Відкрити головне меню

Іва́н Петро́вич Ма́ртос (нар. 1754, Ічня, Прилуцький полк, Гетьманщина (нині Ічнянський район, Чернігівська область, Україна) — пом. 5 (17) квітня 1835, Петербург, Російська імперія) — скульптор-монументаліст, ректор Імператорської академії мистецтв.

Іван Петрович Мартос
рос. Иван Мартос
Ivan Petrovich Martos by Varnek, 1819.jpg
Портрет Івана Мартоса роботи Варнека, 1819
Народився 1754(1754)
Ічня, Прилуцький полк, Гетьманщина
Помер 5 (17) квітня 1835(1835-04-17)
Петербург, Російська імперія
Поховання Смоленське православне кладовище
Громадянство Гетьманщина
Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Місце проживання Санкт-Петербург
Діяльність скульптор
Галузь скульптура
Alma mater Петербурзька академія мистецтв
Заклад Петербурзька академія мистецтв
Magnum opus Пам'ятник імператору Олександру I (Таганрог) і Monument to Lomonosov in Arkhangelsk[d]
Діти Мартос Олексій Іванович і Q64348266?
Нагороди
орден Святого Володимира III ступеня орден Святої Анни II ступеня

ЖиттєписРедагувати

Народився в 1754 у місті Ічня (тепер Чернігівська область) в козацько-старшинській родині.

Засновниками роду Мартосів були Мартин і Павло Мартоси, які переселилися в Лохвицю на Полтавщині з Правобережної України наприкінці 17 століття[1]. Вірогідно, прізвище Мартос (Мартус[2]) має балтійське походження[3], хоча писали про грецьке і навіть про іспанське походження прізвища[4][5].

Батько Івана, Петро Михайлович Мартос, був ічнянським сотенним отаманом (помічником сотника) (1749—1755)[6]. О. М. Лазаревський стверджував, що Петро Мартос був корнетом[7], звідки й пішла інформація про дворянство батька скульптора. Але відомо, що корнетом (1786) був племінник і повний тезка батька скульптора (1744–?)[1], син його брата Михайла[8], осавул Воронківської сотні Переяславського полку (1775—1782)[9].

Пишуть, що дядько Івана Мартоса був сотником ічнянської сотні й добрим різьбярем, він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу, а тому перші кроки Іван Мартос міг пройти у себе вдома. Документальних свідчень про це немає. Слід зазначити, що ніхто з Мартосів не був ічнянським сотником, а в 1753—1763 рр. цю посаду займав єврей-вихрест Яків Іванович Новицький[6]. Ще відомо, що з середини 18 століття в Ічні проживав Михайло Михайлович Мартос, дядько Івана, військовий товариш[3][8].

В 1764 р. Іван Мартос поїхав на навчання до Петербурзької Академії мистецтв, в Петербург його привіз родич, який був священиком. Не виключено, що то міг бути Лука Мартос (?–до 1786), хорольський священик[1]. Деякі відголоски про це є у спогадах М. Ф. Каменської, де вона називає І. П. Мартоса «…хохол з духовного звання», а в іншому місці пише «…недарма він походив з духовного звання»[10].

В Петербурзькій Академії Мистецтв Іван Мартос навчався у Л. Роллана і Н. Жілле до 1773 року. Отримавши Велику золоту медаль, був направлений, як пенсіонер Академії, на шість років за кордон для удосконалення майстерності. Працював у Римі, в майстерні Антоніо Канови. Паралельно з заняттями скульптурою Мартос багато малював з натури і з антиків під проводом Помпео Батоні та Рафаеля Менгса[ru], відомих діячів західноєвропейського малярства доби класицизму.

В 1779 повернувся до Петербурга і був призначений викладачем скульптури в Академії Мистецтв, став старшим професором (з 1794), а пізніше — ректором (з 1814).

В 1831 році полишив роботу в Академії за станом здоров'я. Про це він писав своєму племіннику І. Р. Мартосу 10 жовтня 1830 року: «Що ж стосується до мого здоров'я, то воно у великому занепаді: від служби по академії я повинен відмовитися, тому що ходити на верх не можу по причині недуги, яка тільки дозволяє мені сидіти»[7]. За заслуги скульптора перед Академією йому присвоїли звання Почесного ректора.

Скульптор пам'ятав про своє родове коріння. У Петербурзі існувало досить згуртоване малоросійське земляцтво, від земляків він і дізнавався новини з України. Виїхавши з Ічні в дитячому віці, він більше ніколи не бував на батьківщині, хоча працював і для України, створивши ряд визначних пам'ятників, які були встановлені в Батурині, Києві, Одесі та Херсоні.

Але є публікації, де стверджується протилежне[11][12][13]. В телевізійному документальному фільмі[14] повідомляється про тривале перебування Мартоса в Києві та Ічні в 1804 році, а також у Качанівці в 1834 р. Джерелом тих повідомлень називають народні перекази[11].

Документальні джерела свідчать про інше. Скульптор листувався з племінником І. Р. Мартосом з 1816 по 1830 рік, жодної інформації про відвідини Іваном Матросом України в листах немає. Скульптор писав племіннику 20 січня 1821 року: «Я уявляю, що ви оточені чарівними видами величного Дніпра та околиць Києва; будь ласка, опишіть їх, ваше перо послужить картиною, з них списаною. Київ усі хвалять, але опису я ніде не читав, ні навіть у Сині Вітчизни, в якому все пишуть»[7]. В альбомі автографів «Качанівка»[15], де записані автографи 608 гостей садиби Тарновських, теж немає Івана Мартоса.

Після монтажу пам'ятника Мініну і Пожарському в Москві в 1817 році скульптор більше не виїжджав з Петербурга. Навіть літні вакації сім'я Мартосів проводила в Петербурзі, лише переїжджаючи з академічної квартири у власний дім на одному з островів Петербурзької сторони[10]. Винятком стала лише вимушена поїздка в Нижній Новгород в 1828 році для врятування обеліску з барельєфами, присвяченого Мініну і Пожарському, який був пошкоджений при транспортуванні[16].

Ічнянський краєзнавець В. Балабай[17] так писав про Івана Мартоса: «Система виховання відірвала геніального скульптора від України. Національна тема в його творчості зовсім відсутня. А його любов до України виявлялась лише в бажанні відвідати рідну землю. Але за своє довге життя він так і не встиг цього зробити, маючи всі можливості»[18].

Більше ніж за півстоліття своєї праці Мартос залишив по собі в мармурі та бронзі велику кількість скульптур. Імператори Павло I, Олександр I і Микола I постійно доручали йому здійснення важливих скульптурних проектів. Численними роботами Мартос склав собі гучну популярність не тільки в Росії, але і за кордоном. Роботи І. Мартоса мали великий вплив на скульпторів Російської імперії 19 століття.

Помер 5 (17) квітня 1835 в Петербурзі, був похований на Смоленському православному кладовищі.

На батьківщині скульптора в Ічні йому встановлено пам'ятник[19].

ТворчістьРедагувати

 
Пам'ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському в Москві 1804—1818

Надгробні пам'ятники — найкращі твори Мартоса, праця над ними найбільше відповідала елегійній вдачі Мартоса, цього «поета мрійної й сумовитої грації» (характеристика барона М.М. Врангеля[ru]). Це визнавали вже сучасники Мартоса. Композитор М. Глинка казав про нього: «його мармур плаче».

Ранній періодРедагувати

Для його надгробних пам'ятників раннього періоду (надгробки: С. С. Волконської, Третьяковська галерея; М. П. Собакіної; обидва — мармур, 1782) характерні строга архітектоніка композиції, тонке моделювання форм, майстерне поєднання високого і низького рельєфу. У подальшому Мартос відходить від барельєфного принципу композиції, відособлюючи людську фігуру від скульптурного фону і монументалізуючи пам'ятник в цілому (надгробки: Н. І. Паніна, 1788, Е. С. Куракіної, 1792; обидва — мармур, Музей міської скульптури, Санкт-Петербург).

Продовжуючи часто використовувати мотив пірамідальної стели з включеним в неї барельєфного медальйона-портрета померлого, Мартос усе більш різноманітить розташування скорботних фігур, вдається до поліхромії відтінків мармуру.

Відтворення інтимного світу переживань, властиве раннім пам'ятникам Мартоса, з початку 1790-х років змінюється підкресленням суспільної значущості монумента, образний вид якого ускладнюються і часом навіть драматизується.

Зрілий періодРедагувати

Найкращий період творчості Мартоса — час після повернення з-за кордону — до війни дванадцятого року. В цей час постала велика кількість надгробків із мармуру та бронзи на цвинтарях Петербурга та Москви; в Києві за працю Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря.

 
Скульптурний портрет Івана Мартоса роботи С. Ф. Гальберга

Твори Мартоса зрілого періоду відрізняються загальною монументальністю форм, органічним зв'язком з архітектурним середовищем ясною замкнутістю композиції, лаконічною виразністю силуету; їх емоційне навантаження з початку 1800-х років відрізняється суворою стриманістю героїв в прояві відчуттів, особливою величавістю образів, покликаних втілити античні ідеали мужності і досконалої краси (надгробки: К. Розумовського в Батурині 1803—1805; П. Рум'янцева в Києві 1797—1805; О. І. Гагаріної, бронза, 1803, Петербург; Павла I, мармур, 1807, Павловськ). Між цими монументами особливо відомий найменш вдалий твір — пам'ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському в Москві 1804—1818 рр.

Пізній періодРедагувати

Вдалішим виявивсь пам'ятник герцогу Рішельє в Одесі (бронза, 1823—1828), який несе в собі багато рис пізньої творчості Мартоса, в якому стають помітні нотки ригоризму, схильність до надмірної узагальненості форм і в той же час до дріб'язковості в деталях (пам'ятник Олександрові I в Таганрозі, бронза, 1828—1831). Один з найвдаліших монументів — пам'ятник Потьомкіну в Херсоні 1829—1835.

 
Мартос Іван Петрович. «Хронос з Книгою буття», надгробок Турчанінова, 1792, гіпсова модель, Російський музей

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Мартоси. — Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. — Том 3: Л–О. — К., 1912.
  2. С. В. Сохань. Публікації документів/ Духівниця Григорія Михайловича Гамалії (підпис: Павло Мартус). — Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. — С. 272—273.
  3. а б Борис Гузь. До біографії скульптора Івана Мартоса.
  4. Кузнецов Дмитрий Иванович. Скульптор Иван Петрович Мартос.
  5. Вместо предисловия. Справка о фамилии Мартос.
  6. а б Кривошея В. В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія / Кривошея В. В. ; Укр. ін-т нац. пам'яті. — К. : Стилос, 2010. — 791 с.
  7. а б в Лазаревский А. Частная переписка Ивана Романовича Мартоса // Киевская старина. — 1896. — № 6. — С. 344—368.
  8. а б Кривошея В. В., Кривошея І. І., Кривошея О. В. Неурядова старшина Гетьманщини. — К.: Стилос, 2009. — 432 с.
  9. Заруба В. М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 pp.– Д.: ПП «Ліра ЛТД», 2007.
  10. а б Каменская М. Ф. Воспоминания/ Исторический вестник, 1894, № 1 — 10, 12
  11. а б Гений из Ични. Глава книги Станислава Маринчика «Созвездие талантов».
  12. Лариса Добрынина. «И Мартоса пылающий резец…». Не гордиться невозможно. — Еженедельник «Взгляд», № 52.
  13. 100 Великих діячів культури України. МАРТОС ІВАН ПЕТРОВИЧ (1754—1835 рр.).
  14. Чернігівщина в житті славетних. Іван Мартос. Телевізійний фільм. — З 15 хв. 34 сек.
  15. Качанівка. Альбом автографів / Автор-укладач Світлана Половнікова. — К.: Темпора; Майстерня книги, 2010.
  16. Р. А. Рухлич. Северный свинкс Августина де Бетанкура. Книга 2. Глава 3. Часть 8.
  17. Балабай Володимир Іванович
  18. Балабай В. І. На землі Ічнянській. — Ніжин: ТОВ «Видавництво „Аспект-Поліграф“», 2004. — С. 95-96.
  19. Пам'ятник Мартосу, Ічня.

Джерела та літератураРедагувати

  • Ковпаненко Н. Г. Мартос Іван Петрович // Енциклопедія історії України. — К.: Наукова думка, 2009. — Т. 6. — С. 534—535.
  • litopys.org.ua
  • Шубарт П. Мартос і Рішельє. Тандем европейських устремлінь України // Чорноморські новини. — 2012. — 8 груд. — № 97–98.
  • Коваленська Н. Мартос. — М.: Л., 1938.
  • Алпатов М. Ст. Мартос в книзі: Російське мистецтво 18 століть. — М., 1958.
  • Борис Гузь. До біографії Івана Мартоса/ Оживає минувшина. Творчість ічнянців. Книга дев'ята // Упорядники М.Терещенко, В. Шевченко. — К.: Гнозіс, 2018. — 88 с. — С. 52-66.

ПосиланняРедагувати