Італійська колонізація Північного Причорномор'я

Італійська колонізація Північного Причорномор'я — складова частина процесу розпаду Візантійської імперії та економічної експансії міст-держав середньовічної Італії.

ІсторіяРедагувати

З другої половини 12 століття, після опанування торговельними зв'язками Європи з Левантом, купецтво італійських міст, переважно Венеції та Генуї, спрямувало зусилля на завоювання ринків більш віддаленого Причорномор'я. З 1169 уряд Візантії, який контролював чорноморські протоки, відкрив доступ у цей регіон для генуезьких купців. Лише після падіння Константинополя в ході четвертого хрестового походу венеціанські купці за угодою з Латинською імперією (12041261) здобули виняткове право торгівлі у Чорному морі. В Північному Причорномор'ї їхньою головною факторією стала Солдайя (сучасний Судак) (12601365).

Після відновлення 1261 Візантійської імперії союзники греків генуезці повернули собі домінування в Причорномор'ї, де закріпилися, зокрема, в Криму, в Монкастро (Маврокастро; нині місто Білгород-Дністровський), на Тамані (Матраха), пізніше в Тані (нині місто Азов), в гирлі Дунаю — у Вічині (сучасне місто Ісакча в Румунії) та Лікостомо (сучасне місто Кілія). Переділ володінь у Північному Причорномор'ї між Генуезькою та Венеціанською торговельними республіками завершився після війни 1350–1355. За угодами 1350 з Візантією, 1355 з Венецією, 1365, 1380, 1381, 1387 із Золотою Ордою генуезці закріпили за собою все узбережжя Криму від Херсонеса Таврійського до Керчі. Головні з цих володінь — Кафа (з 1266), Солдайя (з 1365), Чембало (Балаклава), Мангуп, Джаліта (Ялта), Лупіко (Алупка), Горзувіум (Гурзуф), Партеніт, Лушта (Алушта), Воспоро та інші, генуезька колонія в місті Солхат (Старий Крим), які з часом стали основою Капітанства Готія, до якого входили також і території, заселені місцевим населенням. Владу над генуезькими колоніями у Причорномор'ї здійснював консул Кафи, який обирався в Генуї, але присягав Статуту Кафи та Генуї вже в Криму.

Венеціанці утримали за собою ринки Малої Азії, пізніше закріпилися на західному узбережжі Чорного моря з факторією в гирлі Дунаю. В 14 столітті їхню увагу було прикуто до Азовського моря, де вони закріпилися в гирлі Дону, заснувавши факторію в Тані поблизу ординської фортеці Азак, де закінчувався Великий шовковий шлях. Це стало можливим завдяки активним дипломатичним зносинам з ханами Золотої Орди Узбеком і Джанібеком. 1355 венеціанці заснували факторію Провато неподалік Кафи. Поблизу сучасного міста Таганрог (Ростовської області, Російська Федерація), неподалік від Тани виникла пізанська колонія Порто Пізано. В Північному Причорномор'ї було засновано декілька нових єпархій католицької церкви: в Кафі, Херсонесі та Воспоро.

З кінця 14 століття поступово переміщуються трансконтинентальні торговельні шляхи — великого значення набув маршрут з Європи до Причорномор'я не через Константинополь, а через Львів та Монкастро. З розширенням військової експансії Османської імперії венеціанці та генуезці до кінця 15 століття втрачають свої факторії в Причорномор'ї. Дипломатичні місії Йосафата Барбаро та Амброджо Контаріні до Персії (нині Іран) у пошуку союзників проти османів не змогли зупинити проникнення турків до Європи та Криму, після чого припинилося існування італійських колоній у Північному Причорномор'ї (1475).

Див. такожРедагувати

Джерела та літератураРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Мурзакевич Н. Н. История генуэзских поселений в Крыму. Одесса, 1837;
  • Брун Ф. К. Черноморье: сборник исследований по исторической географии Южной России, ч. 1-2. Одесса, 1879-80;
  • Соколов Н. П. Образование Венецианской колониальной империи. Саратов, 1963;
  • Барбаро и Контарини о России. К истории итало-русских связей в XV в. Л., 1971;
  • Якобсон А. Л. Крым в средние века. М., 1973;
  • Феодальная Таврика. К., 1974;
  • Balard M. La Romanie Génoise (XIII — début XVe siécle), vol. 1-2. Roma-Genova, 1978;
  • Pistarino G. Genovesi d'Oriente. Genova, 1990;
  • Карпов С. П. Путями средневековых мореходов. Черноморская навигация Венецианской республики в XIII–XV вв. М., 1994;
  • Еманов А. Г. Север и Юг в истории коммерции. На материалах Кафы XIII–XV вв. Тюмень, 1995;
  • Карпов С. П. Латинская Романия. СПб., 2000.
  • Michele Giuseppe Canale. Della Crimea e dei suoi dominatori dalle sue origini fino al trattato di Parigi. Genova, 1856.

ПосиланняРедагувати