Калениченко Нінель Павлівна

Нінель Павлівна Калениченко (в дівоцтві Вахній; 27 березня 1926, Манжелія — 18 серпня 2020, Київ) — українська науковиця в галузі педагогіки, кандидат педагогічних наук (1962). Протягом півстоліття — наукова співробітниця відділу історії педагогіки Інституту педагогіки НАПН України (1949—1999), 13 років очільниця відділу (1978—1991). Авторка понад 200 наукових робіт, зокрема, декількох книг та монографій[1].

Нінель Калениченко
Нінель Вахній
Народилася 27 березня 1926(1926-03-27)
Манжелія, УРСР
Померла 18 серпня 2020(2020-08-18) (94 роки)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Країна  Україна
 СРСР
Alma mater Київський державний університет імені Тараса Шевченка (1947)
Галузь педагогіка, історія
Заклад Полтавський національний педагогічний університет імені Володимира Короленка (1948)
Інститут педагогіки Національної академії педагогічних наук України (1949—1999)
Посада завідувачка відділу історії педагогіки Інституту педагогіки (1978—1991), старший науковий співробітник
Науковий ступінь кандидат педагогічних наук (1963)
Аспіранти, докторанти Галина Білавич
Членство членкиня методичної ради секції педагогіки товариства «Знання», членкиня Всеукраїнської асоціації Василя Сухомлинського
У шлюбі з Павло Калениченко
Діти Анатолій Калениченко, Костянтин Калениченко
Нагороди Нагрудний знак МОН України «Василь Сухомлинський»
Медаль А. С. Макаренка

Життєпис ред.

Народилась 27 березня 1926 року в селі Манжелія, що на Полтавщині. Батько — Павло Андрійович Вахній (1902—1977), партійний діяч, учасник Другої світової війни, з якої повернувся з інвалідністю першої групи.

Шестирічною дівчинкою пережила Голодомор на Полтавщині. З початком війни була евакуйована з матір'ю та бабусею до Саратовської області РРФСР. В 1943-му році вступила на історичний факультет Ленінградського державного університету, який тоді знаходився в Саратові. Навчалася у Соломона Лур'є, Євгена Тарле, Володимира Мавродіна[1].

Після звільнення Києва повернулася до України, у 1944-му році перевелася до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який закінчила через три роки. Один рік (1948), за призначенням, працювала в Полтавському педагогічному університеті імені Володимира Короленка, після чого з 1949-го по 1952-й рік навчалася на аспірантурі Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР під керівництвом Сави Чавдарова. Відтоді ж — протягом півстоліття наукова співробітниця Інституту (1949—1999)[1].

В 1962-му році здобула науковий ступінь кандидата педагогічних наук, захистивши дисертацію на тему «Труд как средство воспитания в творческом наследии русских и украинских революционных демократов».

З 1978-го по 1991-й рік очолювала відділ історії педагогіки Інституту педагогіки. У 1970-х роках, разом з колегами, підготувала до видання п'ятитомник творів Василя Сухомлинського, з яким була особисто знайома[2].

 
Могила Павла та Нінель Калениченків, Байкове кладовище

Авторка понад 200 наукових робіт, зокрема, декількох книжок та монографій, досліджувала актуальні питання історії розвитку освіти. Писала ліричні вірші, які друкувалися в різних часописах[3].

Членкиня методичної ради секції педагогіки товариства «Знання», членкиня Всеукраїнської асоціації Василя Сухомлинського. Наукова керівниця щонайменше 12-ти кандидатів наук, організатор та лектор науково-практичних конференцій з педагогіки[3].

В 1999-му році вийшла на пенсію. В 2009-му році стала співавторкою книги «Кияни — свідки Голодомору», в якій розповіла про своє життя в трагічний період 1932—1933 років[3]. Померла на 95-му році життя 18 серпня 2020 року. Похована разом з чоловіком на Байковому кладовищі.

Особисте життя ред.

Під час навчання в університеті ім. Шевченка познайомилась із перспективним студентом-міжнародником Павлом Калениченком, з яким невдовзі побралась. Павло Калениченко став знаним істориком, дослідником історії Польщі, але передчасно пішов із життя у 60 років. Подружжя виховало двох синів — Костянтина Калениченка (нар. 1948; нині — науковець-гідробіолог) та Анатолія Калениченка (нар. 1955; нині — музикознавець, культурний діяч)[3].

Науковий доробок (частковий) ред.

  • 1961 — «Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки»
  • 1962 — «Труд как средство воспитания в творческом наследии русских и украинских революционных демократов»: диссертация кандидата педагогических наук : 13.00.00. — Киев, 1962. — 265 с.
  • 1967 — «Революційні демократи про працю як засіб виховання» (книга)
  • 1970 — «Виховання дітей в сім'ї Ульянових»
  • 1988 — «Антология педагогической мысли Украинской ССР» / АПН СССР; [Сост. Н. П. Калениченко]; Редкол.: М. В. Фоменко (отв. ред.) и др. — Москва: Педагогика, 1988. — 635,[5] с. : ил.; 22 см.
  • 1990 — «Взірець сімейного виховання. Ульянови: батьки і діти» (книга)
  • 1991 — «Розвиток народної освіти і педагогічної думки в Україні (Х — поч. ХХ ст.)» (у співавторстві)
  • 1996 — «Народна освіта на новому етапі» (монографія; у співавторстві)
  • 1996 — «Нариси історії українського шкільництва (1905—1933)» (монографія; у співавторстві)
  • 1996 — «Інститут педагогіки АПН України. 70 років» (у співавторстві)
  • 2002 — «Родинна педагогіка: навчально-методичний посібник» (у співавторстві)
  • 2002 — «Інститут педагогіки АПН України. 75 років» (у співавторстві)
  • 2009 — «Кияни — свідки Голодомору» (у співавторстві)

Нагороди ред.

Примітки ред.