Олещук Ігор Андрійович

Ігор Андрійович Олещук (псевдо «Грушка»; нар. 21 травня 1931, с. Чорний Ліс поблизу Збаража) — український інженер, громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольних змагань.

Ігор Андрійович Олещук
Ігор Олещук (12.10.2007)
Народився	21 травня 1931(1931-05-21) (93 роки) Чорний Ліс, Збаразький повіт, Тернопільське воєводство, Польська Республіка
Громадянство	Польща →  УРСР →  Україна
Національність	українець
Діяльність	інженер, громадсько-політичний діяч
Alma mater	Національний університет «Львівська політехніка»
Партія	ОУН
У шлюбі з	Надія Олещук
Діти	Олещук Тарас Ігорович, Олещук Роман Ігорович, Олещук Володимир Ігорович
Нагороди	Орден «За заслуги» ІІ ступеня Орден «За заслуги» ІІІ ступеня Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня Почесний громадянин міста Тернополя Відзнака Тернопільської міської ради
Медіафайли у Вікісховищі

Ігор Олещук на кіномарафоні "Синьо-жовта стрічка"

Життєпис

Ігор Олещук читає вірш Тараса Шевченка (23.08.2012)

З побратимами зі спілки політв'язнів та репресованих (23.08.2012)

Народився в селі Чорний Ліс (анексована Польщею ЗУНР—ЗОУНР, за польським адмінподілом — Збаразький повіт, Тернопільське воєводство, пізніше — Збаразький район, нині — Збаразька міська громада, Тернопільський район, Тернопільська область, Україна).

Освіта

Початкову освіту здобув у рідному селі, далі навчався у Збаразькій середній школі № 1. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1965, нині національний університет «Львівська політехніка»). Член Юнацтва ОУН (1946).

Політв'язень

У 15 років написав щомісячний звіт № 3 і підписав його псевдо Грушка. Коли кдбісти викрили криївку і знайшли цей звіт, то за почерком легко знайшли автора. У 17 років його заарештували й кинули до Збаразької в'язниці, пізніше перевели в Тернопільський слідчий ізолятор. 22 листопада 1948 військовий трибунал Прикарпатського військового округу засудив Ігоря Олещука на 25 років таборів суворого режиму; покарання відбував на шахтах Воркути (нині РФ). Молодий політв'язень потрапив в оточення української інтелігенції. У таборі не вистачало медичних працівників, а знаючи латину, за 8 місяців вивчився на медбрата й почав працювати фельдшером у травмпункті в шахті. Надавав першу медичну допомогу пораненим в'язням-шахтарям. У 1954 році, після смерті Сталіна, судова комісія зменшила термін покарання Ігоря Олещука до 8 років, а оскільки він мав кілька так званих трудових заліків, виконавши 150 % робочого плану, то звільнений у грудні 1955.

Як згадує пан Ігор:

«У 50-градусний мороз нас загнали в бараки на двотижневий карантин. Видали фуфайки, валянки і чуні. Нас, новоприбулих, пограбували „блатні“, напавши на барак і забравши теплі речі, які ми взяли з собою. Через погане харчування і 12-ти годинний робочий день, чотири рази за півтора року потрапляв в оздоровчий пункт. В таборі не вистачало медичних працівників, а знаючи латину за 8 місяців вивчився на медбрата і почав працювати фельдшером у травмпункті шахти. Надавав першу медичну допомогу пораненим в'язням-шахтарям. Ми у 40-50-ти градусні морози будували міст через річку Аяч-Яга, — пригадує І. Олещук. — Працювали по 12 годин. Незважаючи на те, що на обличчя натягували маски, все ж без обморожень не обходилося. Попри велике фізичне навантаження нас дуже погано годували. Привозили так звані „гарячі обіди“ — 2 кілограми каші і літр олії на всю групу…».

Робота

Працював на цукровому заводі «Поділля» (1956—1962), у «Тернопільобленерго» на посадах диспетчера, інженера по режимах і керівника групи перспективного розвитку (1962—1995).

Від 1996 — старший науковий працівник історико-меморіального музею політичних в'язнів (Тернопіль).

Громадська діяльність

Зустріч зі студентами ТНЕУ

Зустріч зі студентами КЕПІТ ТНЕУ, 9 жовтня 2019 р.

Лунає повстанська пісня, 9 жовтня 2019 р.

Найкращий подарунок – книга з рук самого автора, 9 жовтня 2019 р.

Автограф-сесія І. Олещука, 9 жовтня 2019 р.

Я духом молодий і сильний, 9 жовтня 2019 р.

Фото на згадку про зустріч, 9 жовтня 2019 р.

Під час дисидентського руху Ігор Олещук приєднавшись до лав нових борців за свободу, підтримував контакти з Ігорем та Олегом Ґеретами, Миколою Литвином та іншими місцевими дисидентами.

Член НРУ (1989), від 1994 — член Ради Конгресу української інтелігенції, член ради Тернопільського обласного товариства «Меморіал», 2000—2002 — його голова; від 2003 — голова комісії Тернопільської обласної ради з питань поновлення прав реабілітованих.

Часто проводить екскурсії, виступає з лекціями у школах, вишах, військових частинах.

До його заслуг належить і реконструкція семи могил січових стрільців на Микулинецькому цвинтарі, а також будівництвом пам'ятної стели на фасаді будинку, що на вулиці Коперника, 1.

Родина

Одружився на початку 1960-х. З дружиною Надією виховав трьох синів — Тараса (нар. 1965), Романа (нар. 1967) і Володимира (нар. 1972). Старший син Тарас у складі бригади Львівської кераміко-скульптурної фабрики змонтував три тризуби на приміщенні Верховної Ради України; учасник реставрацій у Львові Собору св. Юра, приміщення залізничного вокзалу та інших, виготовив та встановив у Львові пам'ятну дошку присвячену куреню «Нахтігаль». Син Роман привіз зі Львова сценарій «Вертепу» і 1989 року разом з колегами започаткував неформальну громадську організацію «Вертеп». Наймолодший Володимир (1972) закінчив Львівську художню академію мистецтв, учасник реставрації Михайлівського Золотоверхого монастиря і Свято-Успенської церкви Києво-Печерської Лаври.

Доробок

Автор книги спогадів «Шлях до світанку» (2001), путівник по музею «Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в'язнів» (2007, співавтор), «За свободу і соборність» (2007, співавтор), численних публікацій у газетах «Вільне життя», «Свобода» та інших. Консультант документального фільму "Шлях до світанку" (реж. Т. Ткаченко, 2019)

Відзнаки

• орден «За заслуги» II (2016) і III ступеня (2006) — за значний внесок у збереженні та популяризації історико-культурної спадщини України та розвиток музейної справи,
• орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2009) — за значний особистий вклад у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України,
• почесний громадянин міста Тернополя (2023) — за вагомий особистий внесок у становленні української державності та особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України,
• відзнака Тернопільської міської ради I ступеня (2010),
• довічна державна іменна стипендія відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 684/2014 від 26 листопада 2001 «Про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність»,
• Тернопільська обласна премія імені Ярослава Стецька (2012),
• грамоти, подяки Тернопільської обласної ради та адміністрації, громадських організацій.

Джерела

• Головин Б. Олещук Ігор Андрійович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 666–667. — ISBN 966-528-199-2.
• Шевченко С. В. Проща-2014 — з молитвою за Україну та її героїв // Імперія терору. — К.: Фенікс, 2021. — С. 216 (XVII). ISBN 978-966-136-780-6

Посилання

Зовнішні відеофайли
	Тернопіль: Ігор Олещук про Великдень у ГУЛАГ на YouTube // 20 хвилин. — 2012. — 10 квітня.
	Відверто про політику, 9 травня 2012 на YouTube // 20 хвилин. — 2012. — 9 травня.
	Тернопільський музей політв'язнів на YouTube // Спілка офіцерів. — 2012. — 23 грудня.
	Ігор Олещук про Степана Бандеру на YouTube // Відеоканал Миколи Василечка. — 2014. — 3 січня.
	22 червня — День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни на YouTube // Телеканал ІНТБ. — 2015. — 22 червня.
	Ігор Олещук отримав нагороду від Президента на YouTube // Телекомпанія TV-4. — 2016. — 23 серпня.

• Табори не зламали політв'язня Ігоря Олещука // 20 хвилин (Тернопіль). — 2010. — 11 березня.
• Ігор Олещук відзначив своє 80-ліття // Тернопільська липа. — 2011. — 23 травня.
• Ігор Олещук: «Історію треба вивчати, щоб не повторити помилок» // Тернопільська липа. — 2011. — 26 листопада.
• Терещук Г. Чия тюрма краща: гестапо чи НКВС, і як Україні уникнути тоталітаризму? / Галина Терещук // Радіо Свобода. — 2013. — 26 червня.