Вікіпедія

Лопатін Антон Іванович

Антон Іванович Лопатін (18 січня 1897 — 9 квітня 1965) — радянський полководець, командуючий арміями в Німецько-радянській війні, генерал-лейтенант (1942 рік), Герой Радянського Союзу (19 квітня 1945 року, зірка № 7119), член КПРС із 1919 року.

Лопатін Антон Іванович
рос. Антон Иванович Лопатин
Народження18 січня 1897(1897-01-18)
селище Кам'яна, нині в Берестейському районі, Берестейська область, Білорусь
Смерть9 квітня 1965(1965-04-09) (68 років)
Москва, СРСР
ПохованняНоводівичий цвинтар
Країна СРСР
ПриналежністьРосійська імперія;
РРФСР;
СРСР.
Рід військкавалерія, піхота
ОсвітаВійськова академія Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації
Роки служби1916—1954
ПартіяКПРС
Звання Генерал-лейтенант
Командування37-а армія
62-а армія
34-а армія
11-а армія
13-й гвардійський стрілецький корпус
2-й гвардійський стрілецький корпус
Війни / битвиПерша світова війна
Громадянська війна в Росії
Німецько-радянська війна
Радянсько-японська війна.
Нагороди
Герой Радянського Союзу 1945
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна — 1945 Орден Червоного Прапора
Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Кутузова I ступеня Орден Кутузова I ступеня
Орден Червоного Прапора
Медаль «За оборону Сталінграда»
Медаль «За оборону Сталінграда»
 Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «За взяття Кенігсберга»
Медаль «За взяття Кенігсберга»
Медаль «За перемогу над Японією» Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії»
Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту»
Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту»
Медаль «40 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «40 років Збройних Сил СРСР»
CMNS: Лопатін Антон Іванович у Вікісховищі

Молодість та Громадянська війна

ред.

Антон Іванович Лопатін народився у селі Кам'яна (Кам'янка) нині Берестейського району Берестейської області. Росіянин[1].

На військовій службі в Російській імператорській армії з 1916 року. У роки Першої світової війни бився на Південно-Західному фронті рядовим.

У Червоній Армії з серпня 1918 року учасник громадянської війни. Воював у складі 21-го кавалерійського полку 4-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії: помічник командира ескадрону, потім командир ескадрону. Бився проти військ Денікіна і Врангеля на Південному фронті, у 1920 році брав участь у радянсько-польській війні на Західному фронті. Був декілька разів поранений, нагороджений орденом Червоного Прапора.

Міжвоєнна служба

ред.

Після війни продовжував служити у 21-му кавалерійському полку: командир ескадрону, начальник полкової школи. У 1927 році закінчив Ленінградські кавалерійські курси удосконалення комскладу РККА, у 1929 році — курси з підготовки помічників командирів полків при Ленінградській кавалерійській школі. З 1929 року був помічником командира 21-го кавалерійського полку зі стройової частини, потім помічником командира полку з господарської частини. З грудня 1930 року — начальник військово-господарського постачання 4-ї кавалерійської дивізії. З листопада 1931 року — командир 39-го кавалерійського, а з грудня 1936 — 32-го кавалерійського полків у тій же дивізії.

З липня 1937 року командував 6-ю кавалерійською Кубансько-Терською Чонгарською дивізією імені С. М. Будьонного в Білоруському військовому окрузі. З вересня 1939 викладав тактику на кавалерійських курсах удосконалення командного складу РККА, із липня 1939 служив інспектором кавалерії Забайкальського військового округу. Із червня 1940 — заступник командувача 15-ю армією Далекосхідного фронту (штаб армії містився в Біробіджані), але вже в листопаді того ж 1940-го призначений командиром 31-го стрілецького корпусу. Корпус також дислокувався на Далекому Сході, але наприкінці травня 1941 року був у повному складі перекинутий в Україну та включений до складу Київського Особливого військового округу, штаб корпусу перебував у Коростені на Житомирщині.

Німецько-радянська війна

ред.

У Німецько-радянську війну вступив у званні генерал-майора 30 червня 1941 року, коли після шестиденного пішого маршу прийняв свій перший бій на Південно-Західному фронті. Брав участь у Львівсько-Чернівецькій та Київській стратегічних оборонних операціях. Як і всі частини Червоної Армії, улітку 1941 року корпус у важких оборонних боях зазнав значних втрат, проте А. І. Лопатін як командир корпусу був відзначений командуванням за вміння тримати в руках управління корпусом у найважчій обстановці і за стійкість в обороні. Він був висунутий на підвищення: із 30 жовтня 1941 року — командувач 37-ї армії, що наступала на напрямі головного удару в Ростовській наступальній операції Південного фронту в листопаді-грудні 1941 року. Пізніше брав участь у Барвінково-Лозівській наступальній операції.

З 24 червня по 14 липня 1942 року — командувач 9-ї армії на Південно-Західному і Південному фронтах під час Донбаської оборонної операції; із початку серпня 1942 року — командувач 62-ї армії Сталінградського фронту у Сталінградській битві. Не зумів утримати дальні оборонні рубежі на підступах до Сталінграда і після прориву німецьких військ до Сталінграда 5 вересня 1942 року був знятий із посади, передавши командування армією В. І. Чуйкову.

Однак у резерві залишався недовго і вже 14 жовтня 1942 року призначений командувачем 34-ї армією, а з березня 1943 року командував 11-й армією на Північно-Західному фронті, брав участь у Дем'янській операції в лютому 1943 року і в Староруській операції в березні 1943 року.

З березня до липня 1943 року командував 11-ю армією Північно-Західного фронту, яку на початку квітня вивели в резерв на переформування. 25 вересня 1943 року призначений командувачем 20-ю армією, яка теж була в резерві. Після двомісячного перебування в розпорядженні начальника Головного управління кадрів РККА у січні 1944 року — призначений заступником командувача 43-ї армії 1-го Прибалтійського фронту. Добре діяв у Білоруській наступальній операції, але, пройшовши майже всю службу на самостійній командній роботі, обтяжувався роллю заступника командувача.

У липні 1944 року загинув командир 13-го гвардійського стрілецького корпусу гвардії генерал-майор К. А. Цаликов, і А. І. Лопатін на його особисте прохання був призначений командиром корпусу, хоча це було явним зниженням по службі. На чолі корпусу у складі 1-го Прибалтійського та 3-го Білоруського фронтів брав участь у Прибалтійській та Східно-Прусській операціях, у штурмі Кенігсберга та ліквідації земландського угруповання противника.

Особливо відзначився при штурмі Кенігсберга: очолюваний ним корпус до вечора першого дня штурму, 6 квітня 1945 року, прорвав сильно укріплений рубіж оборони і прорвався на вулиці міста. 9 квітня корпус діяв уже в центрі міста-фортеці. За три доби штурму корпус генерала Лопатіна знищив до 8000 солдатів і офіцерів противника, захопив 6540 полонених, 250 гармат і мінометів. Після завершення штурму без найменшого перепочинку корпус спрямований на очищення від противника південного берега Земландського півострова, де в безперервних боях з 10 по 17 квітня вибив німців із трьох міст, знищив до 9 000 солдатів і офіцерів, захопив 5833 полонених (у тому числі 28-ї піхотної дивізії вермахту полковник Р. Темпельгофф та штаб дивізії)[2]. За цю операцію йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На Параді Перемоги у Москві А. І. Лопатін командував зведеним полком 1-го Прибалтійського фронту.

Післявоєнний час

ред.
 
Могила Лопатіна на Новодівочому цвинтарі Москви.

У липні 1945 року А. І. Лопатін був призначений командиром 2-го окремого стрілецького корпусу Забайкальського фронту. Брав участь у радянсько-японській війні, де корпус наступав під час Хінгано-Мукденської операції і за короткий термін форсував річку Аргунь, пройшов майже 200 кілометрів гірсько-тайговою місцевістю, подолав із боями гірський хребет Великий Хінган і дійшов до міста Ціцікар. Тільки у полон було захоплено понад 6000 японських солдатів та офіцерів[3].

Після війни командував корпусом на Далекому Сході ще 2 роки. Закінчив Вищі академічні курси Вищої військової академії імені К. Є. Ворошилова. Із квітня 1947 року був помічником командувача 7-ї гвардійської армії Закавказького військового округу (штаб армії — у м. Єреван). З вересня 1947 року командував 13-м стрілецьким корпусом того ж округу (штаб корпусу був у м. Кутаїсі). З липня 1949 року — помічник командувача військ Закавказького військового округу. З жовтня 1951 року служив у 10-му управлінні Генерального штабу. З травня 1952 року — командир 9-го гвардійського стрілецького корпусу. У січні 1954 року звільнений у запас.

Помер 9 квітня 1965 року, похований на Новодівочому кладовищі міста Москва.

Військові звання

ред.

Нагороди

ред.

У спогадах сучасників

ред.
Коммунист с девятнадцатого года, во время гражданской войны Антон Иванович командовал эскадроном в знаменитой 4-й кавалерийской дивизии, явившейся ядром будённовской Конармии. Воевал против деникинцев, врангелевцев, белополяков, был награждён орденом Красного Знамени, трижды ранен. Лопатин долго оставался конником и в мирное время: командовал полком, Чонгарской кавдивизией, служил инспектором кавалерии округа. Словом, это был старый будённовец и человек, несомненно, незаурядный, сильная, волевая натура.

— Крылов Н. И. «Сталинградский рубеж»[5].

Это был исключительно волевой, но импульсивный человек, что-то чапаевское проскальзывало в его характере. Как и все люди необыкновенной силы воли, он, принимая решения, порой больше доверялся командирской интуиции, чем расчётам своего штаба. Это его иногда подводило. И всё же я считал Лопатина очень достойным генералом и при первой возможности рассчитывал выдвинуть его на повышение.
Антон Иванович любил самостоятельность, поэтому я не удивился, когда он попросил назначить его на корпус. В июле такая возможность представилась, и Лопатин стал командиром 13-го гвардейского.

— Герой Советского Союза Маршал Советского Союза Баграмян И.Х. Так шли мы к победе. - М: Воениздат, 1977.- С.367.

Література

ред.
  • Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь / Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — М. : Воениздат, 1987. — Т. 1. — 911 с. с. — 100 000 прим. — ISBN отс., Рег. № в РКП 87-95382.
  • Шаблон:Книга:Командармы
  • Дриго С. В. За подвигом — подвиг. — Калининград, 1984.
  • Иоффе Э. Через тернии — к золотой звезде // Рэспубліка : Газета. — Мн., 2010. — № 20(4932).
  • Н. В. Огарков. Лопатин, Олег Иванович // Советская Военная Энциклопедия. — М : воениздат, 1978. — Т. 5. — С. 29. — 688 с. — 105 000 екз.
  • Калашников К. А., Додонов И. Ю. Высший командный состав Вооружённых сил СССР в послевоенный период. Справочные материалы (1945—1975 гг.). Том 2. — Усть-Каменогорск: Медиа-Альянс, 2015. — ISBN 978-601-7378-65-3. — С. 49—51.
  • Соловьев Д. Ю. Все генералы Сталина. Том 7. — М., 2019. — С. 47—48.

Примітки

ред.
  1. ↑ Сайт «Герои страны». Архів оригіналу за 8 грудня 2021. Процитовано 8 грудня 2021.
  2. ↑ Наградной лист А. И. Лопатина к присвоению звания Героя Советского Союза. // ОБД «Память народа». Архів оригіналу за 8 грудня 2021. Процитовано 8 грудня 2021.
  3. ↑ Наградной лист А. И. Лопатина к награждению орденом Суворова. // ОБД «Память народа» [Архівовано 8 грудня 2021 у Wayback Machine.]. Вышестоящим командованием награда заменена на орден Кутузова.
  4. ↑ По другим данным, награждён в 1923 году.
  5. ↑ Крылов Н. И. Сталинградский рубеж.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лопатін_Антон_Іванович&oldid=41442609