Вікіпедія

Тимченко Марфа Ксенофонтівна

українська майстриня петриківського розпису
(Перенаправлено з Марфа Тимченко)

Ма́рфа Ксенофо́нтівна Ти́мченко (нар. 25 березня 1922, Петриківка — пом. 26 березня 2009, Київ) — українська художниця; член Спілки архітекторів України з 1947 року, Спілки радянських художників України з 1950 року та Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 1994 року. Дружина художника Івана Скицюка, мати художниці Олени Скицюк, бабуся художниці Олени Кулик.

Тимченко Марфа Ксенофонтівна
Народження 25 березня 1922(1922-03-25)
Петриківка, Новомосковський повіт, Катеринославська губернія, Українська СРР
Смерть 26 березня 2009(2009-03-26) (87 років)
  Київ, Україна
Країна  СРСР
 Україна
Діяльність художниця
Вчитель Пата Тетяна Якимівна, Статива Олександр Феодосійович, Рокицький Микола Андрійович і Кулик Олександра Василівна
Відомі учні Кожевникова Тетяна Анатоліївна
Працівник Київський експериментальний кераміко-художній завод і Коростенський порцеляновий завод
Член Спілка архітекторів України, Спілка радянських художників України і Спілка майстрів народного мистецтва України
У шлюбі з Скицюк Іван Степанович
Діти Скицюк Олена Іванівна
Нагороди
У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Тимченко.

Життєпис ред.

Народилась 25 березня 1922 року у селі Петриківці (нині селище міського типу у Дніпровському районі Дніпропетровської області, Україна) в селянській сім'ї. Мати, Олександра Медяник, була відомою у селі вишивальницею. Навчалась у початковій місцевій школі, де її першим педагогом став учитель малювання, креслення і каліграфії Олександр Статива, що сприяв відкриттю Петриківської художньої школи, в якій Марфа навчалась протягом 1936—1938 років. Її наставницею була майстриня петриківського розпису Тетяна Пата[1]. Після школи вступила до Київської школи майстрів народного мистецтва, де навчалася протягом 1938—1940-х років, зокрема у таких майстрів як Олександра Кулик, Микола Рокицький, Тетяна Флору.

Через нестатки змушена була йти працювати, не закінчивши навчання. Влаштувалася на роботу у Київський експериментальний кераміко-художній завод, але тоді отримала там лише посаду технічної працівниці з виготовлення барвників. Через незначну зарплатню, перейшла на роботу у Коростенський порцеляновий завод, де почала оздоблювати петриківкою порцеляну. Пропрацювала на цьому виробництві півроку: завод закрився через початок війни. З великими труднощами повернулася у Петриківку, де працювала у колгоспі. Кілька разів утікала під час вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини, зокрема, зі збірного пункту в Дніпропетровську разом з іншою відомою у майбутньому майстринею, Вірою Клименко.

З 1944 року знову в Києві, працювала в кількох художніх закладах, перш за все в Інституті художньої промисловості Академії архітектури Української РСР. З 1954 по 1977 рік працювала художницею порцеляни на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі[2]. Жила у Києві, в будинку на провулку Академіка Філатова, № 3/1, квартира № 44 та на вулиці Курганівській, № 3, квартира № 46[3]. Померла у Києві 26 березня 2009 року.

Творчість ред.

Працювала в галузі декоративного мистецтва (розписи на порцеляні), монументального живопису, підлакового розпису на дереві (дитячі меблі, скриньки), книжкової графіки, створювала плакати, художні листівки. Серед робіт:

  • декоративне блюдо «Багатство» (1970);
  • плакат «Володимир Ленін»;
декоративні панно
  • присвячене 30-річчю Великого Жовтня (1947);
  • з силуетом Тараса Шевченка (1961, у співавторстві з Олександрою Ружонковою);
  • «Тече вода з-під явора» (1964);
  • «Ювілейне» (1967);
вази
  • «Хлюпочуться качаточка» (1964);
  • «Тарас Шевченко. 1864—1964» (1964, у співавторстві з Ярославою Козловою);
  • «І вітряки на полі… І долом геть собі село» (1964, у співавторстві з Галиною Зак);
  • ювілейна ваза з портретом Тараса Шевченка (1964, у співавторстві з Олександром Сорокіним і В. Полевою);
  • «Коло млину, коло броду» (1972);
  • «Моя квітуча Україна» (1985);
  • «Квітчає весна землю» (1989);
розписи

Розписані нею порцелянові вази радянські діячі дарували лідерам інших країн — Річарду Ніксону, Мао Цзедуну, Фіделю Кастро, Йосипу Тіто[4].

З початку 1970-х років, продовжуючи оздоблювати порцеляну у традиційному петриківському стилі, одночасно почала писати сюжетні пейзажі[1] у цілком оригінальному стилі, заснованому на принципах петриківського розпису. Усе подальше життя, до 2009 року включно, продовжувала виконувати такі картини, розвиваючи та урізноманітнюючи свій оригінальний стиль живопису. Серед живописних робіт:

  • «У морі» (1963);
  • «Сині птахи» (1966);
  • «Курінь» (1970);
  • «Ведмежа сім'я» (1972—1973);
  • «Квіти»;
  • «Квітка з ягодами»;
  • «Помідори»;
  • «Пляж у Седневі»;
  • «Стоїть гора»;
  • «Чорноморка»;
  • «Дощ у Седневі» (1975);
  • «Ведмідь лізе по мед»;
  • «На лузі»;
  • «Спогад про дитинство»;
  • «Свято Івана Купала»;
  • «Біля хати в Сорочинцях»;
  • «Бабуся залишилась одна»;
  • «Явір над водою» (1989);
  • «Квітуча садиба» (1990);
  • «Вулики» (1994).

Окрему вагому серію становлять тематичні розписи на фарфорових виробах (декоративні вази, тарелі, кубки тощо), виконані за мотивами творів Шевченка. У різні роки створила композиції:

  • «Люди навідують Шевченка» (1997);
  • «Реве та стогне Дніпр широкий» (1998);
  • «Сім'я вечеря коло хати» (1999);
  • «Мені тринадцятий минало» (1999);
  • «Ще треті півні не співали» (2002);
  • «Село Лебедин, де бував Шевченко» (2006);
  • «Катерина» —серія з чотирьох творів:
    • «Аж гульк, зима впала» (1998);
    • «Подивись на мене» (2002);
    • «Прийми, Боже, мою душу» (2002);
    • «Батьки сидять журяться, а Катерина просить прощення» (2002);
  • «Шевченківська липа в Седневі» (1985—1992).

Твори шевчківської серії репродуктувалися у багатьох виданнях, друкувалися у вигляді комплектів листівок, календарів, плакатів. Неабиякий успіх мав твір «Сім'я вечеря коло хати», виданий як плакат.

Брала участь у республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставках з 1949 року.

Окремі роботи художниці зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві.

Відзнаки ред.

Примітки ред.

  1. ↑ а б Кириченко М. А. Український народний декоративний розпис. Київ. Знання-Прес. 2006 С. 60.
  2. ↑ М. Г. Лампека. Порцеляна Київського експерементального керамікохудожнього заводу в контексті мистецької культури України ХХ — початку ХХІ століть. Київ. 2021, С. 231.
  3. ↑ а б в Тимченко Марфа Ксенофонтівна / Довідник членів Національної спілки художників України. Київ. 2003. С. 345.
  4. ↑ Інтерв'ю Марфи Тимченко: Спробуйте магазин розписати тоненьким котячим пензликом // Бізнес — новини України, №3 (834) від 19.01.2009. Архів оригіналу за 13 квітня 2016. Процитовано 13 квітня 2016.

Література ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Тимченко_Марфа_Ксенофонтівна&oldid=41600715