Гончаров Андрій Янович
| Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. (червень 2019) |
| Ця стаття не містить посилань на джерела. (червень 2019) |
Андрій Янович Гончаров (справжнє ім'я — Генріх Янович Лаубе; 10 лютого 1924, Сімферополь — 5 березня 1996, Москва) — радянський актор театру та кіно, артист естради (читець), заслужений артист РРФСР (1962).
| Гончаров Андрій Янович | |
|---|---|
| Народився |
10 лютого 1924 Сімферополь, РСФРР, СРСР |
| Помер |
5 березня 1996 (72 роки) Москва, Росія |
| Поховання | Головинське кладовище |
| Діяльність | актор |
| Батько | Jan Laubed |
| Брати, сестри | Felix Laubed |
| Нагороди |
   |
Біографія ред.
Андрій (Генріх) Янович народився в родині радянського воєначальника Яна Томовича Лаубе та Анастасії Яківни Судакової.
У 1937 році його батько був заарештований і репресований. Ілля Якович Судаков, російський і радянський театральний режисер, брат матері, надіслав їй телеграму, що залишився з двома малолітніми дітьми на руках: «Приїжджай, твої діти — мої діти!». Андрій Гончаров, до реабілітації в 1957 році, був «членом сім'ї зрадника Батьківщини». У зв'язку з цим, Генріх Янович взяв за псевдонім прізвище чоловіка тітки (Олександри Судакової) — Гончаров. Разом з братом, майбутнім відомим поетом-піснярем Феліксом Лаубе, виховувався в сім'ї двічі лауреата Сталінської премії, народного артиста РРФСР Судакова Іллі Яковича і народної артистки СРСР Єланської Клавдії Миколаївни, акторки МХАТ СРСР ім. Горького.
Восени 1941 року Андрій Гончаров у 17 років, добровольцем, вступив у загін винищувачів танків під керівництвом начальника загону Гвоздьова та командира загону Спіріна Звенигородського району Московської області. Був призначений для партизанської діяльності в разі окупації району німцями. У загоні пробув до середини зими 1942 року, тобто до вигнання німців з району[1].
У 1942—1943 роках працював електрозварником на шахтах в м. Щекино Московської області. Нагороджений двома медалями.
З листопада 1943 по лютий 1944 роки навчався в училищі ім. Щепкіна, потім переведений в школу-студію при МХТ СРСР ім. Горького (клас народних артистів СРСР П. В. Массальського і С. К. Блинникова)[2], яку закінчив навесні 1948 року. Його однокурсниками були Ігор Дмитрієв і Владлен Давидов. На курс молодше навчався Михайло Пуговкін.
Після закінчення студії був запрошений у трупу Центрального Театру Радянської Армії, де пропрацював до 1954 року.
Будучи артистом театру, захопився художнім словом. У 1950 році взяв участь в конкурсі читців на краще виконання творів Володимира Маяковського і став лауреатом цього конкурсу. Відчувши своє покликання, він вирішив професійно займатися художнім словом. З переходом на роботу до Мосестради (пізніше перейменовану в ВГКО — Всесоюзне гастрольно-концертне об'єднання) у 1954 році вдруге брав участь в конкурсі читців на краще виконання Маяковського, і знову отримав премії.
Під час роботи в ВГКО багато гастролює по Радянському Союзу, а також за кордоном: в Австрії, Польщі, Угорщини, Румунії. З концертами побував на цілинних землях, в Донбасі, а також брав участь в арктичному польоті бригади артистів по крайніх точках півночі і виступив на дрейфуючій станції «Північний Полюс-4»[3]. За цю поїздку отримав звання «Почесного полярника». У 1960 році відбулася поїздка на Шпіцберген (знайомство з радянськими шахтарями).
У 1956 році був запрошений на головну роль секретаря Мартинова в кінокартину «Своїми руками». У цій картині, за відгуком газети «Московская правда», йому вдалося створити образ радянського комуніста.
У 1957 році на VI Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві Андрій Гончаров посів перше місце серед читців, йому була вручена золота медаль фестивалю. В подальшому створював літературні композиції, за які отримав звання Заслуженого артиста РРФСР. Працював читцем до своєї смерті у 1996 році. Похований на Головинскому цвинтарі в Москві.
Ролі в кіно ред.
- 1956 — «Своїми руками» — Мартинов
- 1958 — «Над Тисою» — Шапошников, капітан прикордонних військ
- 1958 — «Блакитна стріла» — майор Карпенко, льотчик
- 1958 — «Повість наших днів» — Олексій Коваль
Нагороди та звання ред.
- Лауреат Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві (1957)
- Заслужений артист РРФСР (1962)
- Кавалер ордена «Знак Пошани»
- Почесна грамота Президії Верховної Ради Естонської СРСР
- Почесний полярник
Сім'я ред.
- Брат — Лаубе Фелікс Янович (поет-пісняр)
- Дружина — Родіонова Галина Михайлівна
- Син — Лаубе Андрій Генріхович
- Онук — Лаубе Андрій Андрійович
Посилання ред.
- ↑ Андрей Гончаров. Кино-Театр.РУ (рос.) . Архів оригіналу за 24 серпня 2017. Процитовано 28 березня 2022.
- ↑ Андрей Янович Гончаров. Энциклопедия Кино и ТВ (рос.) . Архів оригіналу за 5 жовтня 2017. Процитовано 28 березня 2022.
- ↑ Андрей Гончаров. Placenote (рос.) . Процитовано 28 березня 2022.
Джерела ред.
Галимова Г. Андрей Гончаров // Мастера художественного слова. Вып. 2. — Москва : Искусство, 1988. — С. 29 44 : фот. — (рос.).
Посилання ред.
Андрей Гончаров : [персональный сайт] // https://rn3akk.wixsite.com/goncharov [Архівовано 27 листопада 2018 у Wayback Machine.]