Пінська шляхта (біл. Пінская шляхта, пол. szlachta pińska) — соціальна група яка склалась з місцевого боярства і переселенців шляхетського походження на теренах Пінського князівства, а пізніше повіту Берестейського воєводства Великого князівства Литовського, Руського, Жомойтського в XIV—XVIII ст.

Історія

ред.

1520—1657

ред.

Після смерті князя Федора Ярославича, удільне Пінське князівство стає державною власністю яку король Сигізмунд І Старий передав своїй дружині Боні Сфорці. В цей час пінське боярство розпочало процес затвердження у неї власності маєтностей отриманих від покійного князя та литовсько-руських правителів ще з часів Вітовта. В тім на повірку виявилось що багато з них не мають на них жодних документів, і володіли ними виключно на підставі давності яку підтверджували тільки усні свідчення.[1]

1657—1658

ред.

В умовах наступу козацьких, московських і трансільванських військ проти Речі Посполитої Богдан Хмельницький 31 грудня 1656 року видав універсал в якому гарантував безпеку мешканцям Великого князівства Литовського, які підтримували Військо Запорозьке.[2] Попереднє складне становище ще більше ускладнювалось новими військовими діями на цих теренах. Після відступу московитів Пінщину зайняли коронні війська. Утім, якщо перші плюндрували костели та гнобили католиків, то другі діяли схожим чином стосовно православних, їхніх храмів і монастирів. Як наслідок, орієнтація на Київ, з яким існували давні історичні зв'язки, стала видаватися у середовищі пінської шляхти цілком логічною[3]. Литовський священник Альберт Віюк-Коялович писав: «від початку війни козацької справлявся маршалок Єльський, як tribunus legionis Pinscensis, дуже добре аж до походу під Жванець. Врешті, доведений до розпачу, пристав до козаків»[4]. Для останніх Пінський повіт слугував своєрідним містком на Побужжя й цінною ланкою у зносинах зі Швецією[5]. Принагідно зауважити, що Лукаш Єльський вже мав справу щодо замирення з козаками, коли у 1655 році відвідував гетьманську Україну у складі місії Кола посольського[6].

14 травня 1657 року гетьманський намісник Антон Жданович оголосив про розповсюдження козацького протекторату на Пінщину й вислав залогу для забезпечення безпеки.[7][8] Ці дії підштовхнули маршалка повіт Лукаша Єльського до видання 18 травня універсалу зі запрошенням пінської шляхти на повітовий соймик, де було вирішено направити посольство для переговорів з Хмельницьким.[9].

Переговори у Чигирині виявилися успішними: старшинська рада підтримала пропозицію посланців. 20 червня 1657 року Єльський та стольник Адам Спитек Бжеський з товаришами урочисто присягнули від імені пінської шляхти на вірність гетьману та підписали документ для закріплення цього обов'язку на що Хмельницький видав підтверджувальний універсал. Пінщина ввійшла до складу козацької держави на умовах нерозривного союзу[10][11], а угода була зареєстрована у гродських книгах.

У «Забезпеченні», даному Хмельницьким 28 червня, підтверджувались всі станові прерогативи, вольності й шляхетські суди, що були за часів Речі Посполитої[12]. Римо-католикам, їхнім храмам і школам гарантувалась релігійна свобода. Козаки зобов'язувались не навертати нікого силоміць до православ'я, що, на думку дослідниці Таїрової-Яковлевої, корінним чином відрізнялося від політики московського царя Олексія Михайловича[7]. Водночас, протестанти, іменовані в тексті «сектами», та уніати потрапляли під заборону, хоча останнім пропонували підпорядкуватись київському православному митрополиту. За шляхтою, яка приставала до присяги, зберігалися всі спадкові землі, ленні й довічні надання[13], вона також отримувала можливість вільно обирати урядників. Влада гетьмана поширювалась, опріч Пінська, на Мозир і Турів, на цих землях утворювався окремий полк[14]. Сину Лукаша Єльского, перед тим ротмістру коронного війська — Роману Антонію Єльському — дали чин козацького полковника[15][b].

Король у своєму універсалі від 14 серпня 1657 оголосив маршалка зрадником, котрий запродав повіт у «вічну неволю козакам», «на своїх рідних випросив маєтності й добра різних громадян» та «багато ворожого і зрадницького тепер чинить». За його розпорядженням приналежна йому власність передавалася лояльним шляхтичам[c].

Водночас з присягою послів був виданий гетьманський універсал про скликання на 23 вересня повітового соймика, на якому мала б відбутися урочиста присяга всієї шляхти за участі відрядженого українського посла Івана Груші. Важким ударом для прокозацького табору стала смерть Хмельницького, котра активізувала опозиційні кола. 20 серпня в Калауровичах[be] зібрався альтернативний соймик, представлений шляхтичам й на чолі із єпархіальним адміністратором Кваснинським-Злотим та повітовим хорунжим Ордою. Його учасники видали «маніфестацію», в котрій назвали присягу перевищенням повноважень, оскільки, як стверджувалося, шляхта первинно відрядила посланця, просячи «лише спокійного сусідства й протекції від угорського[d] своєвільства й тиранства». Негативно сприймався й пункт про заборону греко-католицької церкви[7][20]. В сторону Єльського закидалось, що той немалі кошти, зібрані на забезпечення спокою повіту, начебто вжив «на фальшиву промоцію особи своєї»[22]. Місія Івана Груші, який прибув із запізненням лише наприкінці серпня, не принесла успіху, тому з огляду на наступ військ Павла Сапіги козаки покинули місто[23].

В грудні 1657 року Костянтин Виговський вирішив відновити протекторат над пінською шляхтою, «сповняючи прохання тамошніх обивателів і обов'язок опіки над ними». Його брат, новий український гетьман, у реляції до волинського каштеляна Станіслава Беневського пообіцяв надіслати польському королю оригінал угоди з усіма підписами й виступив на захист «зацного старика» Лукаша Єльського, «відваги, рани і заслуги» якого призабуті іншими пінськими шляхтичами. Останні «злими обмовами споганили його славу» перед королем, «позбавили його маєтку і викинули з нього»[24][25][26].

У затяжній боротьбі за Пінський повіт між Річчю Посполитою та Військом Запорозьким Лукаш Єльський спершу залишався вірним угоді з останньою, проте в серпні 1658 р. він переметнувся на бік короля й отримав від нього повну амністію, послабивши пінсько-козацький союз[25]. У 1662 був обраний послом до сейму[17].

Коментарі

ред.
  1. І сам.
  2. Висловлювалось припущення, що донька Єльського була одружена з Костянтином Виговським, однак історик Юрій Мицик назвав таку обставину маловірогідною, принаймні може йтись хіба що про перший шлюб[16]. Згідно з гербівником Каспера Несецького, сестра Лукаша вийшла заміж за Якуба Єльця (пол. Jakób Jelec)[17]
  3. Станіславу Вінценту Орді (села Топчиці, Христоболоти, Малі Сернічки, Криве Село, Пупкотиче та Кротон)[19]), булаківському старості Казимиру Нарушевичу (село Золоте й половина Дубровиць) та Абраму Достоєвському[20][21].
  4. Мова йшла про трансільванське військо Ракоці Дєрдя II.

Примітки

ред.
  1. Документальная письменность Великого Княжества Литовского (конец XIV — первая треть XVI в.)
  2. Таирова-Яковлева, 2017, с. 286.
  3. Липинський, 1920, с. 226-227.
  4. Липинський, 1920, с. 227.
  5. Грушевський, 1956, с. 282.
  6. Rawita-Gawroński, Fr. Krwawy gość we Lwowie: kartka ze smutnych dziejów Polski i Rusi. — Lwów : Naklad ksieȩgarni H. Altenberga, 1905. — С. 12.
  7. а б в Таирова-Яковлева, 2017, с. 287.
  8. Kotljarchuk, 2006, с. 252.
  9. Віктор Місіюк (25 червня 2020). Універсал Ждановича. Просвіт. Архів оригіналу за 29 червня 2020. Процитовано 13 липня 2020.
  10. Леонюк, 1996, с. 127.
  11. Kotljarchuk, 2006, с. 252-253.
  12. Липинський, 1920, с. 11-16.
  13. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф.П.Шевченко, І.Л. Бутич, Я.Д.Ісаєвич. — 2-е вид., виправлене і доповнене. — Львів : Світ, 1990. — С. 181, 246. — ISBN 5-11-000889-2.
  14. Kotljarchuk, 2006, с. 252-254.
  15. Липинський, 1920, с. 233.
  16. Мицик Ю.А. Гетьман Іван Виговський. — Київ : Видавничий дім «КМ Академія», 2004. — С. 6. — ISBN 966-518-254-4.
  17. а б Niesiecki, 1839, с. 486.
  18. УНІВЕРСАЛ НА ПІДТВЕРДЖЕННЯ ПРАВ ШЛЯХТИ ПІНСЬКОГО ПОВІТУ
  19. Rachuba, Andrzej. Stanisław Wincenty Orda // Polski słownik biograficzny. — Zaklad narodowy imienia Ossolinskich, 1979. — Т. 24. — С. 164. Архівовано з джерела 12 червня 2020. Процитовано 21 травня 2020.
  20. а б Kotljarchuk, 2006, с. 254-255.
  21. Мицик, 2018, с. 235-237.
  22. Грушевський, 1956, с. 283-285.
  23. Таирова-Яковлева, 2017, с. 288.
  24. Липинський, 1920, с. 231.
  25. а б Kotljarchuk, 2006, с. 255.
  26. Грушевський, 1956, с. 286.