Домбчевська Ірена Григорівна

Іре́на (Іри́на) Григо́рівна Домбче́вська (6 лютого 1886, м. Бучач, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — 5 серпня 1964, Нью-Йорк, США)  — журналістка, публіцистка, громадська активістка, фундаторка «Просвіти» у Галичині, керівник шпиталю Українських січових стрільців, організатор курсів підготовки медсестер для Української Галицької армії, прес-секретар Нью-Йоркського відділення Союзу українок Америки. Дружина доктора права Романа Домбчевського.

Ірена Домбчевська
Іван Франко у Притулку Українських Січових Стрільців. Поруч – управителька Притулку Ірена Домбчевська та лікарі Володимир Щуровський (між Франком та Домбчевською) та Броніслав Овчарський (крайній справа). 1916 р.
Народилася	6 лютого 1886(1886-02-06) м. Бучач, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина
Померла	5 серпня 1964(1964-08-05) (78 років) Нью-Йорк, США
Національність	українка
Діяльність	журналістка, публіцистка, громадська активістка
У шлюбі з	Роман Домбчевський

Життєпис

Вступ до життя

Ірина Домбчевська (з дому Рибчак) народилася 6 лютого 1886 року в місті Бучач на Тернопільщині в родині священника-греко-католика отця Григорія Рибчака, духівника Української Галицької армії. Батьки були щирими патріотами і так же виховували дочку. Дбали про те, щоб вона здобула освіту — школу Ірина закінчила у Львові, мешкаючи у близьких родичів. Панна Рибчак дуже рано стала громадською активісткою, зайнялася журналістикою. В пору виступів української молоді Львова проти полонізації, переводу Львівського університету на польську мову викладання, познайомилася з молодим випускником юридичного факультету, гуцулом Романом Домбчевським — поліглотом, який у 25 володів вісьмома мовами. 1911 року зіграли весілля.

Активістка «Просвіти»

Молоді поселилися в Миколаєві під Львовом. Роман відкрив юридичну контору, зайнявся юридичною практикою, Ірина — фундаторка місцевої бібліотеки товариства «Просвіта», комплектувала яку в основному за кошти сім'ї та батьків. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти» в містечку, де вона, організувавши тут перший драматичний гурток, поставила на сцені п'єсу поетеси-гуцулки Марійки Підгір'янки (Ленерт) «У чужому пір'ї». У Стрию, куди переїхала згодом сім'я (1928—1932 рр.) очолювала місцеву організацію «Союзу українок». Активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка». Організовувала у Львові жіночі гуртки та кооперативи. З-під її пера вийшло і опубліковано в виданнях «Нова хата», «Діло» ряд блискучих нарисів. Особливо високим художнім рівнем відзначається спомин «Три стрічі. Пам'яті Олекси Новаківського» (журнал «Жінка», 1935 р. ч. 11).

Управителька шпиталю Українських січових стрільців

Іван Франко у Притулку УСС. На фото ліворуч від нього медсестра-опікунка Стефанія Рибчак, праворуч управителька Притулку Ірена Домбчевська, другий справа від Франка лікар Володимир Щуровський

З початком бойових дій Першої світової війни, усі члени родини проявили свої кращі людські якості, виступили на захист рідного краю. Чоловік Роман пов'язав свою долю з політичною силою «Союз визволення України», у складі її місії вирушив до Австрії, в табори військовополонених, з метою агітувати українців для вступу в національну армію для захисту незалежності України. Після цього він був сотником Української Галицької армії.

Ірина, залишаючись у Львові, постійно знаходилась у центрі громадсько-політичних подій. У червні 1915 року, коли війна впритул підступила до міста, у великій залі митрополичої палати на горі Святого Юра зібралися поважні громадяни міста і утворили так звану харитативну установу під назвою «Українська самаритянська поміч» (УСП) — організацію, яка планувала займатися питаннями забезпечення життєдіяльності вояків-українців, котрі борються за незалежну Україну проти поляків і московитів. На цьому засіданні Ірину обрали секретарем УСП. Галичани ділилися всім зі своєю армією: несли гроші, коштовності, возами з сіл доставляли продукти. А за тиждень-два пані Ірина організувала на ремонт приміщення десятки львів'ян — студентів, монахинь, професорів, домогосподарок для обладнання шпиталю Українських січових стрільців, бо поранених не було де лікувати. Незабаром такий медичний заклад відкрився на дванадцять кімнат у монастирі студитів при вулиці П. Скарги, 2а. На чергових зборах УСП її призначають управителькою лікувального закладу вояків.

Опікунки здоров'я Івана Франка

У листопаді 1915 року до шпиталю прибули посли австрійського парламенту від Галичини, які буквально попід руки привели важко хворого великого українського поета Івана Франка. Пані Ірина разом з лікарем Володимиром Щуровським та медсестрою Софією Монджейовською доглядали за великим мислителем української нації в останні дні його життя. Згодом організувала курси підготовки медичних сестер для УГА, в якій її чоловік служив сотником.

Зникнення Романа

Після війни родина Домбчевських мешкала в Стрию і Львові. Ірина розбудовувала організації товариства «Просвіти», успішно публікувалась у пресі. Роман, практикуючи юриспруденцію, підготував і видав трактат «За право мови» (1934), який заклав правові основи для вільного користування українцям рідною мовою в державних органах влади, і, насамперед, у судах, проти чого різко виступала польська влада. Це був відчутний публічний удар по дискримінаційній полонізації краю, подібне вкрай не сподобалось в офіційній Варшаві. Романа Домбчевського зарахували до ворогів режиму поляків.

Коли у вересні 1939 року Галичину окупувала Червона армія, Романа було заарештовано, причиною була його книга «За право мови» (про українську мову). Серед ночі чекісти прийшли з обшуком і вивели до «воронка» Романа, додому він більше не повернувся.

Втеча від совєцької окупації

Чимало публікацій Ірини було спрямовано проти совєцької окупації України. Журналістка разом з донькою Христиною покинули Галичину, через Польщу попрямували до Німеччини, оселилися в Мюнхені. Наприкінці 1940-х перебралися до Нью-Йорку: жили вчотирьох — мати Ірина, дочка Христина, зять Юрій Навроцький й онука. Ірена (так вимовлялось її ім'я на західному стилі) стала громадською активісткою. В США тоді ширився рух за створення Союзу українок Америки (СУА), викликаний напливом вихідців з України. Ірина була серед тих, хто формував перші організації в різних містах Америки. Виконувала обов'язки референта і прес-секретаря Нью-Йоркського відділення. Багато її статей з'являється в україномовній газеті «Свобода», в журналі СУА — «Наше життя».

На різних берегах океану

В сім'ї Домбчевських було двоє дітей — Стефанія (померла від тифу) та Христина (1916-?). З нею матір і пройшла крізь війни Європи, дісталася американського континенту, тікаючи від радянського режиму. Різними способами намагалися дізнатися про долю чоловіка і батька. Багато разів зверталися з запитами до совєцького посольства з проханням повідомити обставини життя Романа. Ірена потрапила на прийом до заступника Генерального секретаря ООН, умовила його написати листа до уряду СРСР з проханням сповістити, де знаходиться її чоловік, ув'язнений НКВС. Але й тут не було ніякої відповіді. Романові інкримінували одну з найстрашніших статей Кримінального кодексу СРСР — 54-13. Її називали «розстрільною».

Його ж звинувачували в зраді за службу сотником в Українській галицькій армії і за книгу «За права мови», де польську та російську мови було названо «окупаційними». Домбчевський, вимучений кількамісячними знущальними допитами, отримав сім років таборів. Відбувши їх на Колимі. Після цього цьому заборонялося: в'їжджати до областей Західної України; займатися юриспруденцією; писати статті на будь-які теми; будь-де публікуватися. Іншими словами, доктора права позбавили всього, чим він жив, що було сенсом його життя.

Роман змушений був поїхати до Одеси, у віці за 60 років влаштуватися вантажником у морському порту. 1952 року його не стало — а дружина й дочка ще багато літ по цьому надсилали в московські інстанції запити про його долю. Останнього листа пані Ірена відіслала наприкінці липня 1964 року, за кілька днів до смерті.

Дочка

Донька Домбчевських Христина Навроцька пішла по маминій стезі — знаходила зиск у громадській роботі, працювала референтом у Союзі українок Америки. Колеги достойно оцінили її цілеспрямованість і організаторські здібності, на початку 1970-х її обрали заступником голови СУА, на той час впливової громадської організації США. Цей пост вона займала аж до травня 1985 року.

Вшанування пам'яті

6 червня 1993 р. у Львові, в Музеї Франка, у рамках відзначення пам'яті роковин смерті Франка, відбулося вшанування двох українок — завідувачки шпиталю Українських січових стрільців Домбчевської та медсестри притулку і реабілітації вояків Софії-Зоні Моджейовської. У зв'язку з цим директор музею Івана Франка Роман Горак випустив дві брошури, в яких розповів про двох славних українок, які опікувалися долею хворого творця в останні дні його життя. На урочистостях побували рідні опікунок Івана Франка зі США та України.

Джерела

• Домбчевська І. У шпитальній, воєнній службі // Наше життя (журнал Союзу українок Америки). — 1952. — Ч. 11 (лист.). — С. 3—4.
• Мельничук Б., Яворський Г. Домбчевська Ірена // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 521. — ISBN 966-528-197-6.

Посилання

• Леся Межва. Іван Франко в шпиталі Українських січових стрільців [Архівовано 1 лютого 2016 у Wayback Machine.] // Gazeta.ua. — 2015. — 7 квітня.
• У Львові вшановано заслужених жінок [Архівовано 27 січня 2016 у Wayback Machine.] // Свобода. — 1993. — 17 червня. — С. 3.
• Олександр Горобець «Книга про Романа та Ірину/Ірену Домбчевських» [Архівовано 31 серпня 2016 у Wayback Machine.]