Відкрити головне меню

Юрій Юрійович Кондуфор
Kondufor.gif
Народився 30 січня 1922(1922-01-30)
Зубані
Помер 10 січня 1997(1997-01-10) (74 роки)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Національність українець
Діяльність доцент, історик
Alma mater Харківський університет
Сфера інтересів історія СРСР
Заклад ХНУ імені В. Н. Каразіна
Вчене звання професор
Науковий ступінь доктор історичних наук
Член НАН України
У шлюбі з Ніна Степанівна
Діти Тетяна
Нагороди
Державна премія України в галузі науки і техніки
Орден Вітчизняної війни II ступеня Орден Жовтневої Революції Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани»

Юрій Юрійович Кондуфор (30 січня 1922, Зубані — 10 січня 1997, Київ) — український історик та громадський діяч, доктор історичних наук1965 року), професор1968 року), академік АН УРСР28 березня 1985 року[1]). Кандидат у члени ЦК КПУ в лютому 1960 — березні 1971 та лютому 1981 — лютому 1986 року. Член ЦК КПУ в лютому 1986 — червні 1990 року. Депутат Верховної Ради УРСР 5—7-го скликань.

Зміст

БіографіяРедагувати

Народився 30 січня 1922 року в селі Зубанях (нині Глобинського району Полтавської області) в сім'ї вчителів. Протягом 19291935 років навчався в семирічній обліковій школі у місті Олександрії, а у 1939 році із золотою медаллю закінчив десятирічну школу в місті Попасній. У 19391940 роках навчався на історичному факультеті Харківського університету.

У жовтні 1940 року був призваний до лав Червоної армії в 111-ту танкову дивізію Забайкальського військового округу. Член ВКП(б) з 1942 року. Протягом серпня—вересня 1945 року у складі 9-го гвардійського механізованого корпусу 6-ї гвардійської танкової армії брав участь у радянсько-японській війні як командир танка.

Після демобілізації у 1946 році продовжив навчання у Харківському державному університеті імені Максима Горького, був Сталінським стипендиантом, а у 1949 році з відзнакою закінчив університет. Протягом 19491952 років — аспірант кафедри основ марксизму-ленінізму Харківського університету. 27 червня 1952 року достроково захистив кандидатську дисертацію на тему: «Боротьба робітничого класу і біднішого селянства України за хліб у період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни. 1919 рік», після чого йому було запропоновано посаду доцента на кафедрі історії КПРС цього ж університету яку він обіймав до 1958 року. Одночасно, із 1952 року був керівником лекторської групи, а з 1953 року — завідувачем відділу пропаганди і агітації Харківського обласного комітету КПУ.

Протягом 19581968 років працював завідувачем відділу науки та культури ЦК КПУ. У 1965 році в Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Москві захистив докторську дисертацію на тему «Союз робітничого класу і селянства в період громадянської війни» (науковий консультант — академік АН СРСР І. Мінц).

У 19681978 роках — завідувач кафедри історії радянського суспільства, одночасно з 1973 року — декан історичного факультету Київського університету. У 19781993 роках — директор Інституту історії АН УРСР. З кінця 1980-х років сприяв створенню в інституті обстановки ідеологічного плюралізму та можливості дослідження принципово нових тем, таких як голод 1921–1923 років в УСРР, голодомор 1932–1933 років в УСРР, голод 1946–1947 років в УРСР, історія Української Центральної Ради, хоча сам залишався на старих методологічних позиціях. Протягом 19941997 років був радником директора Інституту історії України НАН України.

У 19791988 роках був головним редактором «Українського історичного журналу». Також був членом президії Республіканського товариства «Знання» та головою Секції суспільних наук Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами та членом Секції з проблем розвитку історичної науки АН УРСР.

Був делегатом XXI, XXII, XXIII і XXVI з'їздів КПУ, на яких обирався кандидатом, а на XXVII-му — членом ЦК КПУ, делегатом XXVI і XXVII з'їздів КПРС.

Жив в Києві в будинку по вулиці Володимирській, 19, квартира 27. Помер в Києві 10 січня 1997 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Наукова діяльністьРедагувати

Юрій Кондуфор опублікував понад 250 праць, з них — 20 монографій, в яких переважно популяризував наслідки жовтневого перевороту в Україні. Серед них:

  • Робітничі продовольчі загони на Україні в 1919 році (Харків , 1953);
  • Революционные события 1905–1907 гг. в Харькове и губернии (Харків, 1955; у співавторстві);
  • Пролетариат Харькова в борьбе за победу Октября (Харків, 1957; у співавторстві);
  • Пролетаріат Харкова у трьох революціях (Харків, 1959; у співавторстві);
  • Укрепление союза рабочего класса и крестьянства на Украине в период гражданской войны (в ходе проведения продовольственной политики 1918–1920 гг.) (Київ, 1964);
  • Великий Жовтень і захист його завоювань (Київ, 1971);
  • История СССР: Поступающим в вузы (Київ, 1977, 1980, 1983, 1987, 1988; у співавторстві);
  • Великий Октябрь на Украине (Київ, 1986).

Брав участь у колективних працях:

  • Великий Жовтень і громадянська війна на Україні (Київ, 1973);
  • Історія Української РСР: Короткий нарис (Київ, 1981; рос. мовою, Київ, 1983);
  • Великое содружество народов-братьев. К 60-летию образования Союза ССР (Київ, 1982);
  • Социалистическое строительство на Украине в годы гражданской войны (Київ, 1986);
  • Великий Жовтень і Україна (Київ, 1987) та інше.

Очолював авторські колективи видань «Українська РСР в період громадянської війни. 1917–1920» (Київ, 1968, т. 2) та інше.

Головний редактор:

  • Історії Української РСР (у 8-ми томах, 10-ти книгах, Київ, 1977–1979);
  • Истории Украинской ССР (у 10-ти томах, Київ, 1981—85);
  • Історія Києва (у 3-х томах, 4-х книгах, Київ, 1984—86);
  • циклу праць з історії історії зв'язків і дружби українського, російського, білоруського і молдавського народів з 6-ти томів (Київ, 1978–1982);
  • Истории рабочих Донбасса (у 2-х т., Київ, 1981).

Підготував 3 докторів і 15 кандидатів наук.

ВідзнакиРедагувати

Заслужений діяч науки УРСР (з 1991 року)[2]. Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980; за вагомий особистий внесок у справу створення багатотомної «Історії Української РСР»)[3].

Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня (1991), Жовтневої Революції (1982), двома орденами Трудового Червоного Прапора (1960, 1967), орденом «Знак Пошани» (1958) та дев'ятьма медалями[4].

ПриміткиРедагувати

  1. Національна академія наук України. Архів оригіналу за 18 березень 2013. Процитовано 30 грудень 2012. 
  2. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Архів оригіналу за 22 грудень 2015. Процитовано 31 грудень 2012. 
  3. Комітет з Державної премії України в галузі науки і техніки. Архів оригіналу за 5 березень 2016. Процитовано 30 грудень 2012. 
  4. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Архів оригіналу за 2 вересень 2013. Процитовано 30 грудень 2012. 

Джерела та літератураРедагувати

ПосиланняРедагувати