Прокопович В'ячеслав Костянтинович

український політичний і громадський діяч, публіцист, історик

В'ячесла́в Костянти́нович Прокопо́вич (10 [22] червня 1881(18810622), Київ, Київська губернія, Російська імперія — 7 червня 1942, Бессанкур) — український політичний і громадський діяч, педагог, публіцист і історик.

Прокопович В'ячеслав Костянтинович
Прокопович В'ячеслав Костянтинович
Coat of Arms of UNR.svg Голова Директорії УНР в екзилі Україна
вересень 1939 — травень 1940
Попередник Андрій Лівицький
Flag of the Ukrainian State.svg Голова Ради Народних Міністрів УНР в еміграції
1926 — 1939
Попередник Андрій Лівицький
Наступник Олександр Шульгин
Flag of the Ukrainian State.svg Голова Ради Народних Міністрів УНР
26 травня 1920 — 10 листопада 1920
Попередник Ісаак Мазепа
Наступник Андрій Лівицький
Народився 10 червня 1881(1881-06-10)[1]
Київ, Російська імперія
Помер 7 червня 1942(1942-06-07)[1] (60 років)
Бессанкур, Німецька військова адміністрація у Франції
Громадянство Flag of the Ukrainian State.svg УНР
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
В'ячеслав Костянтинович Прокопович — міністр освіти, голова Ради міністрів УНР

ЖиттєписРедагувати

Народився в Києві в родині священика отця Костянтина Прокоповича.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, працював учителем історії у державній київській гімназії, звідки звільнений за «українофільство». Учителював у приватній гімназії, працював бібліотекарем у Київському міському музеї.

Після 1905 року — діяч Української демократично-радикальної партії, згодом ТУП.

У 1911—1914 роках був редактором українського педагогічного журналу «Світло», автором статей в українській пресі, зокрема в «Раді», де виступав під псевдонімом «С. Волох».

У 1917 році — член ЦК УПСФ, член Центральної, згодом і Малої Ради. Після Лютневої революції брав участь в утворенні УЦР, яка 9 березня делегувала його гласним до Київської губернської земської управи, а 15 березня рекомендувала до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об'єднаних громадських організацій від Таращанського повіту Київської губернії.

На з'їзді ТУП 25-26 березня 1917 року увійшов до Тимчасового союзу українських автономістів-федералістів, який послав його на Всеукраїнський національний конгрес, де його обрали до ЦР. На першій загальній сесії останньої Прокопович увійшов до її Комітету. 26 квітня на засіданні Комітету саме він запропонував на посаду Київського губернського комісара Симона Петлюру. Щоправда, того вирішили «держати в резерві». На п'ятій сесії ЦР у червні 1917 Прокопович працював у комісії з реорганізації Комітету в Малу раду. Тоді ж увійшов від УПСФ до комісії з підготовки проекту Статуту автономії України. У червні на з'їзді УПСФ обрано до ЦК партії.

У кабінеті Всеволода Голубовича — очолював Міністерство народної освіти з 22 березня до 2 травня 1918 р. До складу Уряду був делегований Українською партією соціалістів-федералів[2].

У травні 1920 року очолює Президію секції освіти й культури Українського Громадянського Комітету, його товариш — Павло Зайцев.[3]

Наприкінці періоду Директорії УНР — голова Ради міністрів УНР26 травня до 10 листопада 1920 року).

З 1921 року в еміграції, у 19251939 роках — редактор тижневика «Тризуб». З 1924 року в Парижі тісно співпрацював із Симоном Петлюрою, після трагічної загибелі якого став головою екзильного уряду УНР (1926—1939). Заснував 1927 року Бібліотеку імені С. Петлюри в Парижі. У 1925—1929 роках Прокопович часто друкувався у бюлетенях комітету Франс-Оріан, у спеціально присвячених Україні додатках. Ще за життя Петлюри йому доводилося супроводжувати Головного отамана під час подорожування до Угорщини, Відня, Швейцарії, по Франції. 1925 року Прокопович сприяв створенню у Празі Українського академічного комітету. Важливою стала подорож до Константинополя і зустріч з Патріархом, під час якої йшлося про справи церковні. 

Виконував у 19391940 роках обов'язки Голови Директорії (голови держави) в уряді Української Народної Республіки в екзилі.

Помер 1942 року в Бессанкурі біля Парижа, де й похований.

ПраціРедагувати

  • Заповіт Орлика (1939).
  • Печать малоросійська.
  • Сфрагістичні етюди.
  • Вічне підданство.
  • До питання про правну природу з'єднання України і Москви".
  • Остання подорож (31.XII.1923 — 16.X.1924) // Збірник пам'яти С. Петлюри (1879—1926). — Прага, 1930. — С. 210—216.

ПриміткиРедагувати

  1. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Лікарчук І. Л. Міністри освіти України: в 2-х т. — Т. 1 (1917—1943 рр.) — К. : Видавець Ешке О. М., 2002. — С. 48-58. — ISBN 966-557-096-Х.
  3. Інститут історії України (11 травня)

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати