Вікіпедія

Користувач:Dmytro Tvardovskyi/Чернетка/Юпітер

< Користувач:Dmytro Tvardovskyi‎ | Чернетка
Юпітер ♃
Знімок космічного телескопа «Габбл», квітень 2014
Позначення
Названа на честьверховного бога римського пантеону Юпітера
Орбітальні характеристики
Велика піввісь778 547 200 км
5,204 а. о.
Перигелій740 000 000 км
4,950 а. о.
Афелій816 620 000 км
5,458 а. о.[1]
Ексцентриситет0,0484
Орбітальний період11,862 років
Синодичний період466,72 діб
Середня орбітальна швидкість13,06 км/с
Нахил орбіти1,305° до екліптики
6.09° до сонячного екватора
0,32° до незмінної площини
Кутова відстань29,8″—50,1″
Довгота висхідного вузла100,492°
Аргумент перицентру275,066°
Супутники95[2][3]
Фізичні характеристики
Середній радіус69 911 ± 6 км
10,973 Землі
Екваторіальний радіус71 492 ± 4 км
11,209 Землі
Полярний радіус66 854 ± 10 км
10,517 Землі
Сплюснутість0,06487
Площа поверхні6,1419× 1010 км²
121,9 Землі
Об'єм1,4313× 1015 км³
1321,3 Землі
Маса1,8986× 1027 кг
318 мас Землі
Середня густина1330 кг/м³
Прискорення вільного падіння на поверхні24,79 м/с²
2,52 g
Друга космічна швидкість59,5 км/с
Період обертання9 год 55 хв 30 с
Нахил осі3,13°
Альбедо0,343 (Бонд)[1]
0,52 (геом. альбедо)[1]
Видима зоряна величинаmax −2,94m
Атмосфера
Тиск на поверхні20—220 кПа[4]
Склад
89,8±2,0 %Водень (H2)
10,2±2,0 %Гелій
~0,3 %Метан (CH4)
~0,026 %Аміак (NH3)
~0,003 %Дейтерид водню (HD)
0,0006 %Етан (CH3—CH3)
0,0004 %Вода
Льоди:
Аміак
Вода
Гідросульфід амонію (NH4SH)
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Юпітер.

Юпі́тер — п'ята від Сонця та найбільша планета Сонячної системи[2]. Разом із Сатурном Юпітер класифікують як газового гіганта[5], що здебільшого складається з гелію та водню. Розташування Юпітера відносно Сонця змінюється в межах від 4,95 а.о. до 5,45 а.о. (740 — 814 млн км)[3][6], а середня відстань становить 5,203 а.о. (778 млн км)[7]. Орбітальний період планети становить 11,862 років, синодичний — 466,72 днів[3].

Незважаючи на те, що маса Юпітера більш ніж удвічі перевищує масу усіх планет Сонячної системи разом узятих та в 318 разів більша за масу Землі[3], цього все ще недостатньо щоб перетворитися на зорю, подібну Сонцю: в такому випадку його маса мала б бути в 1000 разів більшою, тоді як для перетворення на червоного гіганта потрібне збільшення маси лише у 80 разів[8][9]. Втім, Юпітер, через механізм Кельвіна — Гельмгольца, випромінює теплову енергію, еквівалентну 41017 Вт, що приблизно вдвічі перебільшує енергію, отриману від Сонця[10][11].

Низка атмосферних явищ на Юпітері — як-от шторми, бурі і блискавки, полярні сяйва, вихори (циклони й антициклони) — мають масштаби, що значно перевершують земні[12]. Примітним вихором в атмосфері є Велика червона пляма — величезний шторм-антициклон, який існує вже принаймні 350 років[13], і вперше спостерігався у 1831[14].

Юпітер має 95 супутників[15], найбільші з яких — Ганімед, Каллісто, Іо, Європа, — було відкрито 1610 року Галілео Галілеєм. Дослідження Юпітера здійснюються за допомогою наземних і орбітальних телескопів, а з 1970-х років до планети було відправлено 8 міжпланетних апаратів НАСА: «Піонери», «Вояджери», «Галілео», Юнона та ін[16].

Планета була відома людям з глибокої давнини[17], що знайшло своє відображення в міфології та релігійних віруваннях різних культур: месопотамської, вавилонської, грецької та інших. Назва Юпітера походить від імені давньоримського бога неба та грому і царя богів[18].

Фізичні характеристики

ред.

Маса та розміри

ред.

Юпітер — найбільша планета Сонячної системи, газовий гігант[2]. Маса Юпітера, яка рівна 1,8986×1027 кг[19], у 2,47 разів[20] перевищує сумарну масу всіх інших планет Сонячної системи, разом узятих[21], в 317, 8 разів — масу Землі[1] і приблизно в 1000 разів є меншою від маси Сонця[22]. Значення обʼєму Юпітера становить 1,4313×1015 км3, а площі його поверхні — 6,1419×1010 км²[7]. Екваторіальний радіус планети становить 71492 км, що в 11,2 рази перевищує радіус Землі, тоді як полярний радіус рівний 66854 км, у порівнянні із земним — в 10,5 разів[7].

Середня густина (1326 кг/м³) приблизно дорівнює густині Сонця і в 4,16 разів поступається густині Землі (5515 кг/м³)[19]. Сила тяжіння на його поверхні (якою зазвичай вважають верхній шар хмар), яка відповідає значенню в 24,79 м/с² на Юпітері[19], більш ніж у 2,4 рази перевершує земну: тіло, яке має масу, наприклад, 100 кг[23], буде важити стільки ж, скільки на поверхні Землі важить тіло масою 240 кг[24]. Додатково, Юпітер є єдиною планетою, центр мас із Сонцем якої, розташований поза межами Сонця (на відстані приблизно 7% сонячного радіуса).

Наразі, більшість відомих екзопланет можна порівняти із Юпітером за фізичними характеристиками маси й розмірів, тому значення його маси (MJ) та радіуса (RJ) широко використовуються як одиниці вимірювання відповідних характеристик екзопланет. Наприклад, позасонячна планета HD 209458 b має масу 0,69 MJ, тоді як коричневий карлик Gliese 229 b має масу 60,4 MJ[25][26].

Юпітер випромінює більше тепла, ніж отримує від сонячного випромінювання, завдяки механізму Кельвіна-Гельмгольца[10][11]. Цей процес змушує Юпітер зменшуватися приблизно на 1 мм на рік[27]. Під час свого формування Юпітер був гарячішим і мав діаметр приблизно удвічі більше, ніж теперішній[28].

Внутрішня будова

ред.

Орбіта та обертання

ред.

Значення середньої відстані між Юпітером і Сонцем становить 778,57 млн км (5,2 а. о.), а період обертання планети дорівнює 11,86 років[29][30]. Оскільки ексцентриситет орбіти Юпітера дорівнює 0,0488, то різниця відстаней до Сонця в перигелії та афелії становить 76 млн км.

Обертання Юпітера навколо своєї власної осі відбувається швидше, ніж у будь-якої іншої планети Сонячної системи[31]. Період обертання на екваторі становить 9 год 50 хв 30 с, а на середніх широтах — 9 год 55 хв 40 с[32]. Через швидке обертання екваторіальний радіус Юпітера (71 492 км) більший від полярного (66 854 км) на 6,49 %; і таким чином, стиснення планети дорівнює (1:51,4)[1].

Екваторіальна площина планети близька до площини її орбіти (нахил осі обертання становить 3,13° у порівнянні з 23,45° для Землі[1]), тому на Юпітері не буває зміни пір року[33][34].

Головний внесок у збурення руху Юпітера вносить Сатурн. Збурення першого роду — вікове, воно діє на масштабі ~70 тисяч років, змінюючи ексцентриситет орбіти Юпітера від 0,2 до 0,06, а нахил орбіти від ~1° — 2°. Збурення другого роду — резонансне з відношенням, близьким до 2:5 (з точністю до 5 знаків після коми — 2:4,96666[35][36]).

Протистояння Юпітера відбуваються з періодом раз на 13 місяців. 2010 року протистояння планети-гіганта припало на 21 вересня. Раз у 12 років відбуваються великі протистояння Юпітера, коли планета перебуває біля перигелію своєї орбіти. У цей проміжок часу його кутовий розмір для спостерігача з Землі досягає 50 кутових секунд, а блиск — яскравіше −2,9m[37].

При спостереженнях із Землі під час протистояння Юпітер може досягати видимої зоряної величини −2,94m, це робить його третім за яскравістю об'єктом на нічному небі після Місяця та Венери. При найбільшому віддаленні видима величина падає до −1,61m. Відстань між Юпітером і Землею змінюється в межах від 588 до 967 млн км[38].

Атмосфера та внутрішня будова

ред.

Атмосфера

ред.

Атмосфера Юпітера є водневогелієвою (співвідношення цих газів за обсягом: 89 % водню й 11 % гелію). Уся видима поверхня Юпітера представлена щільними хмарами, розташованими на висоті близько 1000 км над «поверхнею», де газоподібний стан змінюється на рідкий і утворює численні шари жовто-коричневих, червоних і блакитнуватих відтінків.

Інфрачервоний радіометр показав, що температура зовнішнього хмарного покриву становить −133 °C. Конвективні потоки, що виносять внутрішнє тепло до поверхні, ззовні виявляються у вигляді світлих зон і темних поясів. На ділянках світлих зон відзначається підвищений тиск, що відповідає висхідним потокам. Хмари, що утворюють ці зони, розташовуються на вищому рівні (приблизно 20 км), а їхнє світле забарвлення пояснюється підвищеною концентрацією яскраво-білих кристалів аміаку. Темні хмари, що розташовуються нижче, складаються здебільшого з червоно-коричневих кристалів гідросульфіду амонію і мають вищу температуру. Ці структури являють собою ділянки спадних потоків. Зони та пояси мають різну швидкість руху в напрямку обертання Юпітера.

Період обертання планети коливається від 9 год 49 хв на широті 23 градуси до 9 год 56 хв на широті 18 градусів північної широти. Це призводить до існування стійких зональних чи плинних вітрів, що постійно дмуть вздовж екватора в одному напрямку. Швидкість у цій глобальній системі досягає від 50 до 150 м/с. На межах поясів і зон спостерігається сильна турбулентність, що приводить до утворення численних вихрових структур, таких як циклони та антициклони. Найвідомішим таким утворенням є Велика червона пляма, що спостерігається на поверхні Юпітера протягом останніх 300 років.

 
Юпітер, Європа, Іо, фотографія із «Вояджер 1»

Атмосферні явища і феномени

ред.

Рух атмосфери

ред.

Швидкість вітрів на Юпітері може перевищувати 600 км/год. На відміну від Землі, де циркуляція атмосферивідбувається через різницю сонячного нагрівання в екваторіальних і полярних областях, на Юпітері вплив сонячної радіації на температурну циркуляцію незначний; головними рушійними силами є потоки тепла, що йдуть із центра планети, та енергія, що виділяється при швидкому русі Юпітера навколо власної осі. Більш точно, швидкість вітру в екваторіальному потоці на Юпітері, який склав 515 км/год, вдалося визначити тільки в 2023 році за допомогою космічного телескопу імені Джеймса Вебба.

Ще за наземними спостереженнями астрономи розділили пояси та зони в атмосфері Юпітера на екваторіальні, тропічні, помірні й полярні. Нагріті маси газів, що підіймаються із глибин атмосфери в зонах під дією значних на Юпітері коріолісових сил витягуються вздовж паралелей планети, причому протилежні краї зон рухаються назустріч один одному. На границях зон і поясів (області низхідних потоків) існує сильна турбулентність. На північ від екватора потоки в зонах, направлені на північ, відхиляються коріолісовими силами на схід, а направлені на південь — на захід. У південній півкулі — відповідно, навпаки. Схожу структуру на Землі мають пасати.

Над північним полюсом планети зафіксовані густі купчасті вихори та хмари.

Смуги

ред.

Характерною особливістю зовнішнього вигляду Юпітера є його смуги. Існує ряд гіпотез, що пояснюють їхнє походження. Так, за однією з версій, смуги виникали в результаті явища конвекції в атмосфері планети-гіганта — за рахунок підігрівання і, як наслідок, підняття одних шарів і охолодження й опускання вниз інших. Навесні 2010 року вчені висунули гіпотезу, згідно з якою смуги на Юпітері виникли в результаті дії його супутників. Вважається, що під дією тяжіння супутників на Юпітері сформувалися своєрідні «стовпи» речовини, які, обертаючись, і сформували смуги.

Конвективні потоки, що виносять внутрішнє тепло до поверхні, зовні проявляються у вигляді світлих зон і темних поясів. В області світлих зон відмічається підвищений тиск, що відповідає висхідним потокам. Хмари, що утворюють зони, розташовуються на вищому рівні (приблизно на 20 км), а їхнє світле забарвлення пояснюється, мабуть, підвищеною концентрацією яскраво-білих кристалів аміаку. Розташовані нижче темні хмари поясів складаються, ймовірно, з червоно-коричневих кристалів гідросульфіду амонію та мають вищу температуру. Ці структури є областями низхідних потоків. Зони та пояси мають різну швидкість руху в напрямку обертання Юпітера. Період обертання відрізняється на кілька хвилин залежно від широти. Це призводить до існування стійких зональних течій або вітрів, які постійно дмуть паралельно екватору в одному напрямку. Швидкості в цій глобальній системі досягають від 50 до 150 м/с і вище. На границях поясів і зон спостерігається сильна турбулентність, яка призводить до утворення численних вихрових структур. Найвідомішим таким утворенням є Велика червона пляма, що спостерігається на поверхні Юпітера протягом останніх 300 років.

Виникнувши, вихор підіймає на поверхню хмар нагріті маси газу з парами малих компонентів. Утворені кристали аміачного снігу, розчинів і сполук аміаку у вигляді снігу та крапель, звичайного водяного снігу й льоду поступово опускаються в атмосфері, доки не досягають рівнів, на яких температура достатньо висока, та випаровуються. Після чого речовина в газоподібному стані знову повертається у шар хмар.

Влітку 2007 року телескоп «Габбл» зафіксував різкі зміни в атмосфері Юпітера. Окремі зони в атмосфері на північ і на південь від екватора перетворилися в пояси, а пояси — в зони. При цьому змінилися не лише форми атмосферних утворень, але і їхній колір.

9 травня 2010 року астроном-аматор Ентоні Веслі (англ. Anthony Wesley, також див. нижче) виявив, що з поверхні планети раптово зникло одне з найпомітніших і найстабільніших у часі утворень — Південний екваторіальний пояс. Саме на широті Південного екваторіального поясу розташована Велика червона пляма. Причиною раптового зникнення Південного екваторіального поясу Юпітера вважається поява над ним шару світліших хмар, які приховують смугу темних хмар. За даними досліджень, виконаних телескопом «Габбл», було зроблено висновок про те, що пояс не зник повністю, а лише виявився прихований під шаром хмар, які складаються з аміаку.

Розташування смуг, їхні ширини, швидкості обертання, турбулентність і яскравість періодично змінюються. У кожній смузі розвивається свій цикл із періодом порядку 3—6 років. Спостерігаються і глобальні коливання з періодом 11—13 років. Чисельний експеримент дає підстави вважати цю змінність подібною до явища циклу індексу[ru], що спостерігається на Землі.

Велика червона пляма

ред.

Велика червона пляма — овальне утворення зі змінними розмірами, розташоване в південній тропічній зоні. Відкрита Робертом Гуком1664 року. Станом на 2000 рік «пляма» мала розміри 15 × 30 тис. км, а сто років перед цим спостерігачі відзначали удвічі більші розміри. Іноді вона буває не дуже чітко видимою. Це довготривалий вільний вихор (антициклон) в атмосфері Юпітера, що робить повний оберт за 6 земних діб.

Завдяки дослідженням, виконаним наприкінці 2000 року зондом «Кассіні», було з'ясовано, що Велика червона пляма пов'язана з низхідними потоками (вертикальна циркуляція атмосферних мас). Хмари тут розташовані вище, а температура їх нижча, ніж в інших областях. Колір хмар залежить від висоти: сині структуру — найвищі, під ними лежать коричневі, потім білі. Червоні структуру — найнижчі. Швидкість обертання Великої червоної плями становить 360 км/год. Її середня температура становить −163 °C, причому між окраїнними та центральними частинами плями спостерігається різниця в температурі порядку 3—4 градусів. Ця відмінність, ймовірно, відповідальна за той факт, що атмосферні гази у центрі плями обертаються за годинниковою стрілкою, в той час як на окраїнах — проти. Також висловлено припущення про взаємозв'язок температури, тиску, руху та кольору Червоної плями, хоча як саме він здійснюється, вченим поки що складно відповісти.

Час від часу на Юпітері спостерігаються зіткнення великих циклонічних систем. Одне із них відбулося 1975 року, внаслідок чого червоний колір Плями посвітлішав на кілька років. Наприкінці лютого 2002 року ще один гігантський вихор — Білий овал — почав гальмуватися Великою червоною плямою, і зіткнення тривало цілий місяць. Однак воно не завдало значної шкоди обидвом вихорам, оскільки відбулося по дотичній.

Червоний колір Великої червоної плями є загадкою. Однією з можливих причин можуть бути хімічні сполуки, що містять фосфор. Кольори та механізми, що відповідають за вигляд усієї атмосфери Юпітера, досі ще погано зрозумілі та можуть бути пояснені лише при прямих вимірюваннях її параметрів.

1938 року було зафіксовано формування й розвиток трьох великих білих овалів поблизу 30° південної широти. Цей процес супроводжувався одночасним формуванням ще кількох маленьких білих овалів — вихорів. Це підтверджує, що Велика червона пляма є найпотужнішим із юпітеріанських вихорів. Історичні записи не виявляють подібних довгоживучих систем у середніх північних широтах планети. Спостерігалися великі темні овали поблизу 15° північної широти, але, мабуть, необхідні умови для виникнення вихорів і наступного їх перетворення у стійкі системи, подібні до Червоної плями, існують лише у південній півкулі.

Зафіксовано зменшення червоної плями. Зменшення бурі астрономи помітили в 1920 році, а з 2012 року зменшення бурі прискорилось.

Мала червона пляма

ред.

Що стосується трьох вищезгаданих білих вихорів-овалів, то два з них об'єдналися 1998 року, а 2000 року вихор, який знову виник, злився з третім овалом. Наприкінці 2005 року вихор (Овал ВА, англ. Oval BC) почав змінювати свій колір, набуваючи зрештою червоного забарвлення, за що отримав нову назву — Мала червона пляма. У липні 2006 року Мала червона пляма зіткнулася зі своєю старшою «сестрою» — Великою червоною плямою. Тим не менше, це не мало якогось суттєвого впливу на обидва вихори — зіткнення відбулося по дотичній. Зіткнення було передбачене ще у першій половині 2006 року.

Блискавки

ред.

В центрі вихору тиск виявляється вищим, ніж у навколишньому районі, а самі урагани оточені збуреннями з низьким тиском. За знімками, зробленими космічними зондами «Вояджер-1» і «Вояджер-2», було встановлено, що у центрі таких вихорів спостерігаються колосальні за розмірами спалахи блискавок протяжністю в тисячі кілометрів. Потужність блискавок на три порядки перевищує земні.

Гарячі тіні від супутників

ред.

Ще одним незрозумілим явищем є «гарячі тіні». Згідно з даними радіовимірювань, виконаних у 1960-х роках, в місцях, куди на Юпітер падають тіні від його супутників, температура помітно зростає, а не знижується, як можна було б очікувати.

Магнітне поле

ред.

Супутники

ред.

Кільця

ред.

Дослідження

ред.

Культурний вплив

ред.

Джерела

ред.
  1. ↑ а б в г д е Dr. David R. Williams. (2007). Jupiter Fact Sheet (англійською) . NASA. Архів оригіналу за 5 жовтня 2011. Процитовано 6 жовтня 2010.
  2. ↑ а б в Saturn regains status as planet with most moons in solar system. // Hannah Devlin and Nicola Davis. Fri 12 May 2023 18.07 BST Помилка цитування: Некоректний тег <ref>; назва «:0» визначена кілька разів з різним вмістом
  3. ↑ а б в г Сатурн знову став планетою з найбільшою кількістю супутників. // Автор: Тетяна Денисенко. 13.05.2023 Помилка цитування: Некоректний тег <ref>; назва «:1» визначена кілька разів з різним вмістом
  4. ↑ National Aeronautics and Space Administration. Probe Nephelometer // Журнал Galileo Messenger : характеристики космічного апарату. — NASA/JPL, 1983. — Iss. 6.
  5. ↑ About the Planets: Outer Planets.
  6. ↑ Jupiter Fact Sheet. nssdc.gsfc.nasa.gov. Процитовано 27 липня 2024.
  7. ↑ а б в Jupiter By the Numbers. NASA Solar System Exploration. Процитовано 27 липня 2024.
  8. ↑ Could Jupiter become a star?. www.sciencefocus.com (англ.). Процитовано 27 липня 2024.
  9. ↑ Burrows, Adam; Hubbard, W. B.; Lunine, J. I.; Liebert, James (24 вересня 2001). The theory of brown dwarfs and extrasolar giant planets. Reviews of Modern Physics (англ.). Т. 73, № 3. с. 719—765. doi:10.1103/RevModPhys.73.719. ISSN 0034-6861. Процитовано 27 липня 2024.
  10. ↑ а б Elkins-Tanton, Linda T. (2011). Jupiter and Saturn (вид. Rev. ed). New York, NY: Facts on File. ISBN 978-0-8160-7698-7.
  11. ↑ а б Irwin, Patrick (2003). Giant planets of our solar system: atmospheres, composition, and structure. Springer-Praxis books in geophysical sciences. Berlin Heidelberg: Springer [u.a.] ISBN 978-3-540-00681-7.
  12. ↑ information@eso.org. Hubble tracks Jupiter's stormy weather. www.esahubble.org (англ.). Процитовано 27 липня 2024.
  13. ↑ Kyrala, A. (1982-02). An explanation of the persistence of the Great Red Spot of Jupiter. The Moon and the Planets (англ.). Т. 26, № 1. с. 105—107. doi:10.1007/BF00941374. ISSN 0165-0807. Процитовано 27 липня 2024.
  14. ↑ Denning, W. F. (9 червня 1899). Early History of the Great Red Spot on Jupiter. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society (англ.). Т. 59, № 10. с. 574—584. doi:10.1093/mnras/59.10.574. ISSN 0035-8711. Процитовано 27 липня 2024.
  15. ↑ Jupiter Moons - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 27 липня 2024.
  16. ↑ Jupiter: Exploration - NASA Science. science.nasa.gov (амер.). Процитовано 27 липня 2024.
  17. ↑ Planetary Discovery Circumstances. ssd.jpl.nasa.gov. Процитовано 27 липня 2024.
  18. ↑ Alexander, Rachel (2015). Myths, Symbols and Legends of Solar System Bodies. The Patrick Moore Practical Astronomy Series (англ.). Т. 177. New York, NY: Springer New York. doi:10.1007/978-1-4614-7067-0. ISBN 978-1-4614-7066-3.
  19. ↑ а б в Planetary Physical Parameters. ssd.jpl.nasa.gov. Процитовано 27 липня 2024.
  20. ↑ Юпитер (російською) . Parsek.com.ua. Архів оригіналу за 10 серпня 2011. Процитовано 19 лютого 2011.
  21. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою astrogalaxy.ru не вказано текст
  22. ↑ Азбука Звёздного неба. Юпитер : [арх. 30 січня 2020] : [рос.] // ⁠ : статья / При создании сайта использованы материалы из книги Данлоп С. «Азбука звёздного неба» 1990 г.. — www.astro-azbuka.info.
  23. ↑ Планетні системи. Юпітер. Архів оригіналу за 10 серпня 2011. Процитовано 5 жовтня 2010.
  24. ↑ Jupiter — NASA (англійською) . Архів оригіналу за 10 серпня 2011. Процитовано 5 жовтня 2010.
  25. ↑ Martin, Pierre-Yves (1995). Encyclopaedia of exoplanetary systems. exoplanet.eu (англ.). Процитовано 27 липня 2024.
  26. ↑ Feng, Fabo; Butler, R. Paul; Vogt, Steven S.; Clement, Matthew S.; Tinney, C. G.; Cui, Kaiming; Aizawa, Masataka; Jones, Hugh R. A.; Bailey, J. (2022-08). 3D Selection of 167 Substellar Companions to Nearby Stars. The Astrophysical Journal Supplement Series (англ.). Т. 262, № 1. с. 21. doi:10.3847/1538-4365/ac7e57. ISSN 0067-0049. Процитовано 27 липня 2024.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  27. ↑ Irwin, Patrick G. J. Giant Planets of Our Solar System: Atmospheres, Composition, and Structure. ISBN 978-3-642-09888-8.
  28. ↑ Bodenheimer, Peter (1974-11). Calculations of the early evolution of Jupiter. Icarus (англ.). Т. 23, № 3. с. 319—325. doi:10.1016/0019-1035(74)90050-5. Процитовано 27 липня 2024.
  29. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою астро-азбука не вказано текст
  30. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою галактика не вказано текст
  31. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою rekord не вказано текст
  32. ↑ Юпитер (планета) // Большая советская энциклопедия : в 30 т. / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.)
  33. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою galspace не вказано текст
  34. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою сп не вказано текст
  35. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Roy не вказано текст
  36. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою динамика не вказано текст
  37. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою Calendar не вказано текст
  38. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою JupStat не вказано текст
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Dmytro_Tvardovskyi/Чернетка/Юпітер&oldid=43164474