомогою хорезмшаха Текеш він покінчив із Сельджукідами Іраку. В 1194 році султан Тогрул III загинув у битві з хорезмійцями, а його голова була відправлена в Багдад. Незабаром після цього халіф увійшов у конфронтацію з хорезмшахом. Ан-Насир вимагав від Текеша, після перемоги над Тогрулом, який зайняв Рей та Хамадан, очистити Західну Персію й задовольнятися Хорезмом. Хорезмшах заявив, що його володіння, навіть із включенням Іраку, недостатні для утримання його численного війська й просив халіфа уступити йому ще Хузестан. До моменту смерті Текеша (1200) перевага в Іраку належала хорезмійцям, але після одержання звістки про цю подію жителі повстали й перебили всіх хорезмійських воїнів, які перебували в їхній області.

Падіння

У лютому 1258 року війська монгольського князя Хулагу захопили Багдад, здійснивши розгром міста. Колись найвеличніше місто світу було зруйновано, до мільйона людей убито. Через 10 днів після падіння Багдада останній халіф Аль-Мустасім був страчений. З його нащадків, за клопотанням дружини Хулагу, живим був залишений лише молодший син; про сина й онука останнього згадується на початку XIV століття. Ці Аббасиди не мали при монгольському дворі значення навіть після навернення ільханів в іслам. Коли припинився рід Аль-Мустасима невідомо.

У 1261 році мамлюцький султан Бейбарс поставив в Каїрі халіфа Аль-Мустансира, біженця з Багдада, який оголосив себе нащадком Аз-Захіра (1225—1226). Незабаром Аль-Мустансир пропав без звістки в битві з монголами, але халіфом у Каїрі був визнаний інший претендент, Аль-Хакім, нащадок Аль-Мустаршида (1118—1135). Каїрські халіфи в наступні сторіччя були слухняними виконавцями волі султанів, обмежуючись відправленням придворного й релігійного церемоніалу. Вони займали цей пост аж до завоювання Єгипту Османською імперією (1517), коли султан Селім I, прийнявши титул халіфа, відправив Мутаваккіля III в ув'язнення в Стамбул.

Управління

Середина VIII – середина IX ст. знаменується остаточним синтезом арабо-мусульманської і доісламських національних традицій. Остання стає тим «загальним знаменником», який виявляється інваріантом культур різних регіонів і народів Мусульманського світу в наступні століття. При цьому вирішальна роль етнічних іранців у затвердженні на престолі Аббасидів, як і перенесення столиці Халіфату з Дамаска до Багдада, визначила зростання значення давньоперських традицій. Це, зокрема, виявилося у твердженні принципу теократичної влади халіфів, вже не просто як «вождів правовірних», а й як прямих намісників Бога на землі. У X–XI ст. арабським теоретиком Абу аль Хасана аль Маварді (974–1058) виводиться поняття халіфату, який розглядався у двох значеннях: як сутність влади і як специфічна форма правління.

Халіф став об'єднувати світську та духовну владу, очолював мусульманську громаду (умму) загалом, будучи головним власником землі, власником її ресурсів та надр, головнокомандувачем війська. У зв'язку з останнім халіф сам нерідко брав участь у військових кампаніях, брав активну участь у розстановці кадрів і призначенні вищих сановників. Але поступово, особливо з часів Бармакідів все більшої політичної та державної ваги набуває посада великого візиря. Халіф тепер не обов'язково підписує накази, а лише ставить печатку, хранителем якої був великий візир. Останній також безпосередньо став керувати диванами (на кшталт міністерствами), що існували ще за часів Омеядів: Диван аль-Харадж (Рада доходів), Диван аль-Расаїл (Рада листування), Диван аль-Хатам (Рада печаток), Диван аль-Барід (Рада пошт), Диван аль-Кудат (Рада правосуддя) та Диван аль-Джунд (Військова рада).

З ІХ ст. оформився напрям адаб, що означає виховання через літературу «похвального образу поведінки», успадкованого від предків. Це значило вироблення переліку світських правил, яким повинні слідувати люди, що перебувають на державній службі, наближені до влади і бажають зробити успішну кар'єру.

Соціальний устрій

За часів Аббасидів людей ділили на класи: халіф та його родина; везіри; валі та еміри; середній стан (переважно торгівці), які прирівняні до них завдяки здобутій освіті, землероби і ремісники, раби. Халіфу допомагали палацової служби (брамники), вільновідпущеникіи. Діяли особиста гвардія з рабів, особиста канцелярія, різні слуги.

Правництво

Основним джерелом права був халіф, Коран, а також рішення каді як джерело прецендентного права. З IX ст. починається новий розвиток мусульманського права (фікх). В цей період також відбувається систематизація хадисів. Найзначнішими авторами збірок хадисів є: «Аль-Джамі ас-Сахіх» аль-Бухарі; «Аль-Джамі ас-Сахіх» Мусліми; «Кітаб ас-Сунан» Абу Давуда ас-Сіджістані; «Аль-Джамі аль-Кабір» Мухаммада ат-Тірмізі; «Кітаб ас-Сунан» ан-Насаї; «Кітаб ас-Сунан» Ібн Маджи, «Муснад» Ахмада ібн Ханбали.

Вірування

Продовжувалися процеси ісламізації у сунітському дусі. Певні обмежені права мали юдей, а також християни. разом з тим продовжували жорстоко переслідуватися прихильники шиїзму, хариджизму, яких вважали сектантами, а також зиндиків (прихильників немонотеїстичних релігій) — маніхейства, сабеїзму, зороастризму.

Ахмад ібн Ханбал (780‒855) став засновником мусульманського традиціоналізму, що виробив своєрідний «символ віри» (акіда): «Ми не звинувачуємо в зневірі нікого з “людей єдинобожжя”, навіть якщо вони вчинили тяжкі гріхи».

За часів халіфа Гаруна ар-Рашида завдяки тогочасним мусульманським теологам іслам остаточно перетворився у цілісну ідеологічну систему, заклавши підвали стосвно переходу до статусу світової релігії.

Культура

Продовжуються культурні процеси, що розпочалися в часи правління Омеядів. Халіфат перетворився на новий центр взаємодії та взаємозбагачення культурних традицій арабів, еллінізованого населення Єгипту та Сирії, мешканців Іраку та персів. X–XII ст. вважаються «золотою епохою» в культурі халіфату.

Вже халіф аль-Мансур виступив ініціатором цілеспрямованих перекладів творів античних вчених і філософів. Відбувається поступовий перехід інтелектуальних занять до рук неарабів, мешканців Басри та Куфи, а потім Дамаску, Антіохії, Багдаду, Нішапуру. Економічні та культурні потреби країни сприяли зростанню інтересу до світських наук і, як наслідок, посиленню впливу еллінізованої культури та іранської духовної спадщини. Наслідком став твір Абу Фадля ібн ан-Наубахта, сина астролога-перса халіфа аль-Мансура, «Книга ан-Нахмутан» (Китаб ан-Нахмутан). Відповідно до астрологічного вчення, висхідного до зороастрійської спадщини, історія людства носить циклічний характер. Кожне нове покоління людей отримує знання відповідно до приписів зірок, які керуються божественним наказом. Аль-Мансуру було вигідно використати подібні імплікації астрологічної історії, а саме стверджувати, що тепер, на новому витку історії, Аббасиди оновлюють знання, які дісталися ним від «стародавніх».

Аль-Мамун покровителем наук і мистецтв, засновником у Багдаді «Будинку мудрості» (байт аль-хікма), бібліотека якої мала велике зібрання праць за різними галузями науки й філософії. Найбільш плідний етап перекладів античної наукової та філософської літератури арабською мовою припав на панування халіфа аль-Мамуна. Завершився переклад праць Арістотеля, здійснено переклад численних коментарів до його творів і низки діалогів Платона («Тімей», «Держава» та «Закони»). Арабською мовою були перекладені «Початок» Евкліда, твори Архімеда, астрономічна праця Птолемея «Альмагест» («Математичний твір»), медичні трактати Галена та багато інших робіт античних вчених.

Також починають складатися численні історичні праці за авторством головним чином арабів Аль-Баладзурі (Китаб футух ал-булдан «Книга захоплення країн»), Аль-Якубі (Таріх — «Історія»), Ат-Табарі (Таріх ар-русул ва-ль-мулук — «Історія пророків й володарів»), Аль Масуді (Мурудж аз захаб ва маадін ал-джавахір — «Золоті копальні та розсипи самоцвітів»), де описуються події від виникнення Арабського халіфату до сучасним цим історикам подій.

Розвивається арабське мовознавство. Друга половина VIII століття характеризується становленням теорії арабської як самостійного розділу філологічної науки. Важливу роль у формуванні проблематики та методики традиційного арабського мовознавства відіграв басрієць аль-Халіль ібн-Фарагіді. До цього часу відноситься виникнення куфійської школи, засновником якої вважається Абу Джафар Мухаммед ар-Руасі, що створив, за свідченням арабських філологів і бібліографів, першу куфійську граматику арабської мови. Йому ж приписують трактат «Книга про однину і множину». Наприкінці VIII – початку IX століть зароджується арабська лексикографія, з'являються «Класифікована застаріла лексика» Абу Убейда, словники діалектної лексики, зокрема й давньоарабської. Складаються тлумачні, предметні словники, синонімів, рідкісних слів, запозичень, перекладні, рим. Слова у словниках розташовуються як за місцем утворення приголосних, так і за абеткою з урахуванням останнього кореневого приголосного або першого кореневого приголосного. Жваво обговорюються питання граматики, про що свідчать суперечки, що виникали між представниками басрійської та куфійської шкіл, що відбилися, зокрема, у роботі багдадського філолога Ібн аль-Анбарі «Безпристрасне висвітлення питань розбіжності між басрійцями та куфійцями», де автор розглядає 121 проблему. На початку Х століття остаточно встановлюються понятійний апарат та термінологія граматичного аналізу, основні положення граматичної теорії наводяться у систему. Етап формування арабських граматичних навчань як самостійного поділу арабської мовознавчої традиції завершується. Це сприяє виділенню лексикологічних досліджень на особливу наукову дисципліну (ілм аль-луга).

Освіта

У школах навчалися шість днів на тиждень (крім п'ятниці). Серед наук, що вивчаються, були, насамперед, релігійні дисципліни. Це – тлумачення Корану, інтерпретація усних переказів життя пророка Мухаммада (хадисів), мусульманське право і теологія (богослов'я). Крім того, в рамках цієї групи предметів викладалася арабська філологія (граматика, віршування, літературознавство та риторика). Другу групу предметів, що вивчалися, становили логіка, математика, астрономія, медицина та інші природничо-наукові дисципліни, а також пов'язані з ними філософські концепції.

Філософія

Розвивається школа мусульманської теології (калам) — мутазилізм, представники якої ісламські теологи-філософи першими сприйняли один з основних гносеологічних принципів античних філософів - твердження примату розуму над вірою - і найбільш послідовно дотримувалися цієї максимі в ході обговорення питань богословського та філософського характеру. Мутазиліти, зокрема ан-Наззам, претендували на вірне пояснення світу, тим самим стверджуючи на ґрунті ісламу арістотелівський фундаментальний метафізичний проєкт – дослідження сутнього та його кінцевих початків. Введення в обіг категорій «субстанція» (джавхар) та «акциденція» («арад) для опису тіла (атом) та його властивостей для опису фізичного світу також є заслугою мутазилітів.

Мутазилітів та джахмітів за ініціативи традиционалістів переслідували за часів халіфів Гаруна ар-Рашида та аль-Аміна. За часів халіфів аль-Мамун, аль-Мутасіма, аль-Васіка за допомогою мусульманських релігійних вчених-мутазилітів піддавали міхні («випробування віри»), фактично тортурам, ісламських теологів-фундаменталістів для встановлення їх вірності існуючій владі. Але головним чином мутазиліти через халіфів намагалися нав'язати свою точну зору про створення Корану людиною. Втім зрештою ці спроби зазнали невдачі, коли халіф аль-Мутаваккіль 849 року наказав припинити суперечки про походження Корану. З цього часу мутазилізм занепадає

З XI ст. набуває поширення арабо-мусульманський перипатетизм (фальсаф), представники якого розвивали античну модель філософствування на ісламському ґрунті, ставили філософію вище за теологію і намагалися дистанціюватися від останньої.

Література

Відомим поетами були Абу аль-Атахійя (748‒825), Ахмад ібн Садак (пом. 825).

Шатрандж

За перших халіфів починається поширюватися форма шахів — шатрандж. З IX ст. ця гра завоювало популярность серед різних прошарків суспільства. Його популярність у всіх сферах суспільства доводить насамперед виникнення першої в історії шахів кваліфікаційної системи з поділом гравців на різні класи згідно з їхньою силою гри.

У 819 році при дворі халіфа аль-Мамуна в Хорасані пройшов перший в історії шахів турнір трьох найсильніших аліїв (шахістів) на той час Джабіра аль-Куфі, Абу'л-Джафара аль-Ансарі та Зайраба Катая. Халіф розглядав шатрандж як аналогію суспільно-політичному світопорядку. У XII ст. арабський філософ та вчений Рагіб Ісфагані склав трактат «Етика шахів».

Див. також

• Список халіфів Аббасидів
• Список найбільших держав в історії
• Халіфат
• Аббасиди

Посилання

• Костенко Анастасія Володимирівна (3 грудня 2015). Органи державного управління Арабського халіфату. Центральноукраїнський державний педагогічний університет. Архів оригіналу за 6 січня 2017. Процитовано 9 січня 2016.
• Abbasid Caliphs, In Our Time, BBC Radio 4, 2 лютого 2006, архів оригіналу за 13 жовтня 2017, процитовано 13 квітня 2020.
• Abbasid Caliphate, Encyclopaedia Iranica, архів оригіналу за 16 квітня 2019, процитовано 13 квітня 2020.
• Abbasids, Judaica, Jewish virtual library, архів оригіналу за 23 червня 2017, процитовано 13 квітня 2020.
• The Abassid Caliphate (758–1258), History, архів оригіналу за 3 грудня 2016, процитовано 13 квітня 2020.

Джерела

• Бартольд В. В. Халіф і султан // Твору. — М. : Наука, 1966.
• Бєляєв Е. А. Аббасидів халіфат // Радянська історична енциклопедія. — М. : Видавництво «Радянська енциклопедія», 1961. — Т. 1. — С. 28-32.
• Большаков О. Г. Аль-Аббасид // Іслам: Енциклопедичний словник. — М. : Наука. Головна редакція східної літератури, 1991. — С. 5-6.
• Альфан Л. Великі імперії варварів: від Великого переселення народів до тюркських завоювань XI століття. М., Віче, 2006
• Босворт К. Э. Мусульманські династії. Довідник по хронології й генеалогії = The Islamic Dynasties. A Cronological and Genealogical Handbook / Пер. з англ. П. А. Грязневича, відп. редактор И. П. Петрушевський. — М. : Наука, ГРВЛ, 1971. — 14000 прим.
• Історія Сходу. — Східна література, 1995. — Т. 2: Схід у середні століття.
• Історія Ірану з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Л. : Видавництво Ленінградського університету, 1958. — 390 с.
• Фільштинський І. М. Історія арабів і Халіфату (750-1517 р.). — 3-є видання, виправлене й доповнене. — М. : АСТ: Схід-Захід, 2008. — 349, [3] с. — (Історична бібліотека) — 2000 прим. — ISBN 978-5-17-05-14-75-5.
• The Cambridge History of Islam. — Cambridge University Press, 1977. — Vol. 1A. — 544 p. — ISBN 0521291356.

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Ислам. Словарь атеиста. Москва, 1988, стор. 23. ISBN 5-250-00125-4 (рос.)
• История стран Азии и Африки в средние века, М., 1968, ч. 2, гл. 8. (рос.)
• Бартольд В. В., Сочинения, т. 6, М., 1966, с. 15-78. (рос.)
• Бартольд В. В., Халиф и султан, «Мир ислама», 1912, т. 1. (рос.)
• Беляев Е. А., Арабы, ислам и арабский халифат, М., 1965. (рос.)
• Крымский А., История арабов и арабской литературы., ч. 2, М., 1911. (рос.)
• Заходер Б. Н., История восточного средневековья (Халифат и Ближний Восток), M., 1944. (рос.)
• Лэн-Пуль С., Мусульманские династии, пер. с англ., СПБ, 1899. (рос.)
• Медников Н. A., Палестина от завоевания ее арабами до крестовых походов., (т. 1-4), СПБ, 1897—1903. (рос.)
• Мюллер А., История ислама, пер. с нем., т. 2-3, СПБ, 1895—1896. (рос.)
• Якубовский А. Ю., Ирак на грани VIII—IX веков в кн.: Труды Первой сессии арабистов 14-17 июня 1935 г., М.-Л., 1937. (рос.)
• Якубовский А. Ю., Об испольных арендах в Ираке в VIII в., «СВ», 1947, No 4. (рос.)
• Hitti P. K., History of the Arabs, 8 ed., L., 1964. (англ.)
• Abbāsides, Encyclopedie de L'lslam, 2 ed., t. I, P.—Leiden, 1960. (нім.)
• Annales quos scripsit Abu Djafar Mohammed ibn Djarir at-Tabari Cum aliis éd. M. J. de Goeje, ser. 1-3, Lugd. Bat., 1879—1898. (фр.)
• The eclipse of the Abbasid caliphate. Original caronicles of the fourth Islamic century. Ed., transl. and elucidated by H. P. Amedroz and D. S. Margoliouth, v. 1-7, Oxf., 1920—1921. (англ.)
• Abou Yousof Ya'koub, Le livre de l'impôt foncier, trad. par E. Fagnan, P., 1921. (фр.)
• Taxation in Islam. Ed., transi. and provided with intr. and not. by A. Ben Shemesh, n. 1 — Yahya Ben Adam's Kitab al Kharaj, Leiden, 1958. (англ.)
• Weil G., Geschichte der Chalifen, Bd 1-5, Mannheim, 1846—1862. (нім.)
• Muir W., The Caliphate, its rise, decline and fall, Edinb. 1924. (англ.)
• Arnold T. W., The Caliphate, Oxf., 1924. (англ.)
• Le Strange G., Baghdad during the Abbasid caliphate, L., 1900. (англ.)
• Kremer A. von, Kulturgeschichte des Orients unter den Chalifen, Bd 1-2, W., 1875-77. (нім.)