Відкрити головне меню

Дмитерко Любомир Дмитрович

Любомир Дмитрович Дмитерко
Дмитерко Любомир Дмитрович.jpg
Народився 18 березня 1911(1911-03-18)
Винники, Львівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина[1]
Помер 2 жовтня 1985(1985-10-02) (74 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Національність українець
Діяльність поет, прозаїк, драматург, публіцист
Мова творів українська
Напрямок соціалістичний реалізм
Жанр п'єса, роман, нарис і вірш
Членство Спілка письменників СРСР
Партія КПРС
Нагороди
Орден Вітчизняної війни I ступеняОрден Червоної ЗіркиОрден Трудового Червоного ПрапораОрден Трудового Червоного Прапора
Орден Дружби народів
Премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1979
Меморіальна таблиця

Любоми́р Дми́трович Дмите́рко (18 березня 1911, Винники — 2 жовтня 1985, Київ) — український письменник, поет, прозаїк, драматург, публіцист, сценарист, перекладач. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Один з трьох членів літературної групи «Західна Україна», які не потрапили до радянського ГУЛАГу.

БіографіяРедагувати

Народився 18 березня 1911 року в родині сільського вчителя в селі Винники біля Львова (нині місто-супутник Львова, підпорядковане його міській раді). Коли Любомирові було три роки, розпочалася Перша світова війна. У зрілі роки поет напише [2]:

« Коли я згадую своє дитинство, в пам'яті виринають шляхи-дороги. Безмежні дороги біженських злигоднів. Перша світова війна. Мені три роки, а я вже за тридев'ять земель від рідної хати. Короткочасне повернення до мальовничих Винників, і знову втеча від білопольських банд галерчиків і пілсудчиків. Скінчилось дитинство в чарівному Кам'янці-Подільському та навколишніх селах, де вчителював мій покійний батько. »

1919 року родина Дмитерків, «рятуючись від білополяків» [3], переїхала до Кам'янця-Подільського. Тут Любомир навчався в першій єдиній трудовій школі імені Степана Руданського, що в Старому місті. Тоді школа була семирічною (нині це загальноосвітня школа I—III ступенів № 1). У поемі «З ночі в день» поет писав:

У місті вільному від гніту панського,
Над звивистим Смотричем, у Кам'янці,
Я вчився у школі Степана Руданського,
Де гризли абетку вчорашні бійці.

Навчання в школі Дмитерко згадав і в статті «Його слово не вмре, не загине», опублікованій 1968 року в збірнику «Степанові Руданському» [4]

« Десь у 1922—1924 роках учився я в Кам'янець-Подільській першій єдиній трудовій школі імені Руданського. Нам, школярам, добре відома була багата на невдачі і страждання біографія Степана Васильовича. Ми захоплювалися його блискучими співомовками. Це захоплення я і мій старший брат перенесли і в родину. То ж тонесенька книжечка співомовок, випущена в буремні революційні роки вже не пам'ятаю яким видавництвом, була зачитана до дірок. »

Батько Любомира, тривалий час пропрацювавши в освіті і діставши ще за Австро-Угорщини пенсію, повернувся до вчителювання в Наддніпрянській Україні і став ревним виконавцем директив влади. Зокрема, його атеїстична пропаганда в одному із сіл спричинилася до того, що релігійна громада («куркульня», як пише в автобіографії Любомир Дмитерко) пообіцяла батька вбити, а хату спалити.[5]

Закінчивши семирічну школу, Любомир навчався в Кам'янці-Подільському в лісовій професійній школі, а далі в інституті народної освіти (нині Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка).

1928 року газета «Червоний кордон», що видавалася в Кам'янці-Подільському, опублікувала перший вірш Дмитерка — «Мати». 1956 року поет писав [6]:

« Коли я згадую свою творчу молодість, у пам'яті моїй встає сонячний квітневий день і я, щасливий, юний (мені було тоді сімнадцять років), іду чудовим парком над скелястим Смотричем із свіжою, що пахне друкарською фарбою, газетою в руках. Це було у Кам'янці-Подільському, в 1928 році. У газеті «Червоний кордон» було надруковано мій перший вірш «Мати». Потім у цій же газеті друкувалось багато моїх віршів, оповідань і, навіть, два романи з продовженням. »

«Спокушений чарами поетичної музи»[7], Дмитерко покинув навчання в Кам'янець-Подільському інституті народної освіти, де був тільки факультет соціального виховання (соцвиху) й подався в Київ, де в місцевому ІНО (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) був ще один факультет — професійної освіти (профосу), із сильною професурою, який готував фахівців вищого профілю, а головне, давав значно більший обсяг знань. Саме на цей факультет Дмитерко надумав перевестися. Проте кожен факультет мав не тільки свій профіль а й навчальну програму, тому Дмитеркові відмовили, запропонувавши йти на соцвих або вступити заново — на перший курс. Поет образився, бо, за його словами, «прочитав гори літератури і ладен був змагатися не з одним студентом профосу». Дмитерко став працювати позаштатним репортером обласної комсомольської газети «Молодий більшовик» (редакція містилася в довгому темному коридорі на розі вулиць Леніна та Володимирської, де згодом розмістився готель «Театральний»). Заробляючи копійки, Любомир писав вірші та підшукував соліднішу роботу. На кінофабриці (нині Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка) її головний редактор, письменник Володимир Ярошенко, порадив Дмитеркові йти на сценарні курси, що саме відкрилися при Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ).

На курсах історію та теорію кіно викладав знавець і дослідник цієї справи Георгій Авенаріус, теорію драми — український поет і критик Яків Савченко, сценарну справу — письменник та кінодраматург Вадим Охріменко, сучасну літературу — Олександр Корнійчук.

У 1931—1934 роках Дмитерко працював редактором, а в 1946—1947 роках — начальником сценарного відділу Київської кіностудії художніх фільмів. Від 1962 року був головним редактором журналу «Вітчизна».

1930 року 19-річний Дмитерко зумів видати одразу дві книжки — прозову та поетичну. У Києві в «Масовій бібліотеці» видавництва «Західна Україна» побачила світ накладом 15 тисяч примірників 32-сторінкова збірка оповідань «Вітер зі Сходу». Поетична збірка «Іду!», видана в Харкові у Державному видавництві України, була удвічі товстішою — 60 сторінок, але мала наклад значно менший — всього 2 тисячі примірників. Того ж року з'явилися рецензії на збірку «Іду!» — Євгена Адельгейма в десятому числі журналу «Життя й революція» та Миколи Шеремета в дванадцятому числі журналу «Молодняк».

Наступного року побачили світ ще дві віршовані книжки Любомира Дмитерка: поема «Сорочинська республіка» (10 тисяч примірників, 56 сторінок) у співавторстві з Марією Пригарою та друга книжка поезій «Товтри» (2 тисячі примірників, 136 сторінок), назву якій дав кряж Товтри поблизу Кам'янця-Подільського. Обидві книжки вийшли у видавництві «ЛіМ» («Література і Мистецтво»).

Працюючи в Києві, Любомир Дмитерко досить часто відвідував Кам'янець-Подільський. Про кілька таких відвідин упродовж 1932 року згадував літературний критик і драматург Борис Буркатов, який тоді навчався в Кам'янці-Подільському [8]:

« Тоді, в останні зимові дні року 1932 року, я бачив його вперше. Бачив у Кам'янці-Подільському під час мітингу на площі перед будинком районного комітету партії. З балкона, який служив трибуною, промовляли члени Політбюро ЦК Компартії України, нарком освіти М. О. Скрипник і секретар райкому партії, відомий поет і громадський діяч Іван Юліанович Кулик. Стояли поряд з ними представники громадськості міста, і серед них нам, групі студентів, хтось з обізнаних вказав на молодого поета Любомира Дмитерка, чиї вірші час від часу публікувала міська газета «Червоний кордон»… На вечорі з нагоди 60-річчя М. О. Скрипника [9] виступив й Любомир Дмитерко. Уже другий рік він жив у Києві, працював на студії художніх фільмів, але завжди згадував Кам'янець, де залишились його батьки, брати і сестри, де пройшли дитинство і юність. Ще через кілька місяців він знову приїхав до Кам'янця-Подільського для участі в творчому вечорі І. Кулика. Відбувся той вечір у педагогічному інституті, де Іван Юліанович викладав курс літератури. Того ж року, в липні, Л. Дмитерко ще раз відвідав рідне місто, щоб виступити вже на останньому за участю Івана Кулика літературному вечорі. Пам'ятаю, як переповнений зал на обох вечорах тепло сприймав громадянську лірику свого земляка. »

Дмитерко був членом літературної організації «Західна Україна». На початку 1933 року почалися арешти членів київської філії організації. 4 лютого було ув'язнено Любомира Дмитерка. Більшість заарештованих невдовзі після затримання написали заяви-каяття до колегії Державного політичного управління УСРР, визнавши свою належність до УВО — Української військової організації. Двоє із заарештованих — Любомира Дмитерка та Агату Турчинську — через те, що вони «не вписувалися» за віком і статтю в розроблену чекістами схему УВО, було звільнено (відповідно, 25 березня та 11 травня).

Учасник радянсько-німецької війни (був військовим кореспондентом армійських і фронтових газет). Друкувався з 1930 року.

 
Могила Любомира Дмитерка

Помер 2 жовтня 1985 року в Києві. Поховано на Байковому кладовищі. 1990 року на могилі встановлено пам'ятник: на майданчику червоного мармуру куб, а на ньому — бронзове погруддя письменника. На кубі бронзовими літерами зроблено напис «Любомир Дмитерко. 1911—1985». Скульптор Іван Макогон [10].

ТвориРедагувати

Основні твори:

  • збірка оповідань «Вітер зі Сходу» (1930)

збірки віршів:

  • «Іду!» (1930)
  • «Молода земля» (1935)
  • «Книга боротьби» (1939)
  • «Слава» (1942)
  • «На полі бою» (1944)
  • «Багряний ранок»
  • «Вітчизна» (1948)
  • «Осінь за океаном» (1959)
  • «Крилатий кінь» (1974)
  • «Земна вісь» (1977)

п'єси:

  • «Генерал Ватутін» (1947)
  • «Навіки разом» (1951)
  • «Шляхи людські» (1960)
  • «Лавровий вінок» (1972)
  • драматична поема «Первоцвіт» (1970)
  • роман «Розлука» (1957)
  • трилогія «Міст через прірву»
    • «Обпалені громами» (1962)
    • «Планета в теплих долонях» (1963)
    • «Вечірня зоря» (1965)
  • повість «Останні кілометри» (1972)

Кінематографічна діяльністьРедагувати

Автор дикторського тексту до хронікально-документального фільму «Місто безсмертної слави» (1954), сценаріїв документальних стрічок:

  • «Свято великої дружби» (1955),
  • «З кіноапаратом по місту Кракову» (1958, у співавторстві),
  • «Слово про генерала» (1964), художніх кінокартин:
  • «Роки молодії» (1942, у співавторстві),
  • «Українські мелодії» (1945, у співавторстві, фільм-концерт),
  • «Полум'я гніву» (1955), завадила війна.
  • «Олекса Довбуш» (1960); режисерська розробка фільму розпочалася ще в жовтні 1940; автор сценарію Любомир Дмитерко, режисери фільму Амвросій Бучма і Н. П. Красій, завадила війна.

Перекладацька діяльністьРедагувати

У 1939 році київський «Держлітвидав УРСР» надрукував переклад вірменського народного епосу «Давид Сасунський». Серед перекладачів був і Дмитерко (також Павло Тичина, Володимир Свідзинський, Євген Фомін тощо). Переклад був зроблений за редакцією Любомира Дмитерка та Олександра Сороки та загальною редакцією Павла Тичини.

Також переклав виставу норвезького письменника Генріка Ібсена «Привиди» (1956, Держлітвидав УРСР).

НагородиРедагувати

Пам'ятьРедагувати

11 травня 1986 року Рада Міністрів УРСР ухвалила надати Кам'янець-Подільській середній школі № 12 ім'я Дмитерка (нині загальноосвітня школа I—III ступенів № 12 імені Любомира Дмитерка).[14]

На початку жовтня 1986 року, в першу річницю смерті письменника, в Києві на будинку, де мешкав Любомир Дмитрович, встановлено меморіальну таблицю.[15]

ПриміткиРедагувати

  1. Дмитерко Любомир Дмитриевич // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. Кам'янець-Подільський державний університет в особах. — Т. 2. — Кам'янець-Подільський, 2005. — С. 766.
  3. Зуб І. На півстолітнім рубежі // Дмитерко Любомир. Твори в чотирьох томах. — Т. 1. — К.: Дніпро, 1981. — С. 5.
  4. Дмитерко Л. Його слово не вмре, не загине // Степанові Руданському: Збірник художніх творів, статей, документів. — Одеса: Маяк, 1968. — С. 163.
  5. Український археографічний щорічник. — К., 1999. — Вип. 3/4. — С. 556.
  6. Дмитерко Л. Від усього серця // Кам'янець-Подільський: Літературно-художній альманах. — Хмельницький, 1956. — С. 7.
  7. Дмитерко Л. Обов'язок перед ним // Пам'ять серця: Спогади про Олександра Корнійчука. — К.: Дніпро, 1978. — С. 239.
  8. Кам'янець-Подільський державний університет в особах. — Т. 2. — Кам'янець-Подільський, 2005. — С. 767.
  9. народився 25 січня 1872 року
  10. Проценко Л. А. Київський некрополь : путівник-довідник / Людмила Проценко. — К. : Український письменник, 1994. — С. 142.
  11. Проценко Л. А. Київський некрополь : путівник-довідник / Людмила Проценко. — К. : Український письменник, 1994. — С. 141.
  12. Про присудження Державних премій Української РСР ім. Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики, мистецтва і архітектури 1979 року // Україна. — 1979. — 18 березня (№ 11). — С. 7.
  13. Шевченківські лауреати. 1962–2007: Енциклопедичний довідник / Автор-упор. М. Г. Лабінський; вступ. слова І. М. Дзюба, Р. М. Лубківський. — 2-ге вид., змін. і доп. — К.: Криниця, 2007. — 768 с. — ISBN 978-966-7575-81-6.  — С. 172.
  14. Будзей О. Чверть віку директором: 1 вересня — День знань // Подолянин. — 2006. — 1 вересня. — С. 6.
  15. Василенко В. Пам'яті письменника-комуніста: [Меморіальна дошка Любомиру Дмитерку] // Літературна Україна. — 1986. — 9 жовтня.

ЛітератураРедагувати

Статті в енциклопедіях, довідникахРедагувати

Книги про письменникаРедагувати

  • Кузякина Н. Любомир Дмитерко: Литературно-критический очерк. — К.: Радянський письменник, 1951. — 63 с.
  • Про Любомира Дмитерка: Літературно-критичні статті. — К.: Радянський письменник, 1971. — 269 с.
  • Дубина М. Творчість Любомира Дмитерка. — К., 1977.
  • Незакінчена розмова: Спогади, літературна спадщина [Л. Д. Дмитерка] / Упоряд. Б. А. Буркатов. — К.: Радянський письменник, 1987. — 175 с.

Статті в збірниках, газетах і журналахРедагувати

  • Байцар А. Видатні винниківчани: Науково — краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Львів-Винники, 2012. — 88 с.
  • Зуб І. Любомир Дмитерко // Письменники Радянської України. Вип. 11. Літературно-критичні нариси. — К., 1984. с. 137—159.
  • Козлова Н. Ростив поета Кам'янець…: Наші славетні // Прапор Жовтня (Кам'янець-Подільський). — 1981. — 18 березня. — С. 4.
  • Давидова І. Його герої серед нас: [Про драматургію Любомира Дмитерка] // Вітчизна. — 1986. — № 3. — С. 183—187.
  • Рубльов О. Невідомі документи до біографії Л. Д. Дмитерка: За матеріалами його слідчої справи 1933 р. // Український археографічний щорічник / Редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. — К., 1999. — Вип. 3/4. — С. 550—574.
  • Завальнюк О., Комарніцький О. Дмитерко Любомир Дмитрович // Кам'янець-Подільський державний університет в особах. — Т. 2. — Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2005. — С. 766—771.
  • Меморіальний сайт пам'яті Любомира Дмитерка