Відкрити головне меню

Княже (Снятинський район)

село в Снятинському районі, Івано-Франківська область, Україна; центр сільської ради

Кня́же — село в Україні, в Снятинському районі Івано-Франківської області, центр сільської ради.

село Княже
Країна Україна Україна
Область Івано-Франківська область
Район/міськрада Снятинський район
Рада/громада Княженська сільська рада
Код КОАТУУ 2625282601
Основні дані
Засноване 1405 (Джерело: Історичний альманах "Новоселиця")
Населення 1476
Площа 3,44 км²
Густота населення 429,07 осіб/км²
Поштовий індекс 78360
Телефонний код +380 03476
Географічні дані
Географічні координати 48°24′29″ пн. ш. 25°27′20″ сх. д. / 48.40806° пн. ш. 25.45556° сх. д. / 48.40806; 25.45556Координати: 48°24′29″ пн. ш. 25°27′20″ сх. д. / 48.40806° пн. ш. 25.45556° сх. д. / 48.40806; 25.45556
Водойми Черемош
Місцева влада
Адреса ради с. Княже, вул. М. Грушевського, 106
Карта
Княже. Карта розташування: Україна
Княже
Княже
Княже. Карта розташування: Івано-Франківська область
Княже
Княже
Мапа

Зміст

РозташуванняРедагувати

Село розташоване у річковій долині на нижній течії лівого берега річки Черемош. Ширина долини до 2,5 км. З другої сторони села розташовані Обочі — плоскогіря, що розділяє Черемошську і Надпрутянську долину і, поступово піднімаючись, переходить повз Косів у гірське пасмо Карпат — Чорногорський кряж. Найвища вершина в селі — Чуга (називають ще Вишка), висота 440 метрів над рівнем моря. На плоскогір’ї розташовані лани, раніше колгоспні, зараз розпайовані. На горішніх Обочах зосталися сліди терас — колишніх виноградників довоєнної польської гуральні, на долішніх — невеликий лісовий масив. Село ділиться на Горішній і Долішній кути, Левади і Підгірку. До 1927 року до території села належали Серафинці по правому березі Черемошу, сполучення з яким здійснювалося двома човновими перевозами. Зараз Серафинці — самостійний населений пункт Вижницького району Чернівецької області.

Повз село проходить дорога обласного значення ЧернівціКосів (цісарська дорога, побудована у зв'язку з прибуттям до краю матері цісаря Австро-Угорської імперії Франца Йосипа І Марії у 1847 р.). Село з'єднане польовими дорогами з Прутівкою, Видиновом і Рудниками.

В селі є загальноосвітня школа.

ІсторіяРедагувати

Княже було не панським (приватним) селом, а державним. Про село Княже, як вартий письмової уваги достеменний і важливий населений пункт з теперішньою назвою, вперше подають польські джерела  за 1405 рік (MRPS. – V.1915. – Vol. III. – Pars IV. 371.). Далі село згадується 6 травня 1471 року в книгах галицького суду [1].

Село пережило пошесть тифу у 1570 р., коли вимерло більшість селян, у 1531 село спалили вояки волоського воєводи Патрила, у 1531 році — війська семигородського князя Іштвана Баторія, у 1589 — напали турки. Під час походів у Галичину і в Угорщину на село не раз нападали кримські татари.

У 1880 у селі була греко-католицька парафія — 1661 душ парафії, однокласова українська школа, каса позичкова громадська — 1969 зл. У 1930-х у селі попри польський спротив, була чотирьохкласна школа, з 1946 — семирічка, зараз повна середня школа.

До Першої світової війни у селі була ґуральня, після війни перебудована в плодоовочевий консервний завод. У 1990-х роках розграбований, обладнання вивезене на металобрухт, а цехи спалені.

У селі був водяний млин на річці Перевід, яка була штучно прокопана як рукав Черемоша у XVIII-XIX століттях. Млин був підірваний власівцями при відступі німців у березні 1944 році разом з двором і будинком польського поміщика Ярузельського. Млин відновлений у 1945 зусиллями Андрія Мамчака, Ілька Станчака, Івана Грицюка та Дмитра Грицюка. Завідував млином Кароль Дзівідзінський. У 1969 після великої повені Перевід засипали, а млин перевели з водяної тяги на електричну, лотки і водяний привід знищили. Без лотків він так і залишився, зараз не експлуатується.

Мешканці села брали активну участь у захисті Західно-Української Народної Республіки, в селі було сформовано Резервний курінь УГА, який брав участь у боях за Львів, багато селян записалися до кавалерії Української галицької армії і морської піхоти флоту УНР.

Село пережило великі повені у 1927, 1969 роках, остання була особливо руйнівною. У 1974 році збудували захисну дамбу від розливу у повінь Черемошу, яка захистила село у велику повінь 2008 року.

У 1920-х і до 1939 року у селі діяв селянський кооператив взаємодопомоги, який був розігнаний радянською владою як буржуазний, а майно конфісковане. У довоєнні часи в селі існували організації Просвіти, Радикальної партії, «Сельроб» і КПЗУ, лідерами якої були Олекса Фербей, Микола Гнідан, Олексій Винничук і Дмитро Мошук. У 1934-1939 роках село входило до ґміни Залуче Снятинського повіту Станіславського воєводства. Напередодні Другої світової війни село налічувало 1920 мешканців, у тому числі 1730 українців, 80 поляків і 110 євреїв[2].

В серпні-вересні 1939 року у селі знаходився повітовий штаб антипольського повстання, командиром якого був Дмитро Мошук. 17 вересня 1939 року село зустрічало Червону армію хлібом-сіллю як визволительку, а вже у листопаді у селі відбулося антирадянське повстання — селяни відбили у сільського гарнізону НКВС 14 арештованих молодих сільських хлопців. Це було, можливо, перше повстання проти більшовиків на Західній Україні. [3] У перші дні після «визволення», новозбудована за кошти села сільська цегляна школа була перетворена «визволителями» на тюрму-катівню. Перший колгосп ім. Сталіна був створений у 1939 році, причому до нього включили виключно середняків, які мали землю, коней і реманент. Взимку 1940 року за вказівкою райкому в селі вночі була спалена бібліотека як буржуазна, розігнані «Просвіта», гуртки художньої самодіяльності і сільський «Кооператив» та організація «Тверезе життя». Колгосп розпався під час німецької окупації у 1941 році. Клуб збудований у 1942 році для товариства «Просвіта» силами мешканців села, існує і зараз. У 1943 році у Княжу була створена сотня УПА (розгромлена військами НКВС 1951 року).[4] Сільська сотня у 1943 році роззброїла румунський ешелон з військом, брала участь у боях з німцями під Космачем, в рейдах Буковиною і Карпатами. 11 травня 1944 року біля села відбувся великий бій з полком НКВС і НКДБ, після якого 21 хата у селі була спалена. В 1947 році у селі був розгромлений гарнізон НКДБ, на Пасху 1949 року село атакували війська НКДБ з танками, згоріло 11 хат і подвір'їв. Останній бій з військами НКВС відбувся після Зелених Свят під час депортації Драгасимова. Могила загиблих офіцерів-червонопогонників знаходиться скраю сільського цвинтаря. Могила загиблих останніх воїнів УПА в 1991 році урочисто перенесена з Трилісків на сільський цвинтар, могил загиблих сільських повстанців у селі немає, їх тіла окупанти знищували.

Колгосп відновлений у 1949 році. Першим повоєнним головою колгоспу був Мошук Дмитро, лідер місцевої організації КПЗУ, після нього Грінчак, на якого за участь у депортаціях селян був скоєний напад боївки УПА — був поранений у ногу. Останнім головою колгоспу був Ярослав Курилюк. У селі була створена велика колгоспна молочно-тваринна ферма. Колгосп, який об'єднував крім села Княже, села Драгасимів, Прутівка (колишній Карлів) і Видинів, мав назви ім. Сталіна, «Україна», імені Григорія Петровського. Головним селом колгоспу було Княже, де і знаходилася колгоспна контора. Колгосп спершу розпався на колгоспи окремих сіл, а потім був перетворений в агрофірму «Черемош», яка в 2003 році взагалі розпалася.

В радянську добу село понесло найважчі втрати за всю свою історію. На фронтах ІІ Світової війни загинув 101 односелець, 76 родин каральними органами було депортовано до Сибіру, більшість з яких загинула і не повернулася в село, 60 жителів села загинуло в лавах УПА, 6 родин безневинно було розстріляно і спалено разом з домівками під час облав НКДБ на село, шість жителів загинуло від голоду 1947 року, 31 мешканець села загинув від рук УПА. Перші арешти у селі відбулися вже у грудні 1940 року, всі арештовані були розстріляні у травні-червні в Дем'яновому лазу під Станіславом. У 1944 році першими були репресовані і загинули у сталінських катівнях сільський священик і директор школи.

У 1946-47 роках в селі рятувалися від голоду тисячі мешканців південних областей України, село прогодувати всіх змоги не мало — багато голодних померли і були поховані на Каплинських Обочах без будь-якого обліку, радянська влада могили безіменних померлих зрівняла з землею.

У 1954 р. на Черемоші збудувало першу сільську гідроелектростанцію в районі, однак у 1958 році весняна повінь її вщент знищила. Наступна електростанція на дизельному моторі була збудована на початку 1960-х у коморі колгоспу.

В селі є пам'ятник Тарасу Шевченку, пам'ятник воїнам, полеглим у Другій світовій війні, могила Січових стрільців з стелою Борцям за волю України, відновлений пам'ятний хрест про знесення панщини у 1848 році (був пошкоджений сільськими комуністами у 1963). Відновлені могили воїнам УПА і НКВД, які загинули в бою з УПА. Збереглася одна криївка УПА.

ЦеркваРедагувати

Церква Вознесіння Господнього[5] збудована в 1847 р. в 1961 р. закрита комуністами. Відремонтована і відкрита 1989 р. Підпорядкована Православній Церкві України. З 2000 р. настоятель протоієрей Віталій Кулаєць.

У селі є невелика греко-католицька громада, настоятель о. Богдан Киктик.

Відомі людиРедагувати

  • Збігнєв Цибульський (19271967) — польський актор театру і кіно, легенда свого покоління.
  • Залозецький Василь Дмитрович (18331915) — письменник-русофіл, представник російської літератури в «Подкарпатской Руси» (Галичині), етнограф, священик, син Княженського пароха. Провів дитинство і юність в Княжому. Організатор братств «Тверезости». Автор повістей «Пригоди руськой молодіцы», «Несвоюрщина», «Настя Чагровна», «Похождения Мендля Зильбермана» та історично-етнографічних нарисів «Ярмарок в Кутах», «Из теки русского священника», "О Бояне в «Повести о полку Игореве», «Речские гуцулы» і інших. Лауреат літературних премій Санкт-Петербургської академії наук.
  • Залозецький Володимир Дмитрович (1842—1898) — український (буковинський) хірург, громадський діяч.
  • Кобзей Тома (1895—1972) — український письменник, публіцист у Канаді.
  • Мамчак Мирослав Андрійович (1952) — український морський офіцер, громадський діяч, публіцист, журналіст, поет, дослідник історії українського флоту.
  • Фербей Михайло (18871969) — засновник однієї з перших бібліотек у провінції Альберта, Канада.Завідував нею до початку Першої світової війни.[6]
  • Юрій Винничук (18981980) — булавний Української Галицької армії. Учасник походу УГА на Київ, анигетьманського повстання, врятував з польського заточення і доставив до Праги Євгена Коновальця. Арештовувався польською до війни і радянською владою після війни, був депортований з родиною до Сибіру.[7]
  • Мирослав Мамчак (*1952). Капітан 1 рангу у відставці. Заслужений журналіст України, головний редактор (директор) телерадіокомпанії Військово-Морських сил України у Севастополі «Бриз» (1994—2010 рр.), один з перших офіцерів, які стояли біля витоків відродження українського військового флоту у Севастополі. Автор книг «Флотоводці України», «Україна — шлях до моря», «Траверзом історії», «Тарас Шевченко і флот», «Військово-морська символіка України», «Ой було на флоті, було…» «Чономорський флот у боротьбі за незалежність України. 1917—1921 рр.», «Чорноморський флот. Курсом до України», «Військово-морське будівництво в Україні. Збірник документів», «Княже понад Черемошем», «Драгасимів — село Драги синів», «2014. Анексія Криму. Анатомія гібридної війни», ряду нарисів, ессе, гуморесок і популярних на флоті віршів до пісень, телевізійних фільмів і радіопрограм, численних публікацій у місцевій і українській пресі. Учасник морських походів. Володар Гран-прі (Головного призу)IV Всеукраїнського міжнародного телерадіофестивалю «Україна єдина» в Одесі 2002 р. за телефільм «Україна — морська країна». Лауреат літературних премій Міністерства оборони України (2006), Марка Черемшини (2007) і імені Вячеслава Чорновола (2011). Нагороджений державними і відомчими нагородами міністерства оборони України.
  • Данилюк Іван Васильович (06.07.1969) — Заслужений працівник освіти України, доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри загальної психології, декан факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, президент Української психологічної асоціації.
  • Фербей Микола Васильович (1958), голова Снятинської районної ради (1996—2002 рр.), голова Снятинської районної державної адміністрації 2002—2005 рр., депутат Івано-Франківської обласної ради.

ДжерелаРедагувати

  • М. Бажанський. "Снятин-моя гордість і любов". Снятин,ПрутПринт, 2009
  • Ю.Винничук. "Скалічене життя". Снятин, ПрутПринт, 2008
  • В.Пилипюк. Історичний альманах "Новоселиця", Львів, Світло і тінь, 2007
  • М. Мамчак. Княже понад Черемошем. Снятин, ПрутПринт,2011
  • Особистий архів Мирослава Мамчака з спогадів односельців.

ПриміткиРедагувати

  1. Akta grodzkie i ziemskie, T.12, s.343, №3534 (лат.)
  2. Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939. — Вісбаден, 1983. — с. 79.
  3. Перше антибільшовицьке повстання у Західній Україні.
  4. Сергій Адамович. Повстанці з села Княже.
  5. Княже. Церква Вознесіння Господнього 1845
  6. Джерело: М.Бажанський."Снятин — моя гордість і любов". Снятин, ПрутПринт, 2009.
  7. Джерело: Скалічене життя. Снятин, ПрутПринт, 2007