Вікіпедія

Кахлі

Ка́хлі (переважно в множині, однина ка́хель, ка́хля)[1] — різновид кераміки, художньо-декоративна плитка, що використовується для личкування печей, стін осель і палаців, фонтанів тощо. Кахлі мають цінну властивість: вони накопичують тепло, поступово віддаючи його та не перегріваючи повітря в приміщенні[2].

Кахлі в експозиції Миргородського краєзнавчого музею
Іран. Кахля з газелями, до 17 ст.
Запит «Кахель» перенаправляє сюди; сучасну керамічну плитку див. Керамічна плитка.

Слово «кахель» через посередництво пол. kafel, kachel походить від нім. Kachel[3]. Майстрів, що працюють з кахлями, називають кахлярами[4].

Історія дослідження кахлів в Україні

ред.

Вперше кахлі Поділля став досліджувати Юхим Сіцінський[5]. Кахлярське мистецтво Івано-Франківщини описане у праці Володимира Шухевича «Гуцульщина»[6]. Євгенія Спаська досліджувала кахлі Чернігівщини[7][8]. Лідія Орел вивчала кахлі Ічні[9]. У післявоєнний період з'явились роботи Катерини Матейко[10] та Лесі Данченко[11], Пантелеймона Мусієнка[12][13]. Серед сучасних досліджень можна виділити узагальнюючу працю Олександра Тищенка[14].

Патріарх української керамології Юрій Лащук розробив схему поділу теренів України на три керамічні зони[15], що є актуальним і для кахлярства.

У Львові був відомий колекціонер кахлів Петро Лінінській. [Архівовано 22 січня 2022 у Wayback Machine.] У його колекції представлені практично всі періоди розвитку українського кахлю.

Різновиди кахлів

ред.
 
Азулєжу, Місто Порто, вокзал Сан Бенто, Португалія
  • Рамочні.
  • Безрамочні
  • Пласкі.
  • Коробчасті.
  • Архітектурні.
  • Неглазуровані.
  • Глазуровані.
  • Одноколірні.
  • Багатоколірні.
  • Килимові безрамочні
  • Сюжетні.
  • Безсюжетні, орнаментальні.

При використанні кахель, як елемента архітектурного декору в інтер'єрах та екстер'єрах, їх розподіляють за формою та призначенням на —

  • пласкі
  • карнизні
  • кутові
 
Пезаро, мануфактура Антоніо Феделі. Кахли для студії-кабінету Ізабелли д'Єсте, до 1494 р. Лувр, Париж.
 
Килимові кахлі з тваринами, до 1625 р. Нідерланди
  •  
    Пічна кахля, Мейсен, Німеччина, початок 1900-х, фаянс, глазур
  •  
    Пічна кахля заводу «Або», Фінляндія, 1911 р.
  •  
    Замок Моріцбург в Саксонії.Кахлі з Мейсена,безрамочні, сучасна робота
  •  
    Зразок орнаментальної, пласкої, рамочної, багатоколірної кахлі.
  •  
    4 килимові кахлі 16 ст. місто Ізнік, Туреччина
  •  
    Делфтська сюжетна безрамочна кахля «Пейзаж з річкою»
  •  
    Панно доби сецесії, Брюссель, вул. Брустен, 10
  •  
  •  

Історія

ред.
 
Молитва Аве Марія, викладена кахлями з літерами перед вівтарем, абатство Цинна, до 14ст., Бранденбург, Німеччина

Кахлі відомі в Західній Європі з 8 століття, тобто з ранішнього Середньовіччя. Дешевизна матеріалу і початкова нескладність виготовлення надали їм поширення. Найбільший розквіт використання кахлів прийшовся на 15–17 і на 19–20 століття.

У післямонгольський період на Русі для облицювання печей в інтер'єрі житла почали використовувати плитку. На зворотній стороні почали робити стінки у вигляді коробки (так звана «румпа»). Це забезпечувало міцне з'єднання з кладкою печі. У такому вигляді плитка ставала кахлею. Перші горщикові кахлі використовувались у кладці печей[16].

В деяких країнах використання сюжетних і орнаментальних кахлів було таким широким, що стало ознакою національної культури (азулєжу Португалії, Бразилії, кахлі Іспанії, кахлі Голландії 16–17 ст.). В інших країнах кахлі набули поширення лише в якусь добу культури чи історичний період (кахлі Московії 17 століття, кахлі Петербурга початку 18 століття) і дуже відрізнялись від попередніх використанням, зразками, технікою виконання, сюжетами чи візерунками, відсутністю культурної спадковості.

Фахівці вважають помилковою назву «кахлі» для коробчатих і архітектурних кахель з румпою на зворотній стороні, що слугує для укріплення їх у стіну. Але сучасна назва «кахлі» поширилася на всі їх різновиди попри зауваження фахівців-пуристів.

Кахлі мусульманських країн

ред.
Докладніше: Кераміка Ізніка

Азулежу (кахлі) Португалії

ред.
Докладніше: Азулєжу
 
Панель з орнаментом, бл. 1680 р.
 
Габріель дель Барко. Панорма Лісабона, до 1755 р.
 
"Галантна сцена ". 1702 рік. Церква Сан Франциско да Байя, Сальвадор, Бразилія
 
Панно з побутовою сценкою, м. Ламегу

Кахлі Португалії посіли особливе місце в мистецтві країни. Їх широко використовували в добу португальського бароко. Біло-блакитні сюжетні і орнаментальні кахлі йшли на оздоблення палаців, фонтанів, церков.

Ними викладали або панно, або навіть усю поверхню стіни, стіни кліток для сходинок, навіть стелі палацових залів і церков. В сюжетах використовували зразки західноєвропейських гравюр на релігійні та побутові теми. Картина з кахлів нагадує мозаїку або сучасні пазли, тільки в кераміці і в пишній рамі, що імітує гобеленові бордюри. Існували і чисто орнаментальні панно, схожі на килими арабських країн.

  •  
    «Катедральний собор Санта Марія Майор у Лісабоні» до 1755 р.
  •  
    Кахлі з релігійними сюжетами, 1-а половина 17 ст.
  •  
    «Шляхетна пані за туалетами», до 1730 р.
  •  
    Італо-фламанське панно, 1-а половина 17 ст.
  •  
    Килимові кахлі, фабрика Девезас, м. Порто, до 1880 р.
  •  
    Кахлі з гумористичною сценою, 18 ст.
  •  
    Килимові кахлі
  •  
    рельєфні килимові кахлі 19 ст. Усі — Національний музей азулежу, Лісабон.
  •  
    Будинок-музей художника Жозе Мальйоа, Алегорія живопису, Лісабон.

Кахлі і мистецькі стилі

ред.

Довге використання кахель зумовило і їх співідношення до мистецьких стилів. Існують кахлі ранішнього і пізнього середньовіччя, доби Відродження, кахлі доби бароко, доби класицизму, доби історичних стилів 19 століття, кахлі доби сецесія (модерн) тощо. Серед відомих майстрів, що зверталися до створення кахель — Антоніо Фіделі, Михайло Врубель.

Коробчаті і архітектурні кахлі виробляють за старими і сучасними технологіями і використовують у реставраційних роботах. Сюжетні, одноколірні кахлі деяких епох давно стали предметами колекціонування приватних осіб і музеїв. У різних містах існують різноманітні колекції кахлів (орнаментальних і сюжетних) доби голландського бароко з міста Делфт, кахлів Португалії (азулежу), Італії, Білорусі тощо. Кахлі так званого петровського бароко початку 18 століття (голландські і місцевого виробництва) експонує музей Ермітаж, Петербург.

Невеличка колекція сюжетних і безсюжетних кахлів існує і в місті Києві.

Кахлі доби сецесії

ред.
 
Гронінген. Сюжетне керамічне панно доби сецесії

Кахлярська спадщина України

ред.
 
Камін роботи Бобруйка. Остерський краєзнавчий музей, Чернігівська область.

Українські кахлі пройшли тривалий шлях розвитку. В пізньому середньовіччі намітилися певні регіональні особливості. Велику варіативність кахель спостерігаємо в Лісостеповій частині України. Кахлярство Полтавщини перебувало під значним впливом кахлярства Чернігівщини.

Відомим осередком кахлярства була південно-східна частина Зіньківського повіту Полтавської губернії. До середини ХІХ століття теракотові кахлі тут виготовляли гончарі Глинського, Малих Будищ та Лазьків. Наприкінці ХІХ століття це ремесло занепало. До початку ХІХ століття лицьову частину кахель гончарі Опішні та оточуючих сіл прикрашали рельєфним рослинним декором, який пізніше змінився геометричним. Найуживаніші його мотиви – «хрест», малюнок «решіткою». У Лазьках виготовленням «синіх» димлених кахель займався Пилип Явдак[17].

В ХІХ столітті поширюється мода на забілювання сіруватих теракотових кахель, які легко забруднювалися, що навіть виразилося у полтавському фольклорі: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі хоч кахлі витри»[18]. У ХІХ столітті подекуди починають робити зовсім гладкі кахлі, розраховуючи якраз на забілювання груб[19].

Досить своєрідним було мистецтво кахель Наддніпрянщини. Для кахель цього регіону характерний динамізм, рухливість зображень людей, тварин чи рослин. Щонайрізноманітнішими були кахлі Поділля. Основні центри кахлярства: Кам'янець-Подільський, Вінниця, Бар та ін. Багато архаїчних рис зберегли кахлі Прикарпаття (цьому сприяла певна ізоляція гірських поселень). Кахлярство Північно-Західної Галичини перебувало під впливом мистецтва ренесансної Європи. Про кахлярське мистецтво Закарпаття немає достатньої кількості матеріалу, однак відомо, що тут вироблялися два тип кахель: «вогневі» та обличкувальні.

У першій половині XIX століття під впливом фабричної промисловості кахлярство почало поступово занепадати. Введення системи центрального опалення зняло потребу у кахельних печах. З початку XX століття попит на кахлі різко падає. Дещо пізніше вони стають предметом суто наукового інтересу[20].

Галерея

ред.
 

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. ↑ Кахлі // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  2. ↑ Каміни і кахельні грубки // Наш дім. — 1998. — № 6. — С. 6.
  3. ↑ Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — Т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін. — 572 с.
  4. ↑ Кахляр // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  5. ↑ Сицинский Е. Материалы для истории цехов в Подолии // Труды Подольского историко-археологического общества. — Т.10. — Каменец-Подольск, 1904. — 643 с.
  6. ↑ Шухевич В. Гуцульщина // Матеріали до українсько-руської етнології. — Т. 4. — Львів, 1901. — 452 с.
  7. ↑ Спаська Є. Ганчарські кахлі Чернігівщини XVIII—XIX ст. / Є. Спаська. — К.: Вид. Київського краєвого сільськогосподарського музею та П. П. П. виставки, 1928. — 30 с.
  8. ↑ Спаська Є. Кахлі Чернігівщини (XVIII—XIX ст.) / Є. Спаська. — К.: Видання Укрнауки УСРР, 1927. — 24 с.
  9. ↑ Орел Лідія. Ічнянські кахлі / Л. Орел // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник [науковий збірник за минулі літа]. — Кн.1. — Київ–Опішне: Молодь–Українське Народознавство, 1993. — С. 437—443.
  10. ↑ Матейко К. І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ-ХХ ст. / К. І. Матейко. — К. : Видавництво АН УРСР, 1959. — 107 с.
  11. ↑ Данченко Леся. Народна кераміка Наддніпрянщини / Л. Данченко. — К.: Мистецтво, 1969. — 140 с.
  12. ↑ Мусієнко П. Н. Кераміка / П. Н. Мусієнко // Історія українського мистецтва: [в 6-ти томах]. — Т. 3 : Мистецтво другої половини XVII — першої половини XVIII ст. — К. : Вид-во АН УРСР, 1968. — С. 322-355.
  13. ↑ Мусієнко П. Н. Сидір Перепілка — видатний майстер кахлярства XVIII ст. / П. Н. Мусієнко // Народна творчість та етнографія. — 1963. — № 4. — С. 98–100.
  14. ↑ Тищенко О. Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII—XVIII ст.) / О. Тищенко. — К.: Либідь, 1992. — 191 с.
  15. ↑ Лащук Ю. П. Українська народна кераміка ХІХ-ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. — Львів, 1969 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. — Ф. 1. — Оп.2. — Од. зб. 16/1. — С. 40-41.
  16. ↑ Тищенко О. Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII—XVIII ст.) / О. Тищенко. — К.: Либідь, 1992. — С. 46
  17. ↑ Міщанин В. Північна група малих осередків гончарства Опішненського гончарного району (друга половина ХІХ-ХХ століття). – Опішне: Українське Народознавство, 2006. – с. 127–129.
  18. ↑ Пошивайло Олесь. Гончарство Лівобережної України ХІХ-початку ХХ століть і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості. – К. : Молодь, 1991. - С. 222.
  19. ↑ Лащук Ю. Зазн. праця, с. 130.
  20. ↑ Гриценко, М. М. Еволюція українських кахель: Регіональні аспекти // Мистецтвознавчі записки. — 2011. — Випуск 20. — С. 278.

Посилання

ред.
 
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Кахлі

Джерела

ред.

С. Н., de, Oud-nederlandsche majolica en Delfts aardewerk, Amst., 1947.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Кахлі&oldid=37787256