Відкрити головне меню
Чорне Сонце

Чо́рне со́нце (англ. Black Sun, нім. Schwarze Sonne) — окультний символ, що широко використовується сучасними неонацистами, а також деякими неоязичниками, езотериками й сатаністами[1]. Вперше з'явився в Третьому Рейху на мозаїці у замку Вевельсбург, коли в ньому знаходилась офіцерська школа й окультний центр СС[⇨]. Його зв'язок із окультною концепцією «чорного сонця» та відповідна назва з'явилися під впливом популярного німецького роману, вперше виданого 1991 року[⇨].

Зміст

Концепція

 
«Чорне сонце», зображене у книжці композитора й алхіміка Йогана Даніеля Міліуса[en] «Philosophia Reformata» (1622)

Ідея «чорного сонця» (sol niger[en]) зустрічається вже у середньовічних алхіміків, але для них вона була метафорою, що мала різні значення, зокрема занурення у самопізнання[2].

В XIX ст. Олена Блаватська у своїй книжці «Таємна доктрина» (1888) ввела ідею «Центрального сонця» — невидимого темного центру всесвіту, навколо якого обертаються всі інші сонячні та планетарні системи. Блаватська заявляла, що хоча символ «чорного світла» був і в юдейській Кабалі, його джерелом є «таємне вчення арійців», що походили з Гіпербореї, розташованої на крайній півночі, і символом яких була свастика[3][4].

Ідеї Блаватської підхопили австрійські аріософи[en], зокрема Гвідо фон Ліст писав про невидимий «первинний вогонь», древнє поняття «аріо-германців», яким вони начебто позначали вище божество[5], а окультист Перит Шоу[en] описував підвищену чутливість людства до ультрафіолетового духовного світла «Центрального сонця» в еру Водолія і пов'язував це з майбутнім Німеччини у неспокійній післявоєнний час[6][3].

У нацистській Німеччині ідею було введено в обіг Карлом Вілігутом[en]. У 27-му вірші «Галтаріти» (нім. Halgarita) — серії дивних релігійних віршів, написаних для рейхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера, Вілігут описав стародавнє сонце, назване ним Сантур (Santur). Його адепти Еміль Рюдегер (Emil Rüdiger) та Вернер фон Бюлов (Werner von Bülow) інтерпретували Сантур як небесне тіло, друге сонце, яке світило 230 000 років тому для гіперборейців на Північному полюсі та сприяло їхньому духовному розвитку, було джерелом їхньої могутності. Вони пов'язали Сантур з ідеєю «Чорного сонця» й стверджували, що він досі на орбіті як мертва зірка, тому невидимий, але випромінює потужну духовну силу[7][3].

Післявоєнний період

Після Другої світової війни «Чорне сонце» з'явилося в публікаціях учасників віденської окультної групи Ландига[en]. Швейцарський інженер Ерік Галік (Erich Halik) у 1951–1955 роках опублікував серію своїх статей в австрійському езотеричному журналі Mensch und Schicksal, у яких вперше поєднав ідею «Чорного сонця» з міфом про нацистські НЛО[en]. Галік вірив, що нацисти створили «полярні імперії» в Арктиці та Антарктиці під знаками «Золотого сонця» та «Чорного сонця». Він уявляв НЛО не стільки технічним винаходом, скільки втіленням метафізичних та алхімічних ідей[2].

Колишній есесівець Вільгельм Ландиг (Wilhelm Landig) у своїй трилогії[8] відродив аріософську міфологію Туле[en] — легендарної полярної батьківщини давніх арійців. В трилогії група есесівців та пілотів люфтваффе після поразки Німеччини ховається на таємній підземній базі «Пункт 103», що знаходиться в Арктиці й обладнана високими технологіями, зокрема «літаючими тарілками». Після капітуляції Третього рейху начальник штабу бази наказує усім зняти з уніформи й техніки свастики й замінити їх на темнофіолетові круглі диски — алхімічне «Чорне сонце». Воно стає символом таємного незалежного рейху та джерелом містичної енергії для відродження «арійської раси». Таємний рейх шукає підтримки світового езотеричного центру, що знаходиться десь неподалік і має йому допомогти перемогти, після чого «Чорне сонце» має перетворитися на сріблясто-біле[9].

До ідеї «Чорного сонця» в другій половині XX ст. зверталися також Рудольф Мунд (колишній есесівець та учасник групи Ландига[10]) та Мігель Серрано — чилійський езотеричний гітлерист[11].

Мозаїка у Вевельсбурзі

  Зовнішні зображення
  алеманський бронзовий декоративний диск, VII ст.
 
Зала обергруппенфюрерів

В 1930-х роках замок Вевельсбург перейшов у власність штабу рейхсфюрера СС, в ньому створили школу з ідеологічної підготовки офіцерів СС, Генріх Гіммлер хотів перетворити його у центр свого ордену. Під час реставрації замку дві зали були оздоблені для проведення культових церемоній. У т. зв. «залі обергруппенфюрерів» по периметру були розташовані дванадцять колон, а в центрі — мозаїка, на якій зображений дванадцятипроменевий символ темнозеленого кольору, відомий зараз як «Чорне сонце». Чи мав він якусь назву в СС невідомо, як і його походження та тодішнє значення, але висловлювалися припущення, що ідея знаку запозичена з декоративних дисків[en] Меровінгів раннього Середньовіччя, а сам він символізував прохід сонця через місяці року[12]. Другим приміщенням, призначеним для культових церемоній, був склеп, що знаходився під «залою обергруппенфюрерів»[13].

Роман Рассела Макклауда

До 1990-х років окультна концепція «Чорного сонця» не була пов'язана з дванадцятипроменевою свастикою. Вперше символ, зображений на мозаїці в замку Вевельсбург, отримав назву «Чорне сонце» в романі Die Schwarze Sonne von Tashi Lhunpo, виданому 1991 року під псевдонімом Рассел МакКлауд (Russell McCloud)[12]. На титульному аркуші першого видання була зображена «зала обергруппенфюрерів» замку Вевельсбург.

Дія роману розгортається в першому десятилітті XXI століття. Європейський Союз та Організація Об'єднаних Націй спільно керують новим світовим порядком. Раптові вбивства президента Європейського центрального банку та одного з провідних членів Ради Безпеки ООН якось пов'язані зі знаком, намальованим на чолах убитих — «Чорним сонцем». Австрійський журналіст Ганс Вайгерт намагається розслідувати вбивство, і пошуки ведуть його від замку Вевельсбург до Тибету, де він знаходить колишнього есесівця Карла Штайнера, який живе в Гімалайському музеї, за день ходьби від монастиря Таші Лунпо[en]. Штайнер розказує Вайгерту, що давні туліанці[en] були нащадками богів. Вони розділилися на дві частини — одна хотіла використовувати смертних людей як худобу, а інша — виховати й вдосконалювати людство. Першу з них (Шамбала) Макклауд ототожнює з «таємними губернаторами» «Нового світового порядку» — спецслужбою ООН, ЄС та масонами, а другу (Агарта[en]) — з нацистами. Таким чином, Третій рейх, Друга світова війна та недавня хвиля вбивств є лише епізодами в багаторічній війні між Агартою та Шамбалою за долю людства[14][15].

Дослідник Ніколас Гудрик-Кларк[en] назвав твір «окультно-нацистським трилером»[12]. Роман швидко став популярним серед німецької ультраправої публіки, його називали «біблія в наших колах»[16]. У квітні 1992 журнал «Nation und Europa»[en] назвав його «книгою місяця»[17]. Після виходу книжки символ Вевельсбурга став популярним під назвою «Чорне сонце».

Сучасне використання

 
Емблема полку «Азов» у 2014—2015 роках.

З 1991 року «Чорне сонце» активно використовується неонацистськими організаціями в Західній Європі та Північній Америці. На думку Рюдігера Зюннера[en] в 1990-х роках «Чорне сонце» стало ключовим символом у неонацистських культах[18].

Поряд з іншими неонацистськими символами — вольфсангелем та «зіг-руною», «Чорне сонце» також використовується сучасними сатаністами[19].

«Чорне Сонце» є складовою частиною нарукавної емблеми, що була чинною у 2014—2015 роках у полку «Азов» Національної гвардії України та складовою частиною емблеми Інженерної групи «Азов» (разом із «літаючою тарілкою»)[20]. Також «Чорне Сонце» — фронтовий часопис полку «Азов», що видається з 14 жовтня 2014 року[21]. На думку Андреаса Умланда, з огляду на численні расистські висловлювання лідерів «Азову», використання цього символу варто розглядати як вираз неонацистських поглядів керівництва полку[22].

Джерела та література

Див. також

Примітки

  1. Goodrick-Clarke, 2002
  2. а б Goodrick-Clarke, 2002, с. 131
  3. а б в Goodrick-Clarke, 2002, с. 136
  4. Sünner, 1999, с. 47, 194–195
  5. Guido List, Die Rita der Ario-Germanen (Leipzig and Vienna: E. F. Steinacker, 1908), pp. 9–10; Die Bilderschrift der Ario-Germanen (Ario-Germanische Hieroglyphik) (Leipzig and Vienna: E. F. Steinacker, 1910), pp. 44–48.
  6. Peryt Shou, Das Mysterium der Zentralsonne (Leipzig: Jaeger, 1910), pp. 7, 39; Deutschlands Zukunft im Gesetz kosmologischer Entwicklung (Berlin: Pyramidenverlag Dr Schwarz, 1923), pp. 269–76, 292ff.
  7. Emil Rüdiger, Die Kraft der zwei Sonnen (Ingelheim, 1994).
  8. Götzen gegen Thule (1971), Wolfszeit um Thule (1980), Rebellen für Thule (1991)
  9. Goodrick-Clarke, 2002, с. 3–4, 137–148
  10. Goodrick-Clarke, 2002, с. 129, 131, 134–136
  11. Goodrick-Clarke, 2002, с. 173–192
  12. а б в Goodrick-Clarke, 2002, с. 148
  13.   Черное солнце. (рос.)
  14. Goodrick-Clarke, 2002, с. 148–150
  15. Рассел Макклауд. Черное Солнце Ташилунпо
  16. Tom Stallone/ Ourizo Cacho: Arun-Verlag & Gaia-Versand, A Walk in the Park, Arun in the Dark, in: Grufties gegen Rechts Bremen/ Music for a new Society (Hg.): Die Geister die ich rief…, Ausgabe 2, Juni 2000, S. 26f., hier S. 26.
  17. Nation und Europa 42. Jg., 1992, Heft 4, S. 66f.
  18. Goodrick-Clarke, 2002, с. 149
  19. Mathews, Chris (2009). Modern Satanism: Anatomy of a Radical Subculture (en). Greenwood Publishing Group. ISBN 978-0-313-36639-0. 
  20. Офіційний сайт групи
  21. У батальйоні «Азов» випускають газету «Чорне сонце» // «Телекритика», 25 грудня 2014
  22. Андреас Умланд. Українські добровольчі батальйони і полк «Азов» // Критика. — травень 2016. — С.5